Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала харківська юристка Ганна Овдієнко.

Ганна Овдієнко навчалася на юридичному факультеті Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Працювала помічницею слідчого в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ Харківської області, помічницею судді Апеляційного суду Харкова і також в юридичному відділі Харківської міської ради.

Із 2015 року Ганна – юристка Харківської правозахисної групи – однієї із найдавніших і найактивніших в Україні правозахисних організацій.  Сфера інтересів правозахисниці – пенітенціарне право та захист прав людини в Європейському суді з прав людини.

Ганна Овдієнко – співавторка доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні», зокрема, розділу «Захист від катувань та поганого поводження».

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Мені завжди подобалося допомагати людям. Скільки себе пам’ятаю, давала безкорисливо списувати контрольні роботи у школі, позичала знайомим гроші, давала поради, могла кудись сходити за проханням або посидіти з дитиною.

А ще, мабуть, подобалося захищати людей. В університеті часто сперечалася із подругами, чи кожному злочинцю потрібно надавати правову допомогу. І завжди відстоювала позицію, що який би злочин особа не вчинила, її треба спробувати зрозуміти. Навіть найгірший маніяк має ті ж права, що й інші люди. Його не можна бити або над ним знущатися, що б він не вчинив. Бо це буде новий злочин вже проти нього. Це гидко.

Коли закінчила університет і шукала роботу, побачила вакансію в ГО «Харківська правозахисна група». Зрозуміла, що хочу там працювати. І це, мабуть, та сфера права, де я зможу себе реалізувати. Далі все було стандартно: пройшла співбесіду, була прийнята на роботу.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я навчалася у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна, на юридичному факультеті. Під час навчання у нас було декілька спецкурсів, які в подальшому допомогли у моїй роботі. Зокрема, були дуже корисними спецкурси з практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Пам’ятаю, ми навіть заповнювали формуляри заяви і розбирали типові помилки у заповненні.

Також брала участь у декількох школах з прав людини у Харкові, які проводила Харківська правозахисна група. Люблю такі школи, тому що на них можна, окрім всього іншого, знайти нових знайомих. Із таких заходів завжди повертаюся мотивованою, з купою нових ідей.

Також брала участь у заходах з практики ЄСПЛ у Києві та Львові, була учасницею тренінгу з виконання рішень ЄСПЛ у Страсбурзі, багатьох конференцій і круглих столів.

 

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Я намагаюся не зупинятися на одній тематиці, адже вважаю, що цікавіше розвиватися у багатьох напрямках одночасно. Неможливо бути універсальним солдатом, але можна хоча б спробувати бути хорошою спеціалісткою у різних сферах.

Найбільше зараз працюю зі справами постраждалих у Донецькій і Луганській областях, тому що таких дуже-дуже багато, вони звертаються до нас масово. Організація, в якій я працюю, знаходиться у м. Харкові, тобто, на сході України. Окрім того, ми багато подорожуємо зоною АТО, спілкуючись із постраждалими. Насправді, це дуже важко психологічно: говорити із жертвами катувань, із пораненими та навіть із тими, у кого був зруйнований будинок. Люди плачуть від того, що війна зруйнувала їх життя. Неможливо залишатися раціональними прагматиками у такій ситуації.

Навіть найгірший маніяк має ті ж права, що й інші люди. Його не можна бити або над ним знущатися, що б він не вчинив. Бо це буде новий злочин вже проти нього. Це гидко.

Втім, чесно кажучи, я особисто тяжію до зовсім іншої сфери: до прав засуджених. Це дуже вразлива категорія осіб, до якої ще й суспільство ставиться із сильною пересторогою. Часто вони опиняються беззахисними перед системою як на етапі розгляду справи у суді, так і потім – у виправних закладах. Я намагаюся надавати їм допомогу і в національних інстанціях, і в міжнародних. Беру участь у моніторингових візитах до установ виконання покарань, під час яких ми з колегами оглядаємо умови тримання під вартою та, за бажанням засуджених, надаємо їм юридичні консультації. Взагалі, люблю роботу “у полі”, а не в кабінеті.

Ще одна велика тема, з якою я працюю – це засуджені, які залишилися відбувати покарання на тимчасово окупованій території. Коли міста окупували незаконні збройні формування, засуджених у колоніях залишили напризволяще. Адміністрація установ частково виїхала, частково – перейшла на бік терористичних груп. А засуджених евакуювати начебто не було можливості. Чи це справді так – невідомо, втім, засуджені опинилися під контролем так званих «Л/ДНР».

Вони довгий час були під обстрілами, серед них є поранені і загиблі. Та й самі умови тримання в колоніях перетворилися на нестерпні. Подекуди місяцями не було світла, теплопостачання, зникало водопостачання. За словами одного з опитаних засуджених, ті умови нагадували якийсь концтабір.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так, я мала практику захисту прав жінок. Зокрема, нещодавно допомагала жінці, в якої забрали дитину. Вона довгий час знаходилася у слідчому ізоляторі – більше трьох років. На цей час її дочку передали на виховання у будинок дитини. Коли жінці змінили міру запобіжного заходу, вона через судові органи домоглася повернення дитини. Але дізнавшись про рішення суду, прийомна сім’я поспіхом втекла на тимчасово окуповану територію. Жінка поїхала за ними і опинилася за ґратами вже в так званій «ДНР». На сьогодні успіху у цій справі ми ще не досягли, але докладаємо зусиль.

Також часто консультую жінок, які відбувають покарання і яким не дають можливості проводити час із новонародженими дітьми. Ця проблема, зазвичай, вирішується позитивно.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Найбільший успіх – це завжди зміни. При чому, зміни системні, а не перемога у конкретній справі. Я бачу, що в Україні, не дивлячись на все нові проблеми, все ж є прогрес у захисті прав людини. І це справді викликає у мене радість.

Так, у нас ще не завжди дотримуються стандарти справедливості правосуддя, але новий Верховний Суд приймає дійсно революційні рішення. Або в поліції все ще подекуди застосовують катування до затриманих, але кількість випадків зменшується.  Це плюс.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– На жаль, правозахисний рух завжди протидіє державі. Тому що правозахисники критикують державні структури, викликаючи тим самим їхнє незадоволення.

Не можу сказати, що держава наразі – ворог правозахисного руху, але найбільший виклик – це протидія державних органів змінам і вміння їм протистояти. Особливо, у контексті конфлікту на сході України.

Мене надихають виграні справи. Коли людина, якій ти допомогла, приходить до тебе і починає дякувати. І коли тобі бажають щастя, здоров’я, наснаги. Коли ти стаєш тією, хто створила для когось диво.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Думаю, що в цілому, рух приділяє достатньо уваги гендерній тематиці. Але є деякі дуже болючі питання, які досі не вирішені. Зокрема, це питання домашнього насильства, жертвами якого часто стають саме жінки.

На жаль, наше суспільство все ще лояльно ставиться до таких випадків. Тим паче, коли насильство носить психологічний, а не фізичний характер. Чомусь вважається нормальним, коли чоловік роками принижує дружину, коли вона отримує психологічну травму. І вона вже не може вийти з-під його контролю, тому що її воля зламана. У багатьох випадках має місце такий мікс з насильства фізичного та психічного.  Неприпустимо, як на мене. І уваги приділено недостатньо. Всі про це говорять, а де зміни?

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Мабуть, по-перше, змінити свідомість людей. Допоки суспільство буде вважати насильство в сім’ї – внутрішньою справою родини, до того часу насильство буде існувати. Активне втручання може врятувати жертву. Часто жінка, яка вирвалася з-під насильства, опиняється один-на-один зі світом. А чоловік продовжує її переслідувати, може погрожувати їй, дітям.

Має існувати дієва система захисту, а не формальна, яка існує на сьогоднішній день в Україні. Тому потрібні два компоненти: реальний механізм захисту жінки і зміни у ставленні людей до цієї проблеми.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихають виграні справи. Коли людина, якій ти допомогла, приходить до тебе і починає дякувати. І коли тобі бажають щастя, здоров’я, наснаги. Коли ти стаєш тією, хто створила для когось диво.

Спілкувалась Тамара Марценюк