Європейський суд з прав людини: «Людина в поліції завжди знаходиться в ситуації виняткової незахищеності..»

На фото наслідки “спілкування” Ярещенка з міліцією

Нещодавно у Полтаві трапився дикий випадок, втім, у якому, як колись писали у шкільних творах, мов у краплі води відображена сутність сучасної української правоохоронної системи.

На різдвяну вечерю, тобто, 6 січня ц.р. до 28-річного водія Григорія Ярещенка, що проживає у Полтаві, на Кобищанах, прийшли куми, рідні брати з дружинами, знайомі. Зрозуміло, що на святковому столі були не лише компот і мінералка. Захмелілий 25-річний сусід почав чіплятися до куми-ровесниці. Та розцінила таке «залицяння» як сексуальні домагання й захистила свою дівочу честь у традиційний спосіб – дала парубку ляпаса.

Знехтуваний кавалер одразу ж нецензурно пригрозив усій компанії з господарями включно, що вони дорого заплатять за образу й зателефонував у міліцію. Протягом кількох годин він затято чекав на правоохоронців, неодноразово нагадуючи їм про виклик.

Врешті-решт учасники інциденту помирилися, потисли один одному руки й хлопець подзвонив у міліцію й скасував свій виклик.

По тому частина гостей порозходилася додому, а решта залишилися ночувати у Григорія, бо наступний день був вихідним.

7 січня опівдні до його помешкання зайшло двоє чоловіків у цивільному, котрим відкрили двері діти, оскільки дорослі ще відпочивали. Вони сходу почали фотографувати кімнати, стіл з напоями й наїдками. А коли Григорій Ярещенко запитав у незнайомців, хто вони такі й чого хочуть, один з них сказав, що він – дільничний інспектор міліції, по вчорашньому виклику, але не представився й посвідчення не показав.

Дільничний склав пояснення, що ніякого порушення громадського порядку не виявив, Ярещенко його підписав.Та замість того, щоб попрощатися, стражі порядку зажадали, щоб господар пішов з ними у відділок. Аби не наражатися на «непокору міліції», Григорій не став заперечувати. Його привели в опорний пункт Октябрського РВВС м.Полтави, що у підвалі будинку по вул.Володарського, 8-а. Завели у кабінет. Дільничний (як потім з’ясувалося, це був старший лейтенант Борис Павленко) задав Григорію якесь дивне запитання, сенс якого той не розуміє й дотепер: «Два-чотири-сім»? Григорій нічого не второпав. Тоді його вивели у коридорчик при вході, де стояв старезний диван з вилізлими пружинами. Павленко та його напарник прийомом заламали чоловіку руки й кинули на диван, перегнувши через бильце. Напарник тримав Григорія за ноги, а дільничний почав з усієї сили молотити його гумовою палицею. Заморився, аж упрів, трохи відпочив і продовжив екзекуцію.

Закінчивши «профілактичну роботу», чоловіка просто викинули на вулицю.Від болю й шоку Григорій мало не знепритомнів. На щастя, неподалік опорного пункту його знайшли дружина й старший брат, котрі кинулися на розшуки. На таксі відвезли у травмопункт, де аналіз показав у сечі кров (ознака «відбитих» нирок), а лікарі зафіксували величезну гематому сідниць і ноги та гематому кисті. Його трясло, мов у пропасниці, піднялася температура. Сидіти не міг зовсім, бо те місце, на якому сидять, перетворилося у місиво. А оскільки ушкодження не побутові, то відповідно до інструкції медики повідомили правоохоронні органи.

Приїхали міліціонери, опитали потерпілого. Та не встигли у травмопункті оформити необхідні для госпіталізації документи, як сюди з’явився й дільничний Б.Павленко з двома амбалами у цивільному й оголосив, що забирає Григорія у райвідділ. Навіщо, здогадатися не важко. Певно, колеги повідомили його, що «справа тхне керосином», адже постраждалий не приховував, де отримав травми, й Павленко вирішив «вжити заходів». Тобто, Григорія, з якого він зробив «відбивну», ізолювати. Оформити в суді 15 діб і не допустити до нього ні рідних, ні адвоката, доки посходять синці, – взагалі не проблема. Таких випадків – тисячі по Україні. А за цей час можна так «попрацювати» із затриманим, що той забуде, як його зовуть, а не тільки те, хто й коли його побив. З іншого боку, без медичної допомоги людина з гематомами нирок і м’яких тканин, як пояснили мені лікарі, може стати інвалідом або й взагалі померти.

Однак задуму старшого лейтенанта не судилося збутися. Дружина Григорія, два його рідні брати з дружинами, кум, медики вчинили такий опір міліціонерам, що ті не ризикнули застосовувати силу.

Зате вони з’явилися у 2-гу міську лікарню Полтави на чолі з начальником Октябрського РВВС м.Полтави Анатолієм Гриценком, мало не випередивши «швидку допомогу», яка доставляла пацієнта.

Спочатку Гриценко «наїхав» на брата Григорія Василя, мовляв, нічого набирати на міліціонерів, якщо по п’янці між собою побилися. Коли ця версія не переконала братів Ярещенків, з’явилася інша: Григорій сам десь упав, а на нещасного дільничного набалакує. Коли й з цим брати не погодилися, пролунала пропозиція діло «зам’яти», а горе-дільничного взагалі вигнати з «органів». Григорію запропонували 1000 гривень. Він не відмовився, оскільки грошей на лікування у нього не було.

Але тільки чоловік піднявся з прийомного відділення у палату хірургічного відділення, до нього зайшов молоденький міліціонер і пояснив, що гроші йому дали не просто так і змусив Григорія під диктовку написати пояснення про те, що, мовляв, сам травмувався по дорозі в опорний пункт, упавши на східцях магазину. Отак «вмазують» у колективне багно новеньких працівників.

Далі можна було б моралізувати про те, який жахливий приклад подає начальник своїм підлеглим, намагаючись у такий брутальний спосіб захистити честь мундиру замість того, щоб зірвати погони з садиста, котрий ні за що ні про що знущався із зовсім непричетної людини й вигнати його з міліції поганою мітлою, щоб іншим наукою було.

Втім, я не робитиму цього, бо у мене немає ніяких ілюзій стосовно рівня моралі й професійності Анатолія Гриценка. Довелося з ним познайомитися у грудні 2009 року, коли у Кобеляках брала участь у «круглому столі» про стан дотримання прав людини , де на той час Анатолій Петрович очолював РВВС. Яких тільки жахів не розповідали жителі району про міліцію, раз поз раз використовуючи ємне російське слово «беспредел». Гадаєте, керівник райвідділу зробив відповідні висновки, жорстко повернув діяльність підлеглих в русло законності? Де там, він захотів взяти реванш, мовляв, селяни обмовили правоохоронців, зажадавши повторного масового зібрання. А на найактивніших виступаючих незабаром були заведені кримінальні справи.

У чому справді помітна була робота А. Гриценка як начальника Кобеляцького РВСС, так це в тому, що він за короткий строк, нахиливши місцевих підприємців, відремонтував приміщення райвідділу. І невдовзі отримав підвищення: очолив Октябрський РВВС м.Полтави. Але стиль роботи, бачиться, не змінився.

Може, скажете, не варто робити узагальнення по одному випадку з Григорієм Ярещенком? Та якби ж один! Тут мало не по випадку на кожний квадратний метр у Полтаві!

Посудіть самі. 7 січня до Григорія приїхав його знайомий, самотній сирота, що проживає в одному з районів Полтавщини. Привіз дітям гостинці. Дружина Григорія розповіла, що чоловік потрапив у лікарню. Чуйна людина, сам інвалід, пішов у ТЦ «Конкорд», щоб зняти з банкомату пенсію й частину грошей віддати на лікування Гриші. Знадвору через скло добре видно, хто знімає гроші з банкомату. Через 200 метрів інваліда зупинили двоє пепеесників і зі словами: «Мужчина, пройдьомте с намі» повели його в темний куток, де понишпорили по кишенях і забрали всю пенсію – 600 гривень. Але не били. У минулий приїзд до обласного центру, розповів інвалід, у такий же спосіб міліціонери відібрали у нього мобільний телефон.
А за півроку до цього 18-річний брат дружини Григорія Ярещенка Віталій зазнав катувань у міському управлінні полтавської міліції. Друзі попросили у нього паспорт не на довго, а він, дурний, дав. Ті без його відома зареєстрували його як приватного підприємця й щось «хімічили» на ринку з краденими мобільними. Зізнання з Віталія, який нічого не знав, міліціонери, вибивали, зокрема, опускаючи ноги хлопця в тазик з водою й підключаючи електрострум.

І чи варто після цього дивуватися, що за результатами дослідження, яке проводилось в Україні Євразійським Інститутом Свобод наприкінці 2010 року, більше половини респондентів вважають рівень роботи правоохоронних органів незадовільним, а чимало людей бояться міліціонерів більше, ніж бандитів. Бо надто часто дану правоохоронцям державою владу вони спрямовують не на боротьбу зі справжніми злочинцями, а для задоволення ницих інстинктів і власного збагачення. Такою є громадська думка, яку ніякими програмами з поліпшення іміджу міліції не зміниш.

Мене вразили слова народного депутата Святослава Олійника в одній з останніх передач «Свобода слова» Савіка Шустера (доки вона ще виходила) під час обговорення теми про стан розслідування загибелі у червні 2010 року у Шевченківському райвідділі столичної міліції студента Ігоря Індила. Він сказав, що коли йде по вулиці й бачить міліціонерів, то воліє обійти їх десятою дорогою, бо не відомо, чи залишишся після зустрічі з ними живим. І це каже колишній прокурор Дніпропетровська, парламентарій, що має депутатську недоторканість. А що казати простим смертним?

Гадаєте, дільничний Павленко усвідомив свою провину й попросив вибачення у Григорія Ярещенка, адже часу було більше, ніж достатньо. Чи може, керівництво розтлумачило йому, що до цього зобов’язують офіцерська честь і просто повага до людської гідності іншого. Та де там!!! Борис Павленко щиро вважає, що його й так суворо покарали, змусивши написати рапорт на переведення з Полтави у Миргородський МРВВС. Про обіцяне звільнення ніхто й не згадує.

Страшно жити в країні, де тільки за 2010 рік у міліцейських застінках, як днями повідомила у своїй щорічній доповіді у парламенті Уповноважений з прав людини Верховної Ради України Ніна Карпачова, загинуло 8 осіб, а скаліченим «несть числа». Страшно жити в країні, де дільничні – з явними психічними відхиленнями, адже адекватна людина не знущатиметься без причини зі свого невинного ровесника, знаючи, що він годувальник у сім’ї і що в нього двоє малолітніх дітей. Страшно жити в країні, де основним методом розкриття злочинів залишається явка з повиною, вибита катуваннями. Страшно жити в країні, де зняті з банкомату гроші через кілька хвилин у тебе можуть відібрати… правоохоронці. Срашно жити в країні, де такі начальники міліції, котрі не карають, а потурають своїм підлеглим, що скоюють кримінальні посадові злочини…

До речі, українським правозахисникам відомо принаймні 24 різновиди міліційних тортур, немало з яких успадковані від НКВС. Найбільш поширені ті, де використовуються наручники: тут фантазії катів, у тому числі й сексуальні збочення, не знають меж (немало тортур спеціальні для жінок). Катують струмом, поліетиленовими пакетами, б’ють пластиковими пляшками з водою по голові, нирках, печінці, б’ють по п’ятах через мішечки з піском, відбиваючи всі нутрощі, але слідів не видно. Мій знайомий на пошуковому сервері Рамблер увів дві категорії пошуку: „Тортури Святої Інквізиції” і „Тортури в міліції”. Відповідь його вразила: у Інтернеті існує 7044 сайти з інформацією про тортури Інквізиції і… 36496 сайтів – про тортури в міліції (яких не повинно бути за визначенням).
Як назвати міліцейське беззаконня, що стало звичним і мало не нормою? Як взагалі назвати феномен, коли озброєні представники держави, обов’язком яких є захист прав і свобод громадян, знущаються зі своїх співгромадян? Звичайним фашизмом? Але ж основою фашизму завжди була нетерпимість до представників іншої раси, національності, ворожої країни, носіїв іншої ідеології. Катування в гестапо і Інквізиції було, кажучи сучасною мовою, місією цих організацій, а міліції законом заборонені жостоке поводження й допити „з пристрастю”. З жахом думаю, що якби вартовим порядку було офіційно дозволено знущатися й катувати, Україна захлинулася б у річках крові!

Яким неприкритим цинізмом віє від проектування Закону України «Про міліцію» на українську дійсність: ст.1 – „Міліція в Україні – державний озброєний орган виконавчої влади, що захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян… від протиправних посягань”; ст.3 – „Діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості…”; ст.5 – „Міліція поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення…»

І тут самі по собі напрошуються зовсім не риторичні питання.

Перше. До керівництва Генеральної прокуратури України: якщо маючи в обласних прокуратурах спеціальні відділи з контролю за діяльністю правоохоронних органів, вона сприяє садистам в погонах уникати кримінальної відповідальності, може, доцільно виступити зі всеукраїнською ініціативою про законодавче забезпечення кримінального імунітету для працівників силових структур, щоб народ не мав ніяких ілюзій. Зокрема, і щодо гасла, яке набило оскому: „Злочин, здійснений міліціонером, – подвійний злочин”…

Друге. До керівництва Міністерства внутрішніх справ: якщо воно не в змозі домогтися від своїх кадрів дотримання прав людини й припинити жостроке ставлення й катування, які набули масового й системного характеру, то, може, варто впровадити на допитах присутність лікаря (як це практикувала Інквізиція), який стежитиме, щоб жертва не померла і не була понівечина, або попереднє медичне обстеження на предмет того, чи не протипоказані затриманому… тортури?

У рішенні Європейського суду з прав людини (Страсбург, Франція) по справі «Рібич проти Австрії” (1995), яка вважається класикою міжнародного права щодо катувань, відзначено, що людина в поліції завжди знаходиться в ситуації виняткової незахищеності (вдумайтеся у парадоксальність твердження!). Адже у неї практично ніколи немає свідків жорстокої поведінки й катувань. Але коли громадянин не мав тілесних ушкоджень до того, як потрапив у поліцію (міліцію), правосуддя при доведенні факту спричинення шкоди здоров’ю затриманого, незважаючи на складність доведення злочину поліцейських, повинно прийняти версію потерпілого, а не поліцейських, тому що вони відповідають за його безпеку під час усього перебування у поліції. А будь-яке застосування фізичної сили без необхідності щодо особи, позбавленої свободи, відзначив Європейський суд, принижує його людську гідність і є порушенням ст.3 Євроконвенції з прав людини: „Ніхто не повинен бути підданий тортурам і нелюдському й такому, що принижує його гідність поведінці або покаранню”.