Публікація

Євген Сверстюк: «Я не збирався виїжджати з Полтави»

ЄВГЕН СВЕРСТЮК: «Я НЕ ЗБИРАВСЯ ВИЇЖДЖАТИ З ПОЛТАВИ»

СЕРГІЙ ШЕБЕЛІСТ

Відомий публіцист і громадський діяч Євген Сверстюк належить до числа найяскравіших постатей українського шістдесятництва. Його поколінню судилося стати захисниками правди, свободи, людської честі й гідності у державі, яка всіялко придушувала ці фундаментальні цінності. У 1972-му році Євген Олександрович потрапив під масові арешти української інтелігенції, отримавши за книгу «Собор у риштованні» (1970) і сміливі антирадянські висловлювання максимальний термін – 7 років ув’язнення і 5 років поселення. Але в далеких таборах дисидент не зламвся, навпаки – його переконання тільки зміцніли. Цікаво, що у біографії Євгена Сверстюка є сторінки, безпосередньо пов’язані з Полтавою, адже наприкінці 1950-их років він викладав у педагогічному інституті. І хоча то був час тотальної несвободи і кадебістських доносів, публіцист із приємністю і теплом згадує той період.

– Євгене Олександровичу, як Ви потрапили до Полтави?
– У 1956-му році я закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті психології, який підпорядковувався Міністерству освіти, і мав би сподіватися на направлення на вакансію психолога, але такої можливості не було. Натомість було місце на кафедрі української літератури у Полтавському педінституті, що мені було дуже цікаво, тому що Полтава має давню славу. Я погодився на цю пропозицію.

– Отже, Ви після закінчення аспірантури приїжджаєте у Полтаву і як Вас приймає педагогічний інститут?

– Перед приїздом у мене була досить цікава і динамічна розмова із заступником міністра освіти. Він каже: «Ви хочете читати літературу? А Ви знаєте, як треба це робити? Літературу треба читати так, щоб усі заніміли і слухали лектора». Я відповідаю: «Не гарантую, що аж так буде, але, певен, що читатиму не гірше, ніж мені викладали в університеті». Ці мінімальні обіцянки виявилися прийнятними для заступника міністра.
У той час ректором Полтавського педінституту був Михайло Васильович Семиволос, який недавно захистив дисертацію, здається, про «Наталку Полтавку». Чимало моїх давніх знайомих з Інституту літератури говорили: «Якщо хочеш, ми з ним поговоримо, тому що він тут оббивав пороги у кожному кабінеті, хотів бути з усіма знайомим. Дисертація його дуже слабенька. Він намагався так залагодити справу, щоб не мати ворогів». Я кажу: «Навіщо вам із ним говорити, коли сам можу це зробити?». Але мені не вдалося поспілкуватися із Семиволосом, бо він став одразу на багато щаблів вище після захисту кандидатської. Це був не той чоловік, який розмовляв з молодими викладачами.
Що я собі запам’ятав? Полтава, вокзал, щось таке по-осінньому рідне, якісь ядра, гармати. Отже, всіх цих військових цяцьок було так багато, що воно трохи насторожувало. А загалом Полтава була тихим містечком, в якому щось збереглося від часів Котляревського. Мене зустрів викладач Петро Кузьмич Загайко, з яким ми в один рік закінчували Львівський університет, тільки що я навчався на відділі логіки і психології, а він – на українському відділі того ж самого філологічного факультету. Я пригадую такий показовий момент. Очевидно, з легкої руки Петра Кузьмича я потрапив на вечір танців у педінституті, на якому познайомився з одними дівчатами. Вони запитали мене: «Хто Ви такий?». Я сказав: «Студент». Тобто це було настільки схоже на правду, що я теж студент.

– Ви пожартували?

– Мені незручно було казати, що я викладач. Хотілося бути, як усі, принаймні, на цьому вечорі. Дівчата мені відказали: «Щось ми не бачили такого студента». Кажу: «А може, я заочник?». – «І заочників таких не бачили». – «То тепер побачите». Пригадую, одну дівчину звали Сталіна. То був 1956-ий рік, саме після ще свіжої критики культу особи. Я казав тій Сталіні, що треба було б з цього імені викроїти щось підхоже для дівчини: «Може, досить із Вас буде Інна?». Вона, здогадуюсь, походила із номенклатурної сім’ї, бо прості люди не давали дітям таких імен. Після цього вечора суворий режим педінституту не заохочував до знайомств зі студентами, тому я по суті більше не бачив цієї дівчини. Але між іншим, через років сорок на Печерську в Києві я зустрів у якомусь гурті жінку в пишному одязі. Вона підійшла до мене і запитала: «Євгене Олександровичу, чи памятаєте, як ми з Вами танцювали вальс?». Я тоді вже із заслання повернувся, ясна річ, що ця історія була відома студентам. І це виявилася вона, ця сама Сталіна, яка, мабуть, мене запам’ятала тому, що я викроїв з її імені щось підхоже для дівчини. Я написав спогади про свої перші роки в Полтаві, однак десь вони пропали під час пертурабцій. Шкода, що вони загубилися і, очевидно, безповоротно.
Отже, я потрапляю на кафедру української літератури, де ніколи не доводилося бачити ректора, хоча він формально мав якісь лекції, але мені навіть не вдалося їх відвідати. Завідувачем кафедрою був Падалка, була старша жінка доцент Кікоть, Петро Кузьмич Загайко, здається, ще був хтось один. Усі вони, може, крім Загайка, були кандидатами наук. Я був прийнятий на роботу асистентом із мінімальною зарплатою, напевно, 100 карбованців, без кваритири. Я наймав десь кімнатку в господині. Потім одружився в Полтаві. Дружина, Лідія Володимирівна Котлярова, родом із Луганська, ми разом навчалися в аспірантурі, вона працювала психологом, вакансія якого все ж таки знайшлася у Полтаві. Там народився мій син Андрій у 1958-му році й того ж року мене було звільнено за скороченням кадрів.

«Єресь моїх лекцій полягала у тому, що вони відрізнялися від казенних»

– Це була формальна причина?

– Так. Але що я можу сказати про становище на кафедрі? Не можна було серйозно поставитися до своїх колег. Це люди з жовтими конспектами, котрі майже нічим не цікавились, з якими не поговориш на непобутові теми. Я пригадую собі ніби літературну розмову із завідувачем кафедрою. Падалка говорить мені: «Євгене Олександровичу, Ви нікого не визнаєте з літературознавців». А я відповідаю, що визнаю академіка Олександра Івановича Білецького, дуже його шаную і читаю. «Ну то не можна одного тільки Білецького». – «А кого ще?». – «Ну от, – каже, – у мене є книжка Тростянецького». – «Я думаю, Тростянецького і Ви не читаєте. У Вас просто є книжка. Його ніхто не читає. І всі ті, хто називають себе літературознавцями, – все це тільки прізвища і ніякої особи». Власне кажучи, це не була якась особлива єресь, але це була пряма розмова на чистоту. Я проводив лекції без конспектів, це теж уважалося єрессю, що створювало певну незручність для тих, хто викладав за конспектами. Я читав лекції без орієнтації на підручник, а тільки за текстами творів. Тоді було дуже важко дістати біографічні дані, це був сухий пайок літературознавства. Я десь їх знаходив: то у хрестоматії, то ще у якихось старих журналах. Отже, в тому полягала єресь моїх лекцій, які відрізнялися від казенних, що, безпречно, помічали студенти.

– Відрізнялися з позитивного боку, напевно?

– Знаєте, були ті студенти, які цікавилися і для яких це було з позитивного боку, а були такі, особливо на заочному відділенні, котрі вважали, що це, як тоді називалося, «отсебятина». Гадаю, для людей пильних було багато підстав думати, що я не просто не ортодоксальний, а інший викладач. Я готувався до лекцій, гортаючи «Історію українського письменства» академіка Сергія Єфремова, у той час це була одна з найбільш єретичних книг. Прізвище Єфремова було більш підозріле і страшне, ніж Грушевський, майже таке, як Донцов, ним узагалі можна було лякати.
Серед студентів мені запам’ятався один хлопець Пашко, здається, я й іншим – не всім, а розумнішим – давав читати Єфремова. Крім того, пропонував інформацію з нерекомендованих джерел, книжок, які мав і діставав у бібліотеці. У той час кожен викладач повинен був займатися вихованням певного курсу. Я теж був прикріплений на якомусь курсі, у мене були неформальні стосунки зі студентами, без офіціозу. Я давав молоді відомості про ХХ з’їзд Комуністичної партії і про політику культу особи Сталіна, це тоді була вибухова тема. Звісно, ми користувалися газетами «Правда» або «Известия», що були офіційно вивіренішими і повнішими, ніж провінційні видання, а в журналі «Польща», котрий виходив у СРСР російською мовою, взагалі містилися такі страшні та викривальні матеріали, від яких вуха в’янули. Ці статті стосувалися вже не тільки особи Сталіна, а і цілої системи. Наприклад, у журналі публікувався виступ Гомулки, який повернувся із тюрми і став першим секретарем ЦК польської компартії. Як це сталося – окреме питання, але можете собі уявити, що говорить про Сталіна колишній в’язень. Думаю, цікаво було б ознайомитися з архівом Полтавської СБУ, чи там немає на мене досьє, мало б бути. Чи воно збегірається, я сумніваюся, тому що то не могло бути дуже важливим матеріалом. Інша справа, якби мене заарештували і судили, то там це зберігається під рубрикою «хранить вечно».

Після скорочення кадрів мені запропонували перевіряти контрольні та курсові роботи на заочному відділенні. Це давало мізерні копійки, я ще залишався з півроку в інституті. Потім якось до мене зайшов приятель з Полтавщини Іван Бенедиктович Бровко, який працював у Київському університеті та порадив мені кидати те все, бо, мовляв, у Полтаві тобі нічого не світить і не буде світити. Раз уже на другому році – скорочення штату (а треба було три роки відробити), то ясно, що тут нічого не світить. Товариш кликав мене до Києва й обіцяв допомогти, він працював доцентом кафедри педагогіки в університеті. Отже, я переїхав до столиці. А Київ – це окрема епопея. Нашу розмову з Іваном Бенедиктовичем підслухали через стіну кадебісти. Потім почалися виклики, допити. Він чоловік, який має незвичайну біографію: служив майором у ракетних військах, належав до тих, хто в Німеччині розвідував сліди фон Брауна, конструктора ракети Фау-2, був знайомий із Корольовим і мав друзів у ракетному центрі в Москві. Після допитів у Київ подзовонили і сказали: «Не чіпайте Івана Бенедиктовича». Йому дали спокій, хоча з кафедри звільнили. Я повернувся в Інститут психології, але це початок вже іншої епохи – шістдесятники, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко… Це моє середовище в Києві, а з Полтави я мав лише один сигнал. Та жінка, в якої я був на квартирі, попередила мене по телефону про небезпеку і про те, що за мною стежать. Напевно, був якийсь запит про мене, кадебісти до неї приходили і хотіли дістати інформацію. Більше вона не відзивалася, бо телефон підслуховувався і, очевидно, їй дісталося за те.

– Чи існувало в той період у Полтаві середовище опору, якісь передумови для виникнення шістдесятництва?

– Були такі молоді викладачі, як Петро Загайко, ми дружили сім’ями. Ще був викладач політекономії Богдан Кузняк і викладачка історії з Ленінграда, але вона швидко покинула інститут. То було таке коло молодих, середовище, яке не мало політичного забарвлення, але там я висловлював свої думки вільно. Судячи з усього, якісь підозри у відповідних органів були, тому що Петра Кузьмича викликали до КДБ і хотіли завербувати, щоб він стежив за мною. Це була звичайна, банальна вербовка, яка була практикою.

– Що Ви такого крамольного й антирадянського розповідали на лекціях, що Вами зацікавилися органи?

– По-перше, вони реагують не на висловлювання, а на симптоми. То не мусить бути наївняк, який говорить речі, котрі можна записати і донести. То є чоловік, який поводиться, говорить не так, як інші, і справляє враження не те, що інші. Він викликає підозру, і це всі відчувають. Але інколи це могло бути якоюсь дискусією на кафедрі. Пригадую, мав приїхати академік Білецький, а всі знали, що він не користується довірою ЦК партії, і замість нього приїхав академік Білодід, який був героєм анекдотів.

– Це про нього перекладач Микола Лукаш написав «шпикачку»?

– «Говорила баба деду, я поеду к Белодеду…» (сміється). А потім все ж таки приїхав і академік Білецький, директор Інституту літератури, проте йому не дали актової зали, як Білодіду, де зібрали всіх студентів. Білецький в окремій аудиторії зустрівся тільки із працівниками кафедри української літератури, зі студентами ніяких зустрічей не відбувалося. Це теж дуже показово, бо ще перед тим ми знали, що Білецькому не дозволять виступити перед молоддю. Під час його приїзду відбувалося обговорення нового журналу «Радянське літературознаство». Це видання викликало хвилю ентузіазму в деяких людей, а дехто його не помітив. Скажімо, на кафедрі літератури зовсім не цікавлися таким, а я, звісно, передплачував і читав. Коли треба було обговорювати, то нікому було і говорити, крім мене, бо Загайко у той час був відсутній. Після того Білецький захотів окремо зі мною поговорити у коридорі. Я йому поставив питання: «Яким чином Вам удалося надрукувати статтю про Нечуя-Левицького?». Матеріал був такий, наче ніякої цензури не існувало. Нечуй-Левицький був проблемною постаттю. Хоча його твори вивчали, але всі знали, що в нього є інші, теоретичні, публіцистичні праці та роман «Хмари». Академік каже: «Я й сам не знаю, як та стаття проскочила. Так ніби на цьому відтинку не було ніякої пильності». Для Білецького був характерний стиль одвертості, симпатичний і небезпечний, через що йому не давали слова, думаю, не тільки у провінційних інститутах, але й у самому Києві, хіба у вузьких колах.

«У Полтаві можна було почути арію Возного під тином»

– Скажіть, де Ви жили в Полтаві?

– Я тим цікавився і коли потім приїжджав, робив фотографію цього будинку біля базару, а на розі була аптека. Я жив спершу у кімнаті, а потім звільнилась кімната з кухнею в цієї самої господині, в якої наймав квартиру. Наподвір’ї була така прибудована повітка, і я до глибокої осені умивався холодною водою під нею.

– Ви згадували про своє весілля. Як воно відбувалося?

– Ви, знаєте, це був час сталінський і післясталінський, коли усі жили не те, що по-спартанськи, а по-гуртожитськи. Ніякого весілля не було, ніяких коштів на весілля не було і ніякої розкоші на жодні свята не було, крім тих, які треба було святкувати – 1 травня, день Жовтневої революції… Це було життя без свят, але у ньому треба було вміти творити якесь свято, що вже залежило від тебе. Весілля було настільки формальним, що й нічого згадати. Так само не було і поняття про хрестини. Очевидно, існували кола, де був зв’язок із церквою, але тільки не в педінституті, в середовищі студентів, а тим більше – викладачів.
Досить показовий момент, чим був тоді інститут. Мені здається, над усіма домінувала кафедра марксизму-ленінізму, як і в кожному навчальному закладі. Це була свого роду начальственна кафедра, де викладачі перевіряли конспекти. Якийсь студент здав їм зошит і лектор побачив на його обкладинці такий коротенький запис: «Хр. скажут, когда умрет». Що привернуло до цього увагу? Тоді було дуже багато анекдотів про Хрущова, особливо після того, коли він виступив із критикою культу особи. Хлопчик питає свою матір: «Мама, Ленин – хорош?». – «Ну хорош. А что?». – «А Сталин?». – «Вот был хорош, оказалось – не хорош». – «А Хрущев?». – «Хрущев? Скажут, когда умрет». І треба уявити собі, яка чекістська пильність повинна бути в того чоловіка, який із кількох букв розшифрував цілий анекдот, допитав цього студента, а студент був настільки наївний, що признався, бо міг же не признатися – нічого прямим текстом написано, не знаю, що ви тут вичитуєте. Це якщо студент був би досвідчений, але він признався – і його виключили з інституту. То можете уявити собі, яка там була поліційна атмосфера. Проте, я сказав би, що найбільш поліційною особою, явно пов’язаною із КДБ, був ректор Семиволос. Він мене не прийняв після звільнення і мені ніхто не пояснив, чому я скорочений. Я не мав у кого запитати, хіба що у відділі кадрів могли відповісти, що є наказ ректора.

– Де Ви любили гуляти і відпочивати?

– Найкращий то був парк, де є цей монструозний пам’ятник з орлом. Це гарний парк. Звісно, я був і в садибі Івана Котляревського, і в садибі Панаса Мирного. Я практично дуже мало був у Полтаві, тому що багато працював. Я ж психолог за освітою і українську літературу таки мусів вивчати від самого початку. При тому методі, який вибрав, треба було самому писати тексти і перечитувати твори. Думаю, що я був дуже в той час заангажований саме у цей процес. Окрім того, вів історію літератури та методику викладання літератури.

– Євгене Олександровичу, коли Ви востаннє були в Полтаві?

– На початку 1990-их років ми їздили з Ольгою Богомолець до педінституту, була із кимось домовленість про виступ там. Нам трапилась якась така дивна аудиторія, абсолютно глухоніма. Я думав, що мене не сприймають, але це нечувано, щоб не слухали, коли співає Ольга Богомолець. Потім виявилося, що це студенти-історики. Що це за історики і чому саме тих істориків нам підготували? Я дуже вільно ділився своїми враженнями про тодішню Полтаву, але публіка не була готова до такого критичного погляду, бо вона залишалася цілковито в совковій парадигмі – ніяких змін, ніяких вітрів там не було. Полтава тоді настільки нагадувала часи Котляревського, що можна було почути п’яного десь під тином, який співав чи то арію Возного, чи то щось подібне. З одного боку, це була така традиційна, стара Полтава, а з іншого боку – місто, населене відставниками-кадебістами і відставними офіцерами, бо це вважалося дуже престижним містом. У Полтаві мені запам’яталася вода – прекрасна, м’яка полтавська вода і взагалі клімат Полтави мені дуже подобався. Ми з Петром Загайком не раз говорили, що тут, мабуть, можна оселитись, якщо були б людські умови життя. Я не збирався з Полтави виїжджати. Мене цілком влаштовувало все: і людський клімат, і природа особливо. А що стосується кафедри, то де ті кафедри є кращі? Нелегко собі уявити справжню кафедру з освіченими людьми. Мені хтось розповідав – чи не Михайлина Коцюбинська? – про академіка Білецького, який заглядав у кабінети у своєму Інституті, вигукуючи: «Боже мой! Какие рожи?! Какие рожи?!» (сміється). Це ж гоголівська сцена. По суті, полтавська кафедра літератури була нешкідлива, там були чужі, але не злі люди.
Пам’ятаю ще один цікавий епізод. Я щоранку йшов через парк до інституту. Одного разу зупинився і подумав собі, що щось зі мною сталося. У парку був пам’ятник Сталіну. Я йду і бачу: нема нічого, тільки клумби. Уночі пам’ятник зник, і так тихо, що встигли клумби посадити. Але з цього символу можна уявити, як багато міг дозволити собі у розмовах чоловік, який є вільнодумцем, як багато жартів, як багато асоціацій. Це був цікавий час. З одного боку, це була свобода дуже велика, бо раптом упала стіна. А з іншого боку, у тому самому 1956-му році придушили угорське повстання. Отже, це був час неспокійний і цікавий, цікавий саме тим, що неспокійний. Якщо якась стіна падає, то кожен нормальний чоловік навколо теж себе гнилі стіни розкидає. Я думаю, що це була така моя робота, побічна, звісно. 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування