Експерт Американської Комісії з Безпеки і Співробітництва в Європі про Україну: Хоч ситуація і загрозлива, вона не є необоротною

«… Мене попросили виступити з питання прав людини ,засадничих свобод і демократичних тенденцій. Не секрет, що Україна проходить крізь часи випробування. Вона потроху сповзає до авторитаризму, а дехто каже, що вже стала напів-авторитарною, але я відразу хочу заявити, що, хоч ситуація і загрозлива, вона не є необоротною. Вона не безнадійна.

Ми всі, включаючи Гельсінкську Комісію, глибоко занепокоєні відкатом, який ми спостерігали протягом минулого року, у питаннях свободи висловлювання та зборів – тиск на пресу, у тому числі посилення цензури і політичний тиск на деякі незалежні ЗМІ; напади на журналістів, спроби згорнути академічні свободи, зокрема, тих установ і активістів, які мирно просувають українську національну ідентичність; скомпрометовані місцеві вибори у жовтні, що не відповідали стандартам відкритості й чесності; подальша політизація судової гілки; вибіркове переслідування; залякування неурядових організацій з боку СБУ – список можна продовжувати.

Фрідом Гауз посунув Україну вниз з її п’єдесталу як єдиної вільної країни серед пострадянських держав, не враховуючи балтійські, і перевів її до категорії частково вільних. Україна опустилася також у інших індексах (наприклад, у рейтингу Репортерів Без Кордонів Україна тепер 131-ша з 178-ми країн, що на 49 місць нижче, ніж у 2009 році; також у Індексі економічної свободи, Трансперенсі Інтернешнл). Варто лише почитати статті за якісь кілька останніх тижнів у серйозних західних виданнях. Волл Стріт Джорнал у нещодавній редакційній статті під назвою «Розчавлений помаранч» зазначає: «Уряд Януковича зараз зайнятий спробами повернути назад у питанні демократичних прав, надавити на пресу, продавити закон про конституційні зміни, що збільшує його права і продовжує на рік повноваження парламенту». …Також, згідно нового дослідження, проведеного громадянським суспільством, політичними експертами і науковцями в Україні, рівень демократії в Україні тепер майже так само низmкий, як і у останній рік адміністрації Кучми, у2004-му.

Серед нещодавніх занепокійливих подій – політично вмотивовані, як виглядає, вибіркові переслідування: посилений тиск на опозицію із наголосом на звинувачення в корупції провідних членів попереднього уряду Тимошенко – дехто у в’язниці, один, колишній міністр економіки Данилишин, отримав минулого місяця притулок у Чехії, або чиновників нижчого рівня, що, як повідомляють, не влаштовують владні структури регіоналів. У той же час Генеральна прокуратури поки що мовчить стосовно тих, хто має зв’язки у нинішньому уряді. Важливо боротися з корупцією на нижніх рівнях, але якщо Янукович серйозно підходить до боротьби із масовою руйнівною корупцією, яка залишається бідою України і продовжує бути одною з головних загроз її демократії, процвітання і національної безпеки, то йому мабуть варто шукати десь ближче до себе.

Влада Януковича, включаючи СБУ і так званих силовиків, займається також залякуванням, арештами і тиском на менш відомих українців, зокрема національно-орієнтованих активістів, блогерів, істориків, учених…

… Отже, Україна рухається в авторитарному напрямку, хоча я б знов застеріг від висновку, що вона вже там повною мірою – в усякому разі, на рівні Росії чи Білорусі. Значною мірою це через український політичний плюралізм, різноманітність та живу роль громадянського суспільства.

Подгляньмо на Білорусь. Там після президентських виборів 19 грудня режим Лукашенка вдався до брутальних репресивних дій, які тривають дотепер. В Україні ще є значно сильніше громадянське суспільство, більший плюралізм і вільніші медіа ніж у Білорусі (або Росії), незважаючи на дуже реальні утиски. У Білорусі, наприклад, парламент, увесь уряд, державні медіа й інші установи знаходяться під цілковитим контролем Лукашенка вже 15 років – він, по суті, диктатор. Діяльність політичної опозиції і громадянського суспільства більш ускладнені. Тамтешній режим сильніше ніж в Україні опирається критиці, як усередині країни так і ззовні (особливо із Заходу).

В Україні парламентська опозиція ще не остаточно розчинилася, навіть якщо вона і послабилась, і кілька її представників перейшли до більшості «Стабільність та порядок». Але є кілька потенційно стримано-оптимістичних прикмет, яких ви не побачите у Білорусі або Росії – наприклад, демонстрації проти нового податкового кодексу, що примусили режим Януковича піти на компроміс – незважаючи на велику полеміку щодо більшої якості нового кодексу, який, здається, є сприятливішим для олігархів ніж для малого бізнесу. Закон про доступ до публічної інформації. Відміна Закону про освіту авторства міністра освіти Табачника, який намагався обмежити автономію університетів. Провал спроби зробити російську другою офіційною мовою, і навіть звільнення із органів МВС ДАІшника за паплюження української мови…

…Отже, хоча ми серйозно занепокоєні тим, яким шляхом рухаються демократія і права людини в Україні, я поки що не вважаю, що «пропало все», як у відомому колись вислові Юлії Тимошенко. Можливо, що реакція Заходу, а разом з тим і опір громадянського суспільства / політичної опозиції всередині країни загальмують скочування вниз. Кажучи про сили всередині країни, не забуваймо, що більш ніж половина країни, згідно нещодавніх опитувань, не підтримує уряд Януковича чи його Партію регіонів. І їх популярність зменшується, проте це не значить, що рейтинг опозиції зростає, але це вже предмет зовсім іншої дискусії. Замість об’єднувати, діяльність Януковича сприяє подальшому роз’єднанню українського суспільства, особливо національно-свідомої його частини. Водночас він, здається, не стає і популярнішим серед своїх виборців. Мабуть, що він та його оточення зрозуміють, що подальше відчуження виборців приведе їх у нікуди.

Щодо Заходу, то українські очільники намагаються переконати Захід, що вони за демократію, права людини тощо, але, зрозуміло, що є розходження між риторикою та реальністю. Реакція Заходу на недоліки у справах дотримання прав людини та демократії стає гучнішою. Наприклад, минулого тижня тут у США українські посадовці чули чимало про стурбованість з американського боку (Державного департаменту, Конгресу, включно із Гельсінською комісією, української діаспори у США), і є ознаки того, що принаймні кілька українських високопосадовців занепокоєні критикою і не хочуть, щоб їх вважали порушниками прав людини. Вони, навіть, іноді визнають, що необхідно змінюватись на краще. На їхню користь промовляє те, і Ларрі Сильверман буде говорити про це більше, що обидві сторони під егідою Комісії із стратегічного партнерства між Україною та США будуть робити конкретні кроки щодо поліпшення верховенства права, демократії і поваги прав людини в Україні, і це на краще, за умови що українська сторона прийме ці кроки всерйоз. Високопоставлений представник США, пов’язаний з Україною, нещодавно сказав мені, що ситуація в Україні нагадує гру в «прихлопни крота» – тобто, Захід та громадянське суспільство в Україні піднімають одну з проблем прав людини/демократії, і з нею щось покращується або цій справі дають спокій, але з’являються інші проблеми (наприклад, переслідування СБУ /залякування неурядових організацій, які прокочуються хвилями). Тим не менше, це різко контрастує з Росією, Білорусією та іншими пострадянськими державами, які ігнорують як внутрішню, так і закордонну критику або занепокоєність.

Так, є декілька принципових питань, за якими треба спостерігати у майбутньому: якщо Україна і надалі матиме значне погіршення в галузі прав людини і демократії, а також нечесні вибори до Верховної Ради у жовтні 2012, то, я думаю, всі ставки західної підтримки або будь-який інший шанс рухатися вперед до європейської інтеграції (яка, врешті-решт, залишається найважливішою заявленою метою країни ) будуть програні. Україна планує взяти на себе головування в ОБСЄ у 2013 році, тому ми сподіваємося, що вона схоче показати гарний приклад.

Уряд Януковича чітко рухається до консолідації та розширення влади, і пишається здатністю забезпечити стабільність, протиставляючи її політичному хаосу попередніх років. Але стабільність, заснована на авторитаризмі або навіть напів-авторитаризмі, є ілюзорною, і якщо режим Януковича вважає, що відкат демократичних свобод є шляхом для досягнення стабільності, я щиро вважаю це короткозорим і непродуктивним підходом. Драматичні події у Північній Африці та на Близькому Сході, або, навіть ситуації в Білорусі та Росії (що, мабуть, є менш стабільними, ніж може здатися), повинні нагадувати про поверховість так званої стабільності авторитаризму.