Публікація

Дискримінація по-українські: проблема існує, але її не існує

З восьмого серпня до другого вересня Україна звітуватиме в Женеві у Комітеті з подолання расової дискримінації про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм расової дискримінації. За цим посиланням можна ознайомитись з офіційним звітом нашої держави. Якщо його почитати, то складається враження, ніби наші чиновники тільки тим і займаються, що працюють над подоланням дискримінації на расовому та етнічному ґрунті. І дискримінація ця якщо не подолана, то уже майже не існує, так дрібниці.

У представників неурядових організацій з цього приводу, звичайно, інша думка. У цій статті на прикладі декількох проблем постараюсь показати, як держава вдає «видимість діяльності» і нічого не робить для подолання важливих проблем.

Чи є в Україні расова дискримінація? Якщо уважно вивчити звіти українських та міжнародних правозахисних організацій, ми дізнаємось що на етнічному та расовому ґрунті дискримінація в Україні існує. Це проявляється починаючи з того, що ти з імовірністю у три рази вище, ніж для інших, не отримаєш освіту і роботу, якщо ти народився у сім’ї ромів, до того, що тебе можуть просто вбити на вулиці за «неслав’янску» зовнішність.

Так, за матеріалами ромської газети "Романі яг", у Закарпатській області 83,7% дітей ромів здобули неповну середню освіту, 14,5% – загальну середню, 1,4% – закінчили СПТУ, 0,3% – здобули середню спеціальну і лише 0,1% – вищу освіту. За даними, що містяться у звіті Європейської комісії, лише 68% ромів є грамотними і лише 2% мають диплом про вищу освіту.

Ромські організації наводять статистику, згідно з якою лише 38% ромів мають роботу, лише 28% з них працюють повний робочий день (Європейська Комісія проти расизму і нетерпимості. Третя доповідь по Україні. С.23).

У 2006 році моніторинг Конгресу Національних громад України (КНГУ) зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже 86 жертв, з яких 5 загинуло, а у 2008 року постраждало 83 іммігранта, 4 з них загинули (Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине. Материалы мониторинга, 2007-2008 гг. – Киев, с.3). у 2009 – 2010 роках Про що свідчить як державна статистика, так і моніторинг недержавних організацій. Так, за даними моніторингу Конгресу Національних громад число злочинів на грунті ненависті становить 37, ні один з нападів не закінчився смертю жертви.( Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине – 2009 Доклад по результатам мониторинга, – с.7).

Чому ж так відбувається? Чи можна цьому зарадити?

Систематичної політики держави щодо подолання расизму не існує. Різні владні структури мають справу з різними сферами боротьби з расизмом. Деякі аспекти, наприклад, захист від дискримінації чи допомога жертвам расизму взагалі ніким не охоплені. Окрім того, немає оцінки ефективності діяльності держави щодо боротьби з расизмом: статистики порушень держава не збирає.

Омбутсмен майже не займається питаннями захисту від дискримінації, хоча має для цього як повноваження, так і фінансові ресурси. Основна діяльність офісу омбудсмену останні роки – переклад рекомендацій різних міжнародних правозахисних інституцій на українську мову.

Проте, потім ці рекомендації не впроваджуються. В Україні взагалі немає відповідального за виконання рекомендацій міжнародних інституцій. Часто ці рекомендації навіть не перекладаються на українську мову, і органи влади, до яких спрямовані рекомендації навіть не знають про їх існування.

В Україні немає жодного закону, який би забороняв дискримінацію у всіх її можливих сферах. У нашому законодавстві навіть не визначено, що таке дискримінація, не говорячи уже про те, що, за міжнародними стандартами потрібно визначити також види дискримінації. Так, міжнародні експерти вимагають визначення прямої та непрямої дискримінації. Також немає переліку сфер, де закон би забороняв дискримінацію.

Дискримінація чомусь заборонена тільки стосовно українських громадян. Виходить, усіх інших на території України дискримінувати можна, закон не забороняє.

Дискримінація заборонена у нас лише на словах, покарання за порушення цієї заборони закон не передбачає. Наприклад, є чудова стаття 24 Конституції України, яка говорить про рівні можливості для всіх і заборону дискримінації. Дискримінація заборонена, а покарання за порушення заборони не передбачено.

У переважній більшості нормативно-правових актів міститься фраза: «Особи, винні в порушенні законодавства, несуть цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність відповідно до законодавства України». Проблема у тому, що цивільно-правова відповідальність за дискримінаційні дії у законодавстві України не визначена, тому особи, винні у дискримінації, залишаються непокараними.

Повернемось до двох проблем, які ми порушили вище: доступ ромів до освіти і роботи і злочини на ґрунті ненависті.

Чи робить щось наша держава, щоб покращити ситуацію з доступом до освіти та працевлаштуванням ромів? У звіті взагалі нічого не говориться про проблему. Отже, немає проблеми, не потрібно її і вирішувати.

Злочини на ґрунті ненависті більш кричуща проблема. Наша держава її вперто не визнавала, але під тиском міжнародної громадськості таки довелось визнати: так, є у нас право радикальні угруповування, які скоюють злочини на ґрунті ненависті, і з цим потрібно щось робити. Якщо почитати звіт, можна знайти інформацію про те, що держава вирішила боротись в основному методом боротьби з цими угруповуваннями. Це вирішило проблему на деякий час, з 2008 до 2010 кількість нападів зменшилась. Проте число нападів не досягло рівня 2005 року, і немає ніякої гарантії, що ситуація знов не погіршиться.

Що ж не так із боротьбою зі злочинами на ґрунті ненависті?

Покарання за дискримінацію на расовому чи етнічному ґрунті передбачено у Кримінальному кодексі України. Стаття 161 передбачає покарання за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Проте ця стаття рідко застосовується на практиці, оскільки у суді важко довести умисність дій.

Однією з проблем, що призводять до безкартності злочинів на ґрунті ненависті є небажання потерпілих звертатись за допомогою до міліції, оскільки вони не вірять в ефективні дії правоохоронців щодо розслідування таких злочинів. Відсутність впевноності у захисті міліції часто ґрунтується на дискримінаційному ставленні правоохоронців до деяких етнічних груп та представників окремих рас та народів.

Однією із дискримінаційних дій міліції є етнічний профайлинг, коли міліціонери зупиняють для перевірки документів осіб, що виглядають як вихідці з Кавказу, мають азіатське чи африканське походження.

Офіційною метою таких перевірок є контроль нелегальної міграції, а в дійсності це часто призводить до незаконного затримання, вимаганню хабарів та іншим зловживанням. Згідно з опитування, що провели у 2007 році предстваники Міжнародної Амністії у Національному Авіаційному університеті Києва, де взяли участь 37 іноземних студентів, 17 опитаних заявили, що міліціонери перевіряли у них документи частіше одного разу на тиждень (Украина: Правительство долино принять меры по предотвращению расовой дискриминации. Доклад 2008 года, с.29)

Зафіксовані скарги іноземних громадян на вимагання міліцією грошей, подарунків і до ХПГ (Харківська правозахисна група). Ці скарги безіменні, тому що офіційні заяви, побоюючись помсти зі сторони міліції, потерпілі не пишуть. ХПГ провела анонімне опитування серед іноземних студентів, що навчаються у Харкові, результати якого виявилися приголомшуючими. З 68 опитаних лише двох ніколи не зупиняли працівники міліції, а 49 затримували навіть тоді, коли вони мали при собі документи. 34 студента-іноземця визнали, що звільнитись від «пильної опіки» міліціонерів їм вдавалося лише за умови сплати грошей (називалися різні суми, від 20 грн. до 60 доларів), купівлі пива або кави, «дарування» певних речей тощо. Тобто, 50% опитуваних засвідчили, що правоохоронці вчиняли щодо до них корупційні діяння. Переважна більшість опитаних навіть не зверталась за допомогою ні до яких інституцій, оскільки вважали, що їм все одно ніхто не допоможе. Так думати є усі підстави, адже згідно із даними анкетування тим 20 студентам, хто скаржився на незаконне затримання у посольств своєї країни, декану вузу, в міліцію, дійсно ніхто не допоміг.

Серйозною проблемою є також висока латентність таких злочинів, яка посилювалася зневажливим ставленням органів внутрішніх справ до цих правопорушень, небажанням побачити їхню расистську чи дискримінаційну природу. Перевірка МВС у червні 2007 року показала, що керівники обласних управлінь не контролювали стан реагування на відомості про злочини проти іноземців. Унаслідок цього органи дізнання відмовили в порушенні кримінальних справ за двома третинами таких заяв та повідомлень, в Києві кримінальні справи порушувалися лише за кожним сьомим таким повідомленням.

Отже, законодавства, яке б ефективно відповідало на виклики, щодо проблем з расовою дискримінацією, зокрема зі злочинами на ґрунті ненависті не існує Міліція ніяк не сприяє довірі жертв до себе, тому жертви таких нападі до органів внутрішніх справ зі скаргами не особливо і звертаються. Якщо вже жертви зважуються звернутись до міліції, напади на ґрунті ненависті записуються у більшості випадків як хуліганство. Статистики таких правопорушень не ведеться, тому не можна побачити, чи ситуація погіршилась, чи покращилась. Тобто, проблеми за великим рахунком теж не існує.

Альтернативний звіт громадських організацій України до Комітету з подолання расової дискримінації про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації можна прочитати тут: /en/index.php?id=1311597672 (англійською мовою)

 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування