Дослідниця і правозахисниця Ірина Андрусяк: «Сучасне українське суспільство обтяжене ґендерними стереотипами»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала дослідниця і правозахисниця Ірина Андрусяк.

Ірина Андрусяк – кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри теорії, історії та філософії права Інституту права, психології та інноваційних технологій Національного університету «Львівська політехніка».

Ірина навчалася на юридичному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка. Спочатку займалася юридичною практикою, а з 2011 року почала роботу в «Львівській політехніці», де викладає такі курси як правове забезпечення ґендерної рівності, правове забезпечення професійної діяльності, логіка.

У 2017 році захистила дисертацію на тему «Ідея ґендерної рівності в українській правовій думці другої половини XIX ст.». Авторка вивчила проблематику зародження, становлення та розвитку ідеї ґендерної рівності в українській правовій думці другої половини ХІХ ст., зокрема, в поглядах Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Павлика, Володимира Барвінського, Олександра Огоновського, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Олени Пчілки, Олександри Єфименко, Софії Русової, Христини Алчевської, Олени Доброграєвої, Наталії Кобринської та Анни Павлик.

Учасниця чималої кількості українських і міжнародних конференцій, авторка більше 50 наукових публікацій.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України.

Як і всі дівчата, які народились у «минулому столітті», мріяла одружитись, народити діточок, піклуватись про сім’ю! І ось, мрії здійснились – «вискочила» заміж, народила трійко дітей, поміж вихованням ще й навчалась у Львівському університеті, здобуваючи фах юристки. Поруч завжди був чоловік, який розділяв турботи батьківства. Але, попри підтримку чоловіка і рідних, розуміла, що материнство і кар’єрне зростання –  поняття несумісні. Тому необхідність займатись ґендерною проблематикою постала як беззаперечний факт.

Як правозахисниця висловлюю власні  думки про важливість дотримання прав людини як єдиної загальносвітової цінності у наукових дослідженнях, у викладацькій діяльності.

Є членкинею Центру з дослідження правових проблем розвитку громадянського суспільства Київського регіонального центру Національної академії правових наук України. Викладаю дисципліну «Правове забезпечення ґендерної рівності» в НУ «Львівська політехніка» в  Інституті права, психології та інноваційної освіти.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Освіту здобула у Львівському національному університеті імені Івана Франка, навчаючись на юридичному факультеті. Ще в період навчання цікавилась фактом існування людини в суспільстві, її юридичними можливостями.

Працювала як практик в юридичній фірмі. Захистила дисертацію на тему «Ідея ґендерної рівності в українській правовій думці другої половини XIX ст.». Працюючи над дисертацією, ставила собі за мету дослідити особливості становлення і розвитку ідеї ґендерної рівності в українській правовій думці  другої половини  ХІХ ст. початок ХХ ст., адже саме в цей період в українській правовій думці починає зароджуватися та розвиватися сучасне розуміння правової рівності, свободи та справедливості.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Ґендерна рівність та правові аспекти її забезпечення, утвердження і захисту. Попри те, що Україна приєдналася до переважної більшості міжнародних актів спрямованих на утвердження ґендерної рівності, сучасне українське суспільство обтяжене ґендерними стереотипами, упередженостями, сексизмом, ґендерною дискримінацією, а законодавче регулювання та діяльність органів виконавчої влади, спрямованих на забезпечення та утвердження ґендерної рівності, мають характер періодичних компаній, а не систематичної діяльності.

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

В юридичній практиці доводилось розглядати різноманітні питання, зокрема і питання ґендерної рівності пов’язані з насильством в сім’ї, поєднання материнства і професійної діяльності жінки.

Ґендерна рівність і надалі сприймається значною частиною українського політикуму як щось таке, що нав’язується міжнародними інституціями і актами, але чуже, зайве і непотрібне для українських реалій. Тому  відобразити нерозривний зв’язок ідеї ґендерної рівності з інтелектуальним, культурним, економічним, соціальним та національним розвитком українського народу, видавався вкрай необхідним.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Перший успіхів – це поступова відмова від спадщини радянського тоталітарного режиму – доступність для жінок усіх видів освіти та професійної діяльності через  подолання стереотипного мислення.

По-друге, величезне досягнення правозахисного руху в Україні – це наявність дискусій про те, що на основі ґендерних досліджень потрібно змінювати підручники, що потрібно перебудовувати виховання з урахуванням ґендерного підходу.

По-третє, уже сьогодні  різноманітні компанії запроваджують політику рівних можливостей для чоловіків і жінок.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Незважаючи на закріплення на конституційному рівні принципу недискримінації за ознакою статі, прийняття закону про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, створення відповідних інституційних гарантій в цій сфері, проблема існування ієрархії в професійному житті жінки є, і в переважній більшості вона окреслюється за статевою приналежністю.

Ґендерний поділ праці, різниця в оплаті праці, рівні можливості при працевлаштуванні, доступ жінок до керівних посад – це ті проблеми, на які потрібно спрямувати правотворчу діяльність в Україні.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Піднесення правової культури суспільства з її повагою до прав людини та відсутності будь якої диференціації за ознакою статі – це завдання, які повинні бути втілені в освітні процеси.

Саме на це слід звернути увагу правозахисному руху, бо неволодіння базовими знаннями з ґендерної  проблематики політиків, журналістів, освітян приводить до підтримки та збереження ґендерних стереотипів, наприклад, поділу за ґендерною ознакою професій, роду та виду діяльності.

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Проблема ґендерного насильства – це велика соціальна проблема, в основі якої лежать традиційні стереотипи бачення чоловіка і жінки у суспільстві. Ситуація, коли  насильство сприймається як належне, як припустима поведінка,  отруює  і розкладає все суспільство. Наслідком виховання в умовах насильства є порушення психіки людей, схильність до насилля в світовому масштабі.

Дослідники проблематики звертають увагу на те, що світові тирани,  зокрема Сталін і Гітлер, виросли в сім’ях, де процвітало насильство. Суспільство і держава повинні об’єднати  зусилля  в боротьбі з ґендерним насильством – потрібно змінювати закони, моніторити їх виконання, розробляти механізми боротьби з  цим явищем.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Мене надихає можливість утвердження у свідомості майбутніх юристів сучасної України, розуміння необхідності правового забезпечення ґендерної рівності. Адже визначальна роль правового аспекту ґендерної рівності зумовлена роллю та значенням права в регулюванні суспільних відносин.

Специфіка цієї ролі полягає в динамічності права, порівняно з такими соціальними нормами, як мораль, звичаї, традиції, релігійні норми. Це дає змогу закріпити на законодавчому рівні ті чи інші норми, незалежно від того, що певна частина суспільства може їх і не сприймати. Прикладом слугує законодавче обмеження тривалості робочого часу для жінок і  дітей, чи заборона залучати їх до певних видів робіт.