1975 року представники СРСР підписали Прикінцевий акт Гельсінської наради. Це було зроблено в обмін на визнання світом повоєнних кордонів країни. СРСР же підписанням Прикінцевого Акту. Згідно нього декларувалась недопустимість переслідування у країнах-учасницях конференції власних громадян за їхні політичні переконання [7, C.159].
У відповідь на цей крок в УРСР, як і в ряді інших радянських республік та деяких країнах соцтабору, створюються групи сприяння виконанню Прикінцевого Акту. Діяльність Української Гельсінської Групи (УГГ) бере свій початок від 9 листопада 1976 року. Натхненники та ініціатори її створення розуміли на що вони йдуть і чим жертвують, проте це не завадило їм розпочати роботу. Роботу, спрямовану на сприяння захисту прав і свобод громадян УРСР.

Ця стаття має на меті показати лише одну з кількох сторін тієї правозахисної роботи – відстоювання прав віруючих. Ця діяльність видавалася напрочуд необхідною, навіть беручи до уваги високу активність самих вірян, та просто-таки ідеальну за декларативністю плюралізму Конституцію. Варто лише зазначити деяку специфіку діяльності правозахисної групи на цьому ґрунті.

По-перше, захист релігійних свобод був лише невеликою частиною правозахисної діяльності УГГ. Група відстоювала громадянські і людські в комплексі, збираючи інформацію про утиски найрізноманітнішого характеру.

По-друге, сама діяльність УГГ має свою специфіку. За великим рахунком репресії по відношенню до неї почалися наступного дня після її виникнення. Якщо 9 листопада 1976 року українські правозахисники тільки проголосили про створення УГГ, то вже 10 листопада «невідомі особи» закидали вікна квартири керівника групи М.Руденка уламками цегли [7,С.161 ].

Більш того, незабаром всі українці-правозахисники «гельсінці» будуть заарештовані, що в сумі з повною відсутністю будь-якого фінансування, звісно, утруднило повноцінне функціонування організації. Більш того певний період вона взагалі практично не діяла, за винятком закордонних представництв. Однак, не дивлячись на це, УГГ, безумовно, зробила свій внесок у боротьбу за захист прав віруючих в СРСР.

Тиск на УГКЦ особливо посилився після подій «празької весни». Причина полягала у наступному. Уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком настільки несхоже з Радянським союзом поставився до церкви, що у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії.

У 1968 році в селі Тисмениці Івано-Франківської області селяни захищали церкву, яку влада хотіла зруйнувати. Вони відтіснили звідти міліцію і зачинилися у церкві. Облога тривала 3 дні. За це було заарештовано «організатора бунту» колгоспного коваля Володимира Василика і засуджено за ст.. 62 КК УРСР на сім років таборів суворого режиму [3,С.39 ].

Непересічний випадок з Володимиром Василиком та його подальша доля не лишився осторонь уваги членів УГГ. Їхній «Лист № 2. До урядів УРСР,СРСР, урядів країн – учасниць гельсінських угод» в тому числі містить повідомлення про нього: «Володимир Василюк (відбув 5 років таборів. В 1975 році засланий на 3 роки в Томську область відстоював церкву в Івано-Франківську. Проти нього порушено нову справу) [8,С.115 ] ».

Ще жорстокіше поводилися з Йосифом Терелею. Меморандум № 3 УГГ «Про переслідування християнина-католика Йосифа Терелі» від 22.01.1977 року повідомляє про жахливі тортури, які застосовувалися до нього вже після відбуття у таборах, тюрмах і спец лікарнях 14 років. Строк же Йосиф Тереля отримав ще у шкільному віці і тільки за те, що був католиком. В меморандумі наводиться цитата з цинічного звернення до нього представників КДБ : «Сьогодні тебе легше вбити, ніж арештувати [ 10,С.66]».

У 1977 році Віталій Калиниченко (з 3.10.1977 член УГГ) звертається до Президії Верховної Ради СРСР з заявою про зречення від радянського громадянства. Зроблено це було у супроводі з листом, у якому ним подано ґрунтовну аргументацію цьому кроку. Поряд з особистими мотивами (безпідставне звинувачення і відбуття ув’язнення терміном у 10 років) наводяться мотиви національні. У переліку серед останніх констатовано «Ліквідовано українську Автокефальну і Греко-Католицьку церкви. Згідно з гельсінськими угодами, Радянський Союз зобов’язаний повернути українцям їхню віру…[5,С.6]».

Петро Вінс репрезентував в УГГ інтереси баптистів. Він сам походив з знакової для України сім’ї баптистів, яка свого часу постраждала від радянської влади, сповідуючої атеїзм. В лютому 1978 року він разом з Ніною Строкатою упорядковує і оприлюднює інформацію про утиски баптистів у СРСР: «Ми звертаємося до всіх християн світу, до Комітету ООН з прав людини, організації Міжнародна Амністія, Світової Ради Церков з закликом виступити з протестом проти вчинених радянським урядом репресій щодо євангельських християн-баптистів, репресій, які набрали, зокрема, масового характеру після прийняття нової Конституції СРСР[1,С.83]».

Розуміючи невідповідність життєвих реалій та декларацій, поданих у проекті Конституції, Левко Лук’яненко звертається до митрополита Філарета (на той момент). Автор, як кваліфікований юрист (юридичний факультет МГУ), обґрунтовано критикував поданий на всенародне обговорення проект нової Конституції СРСР у сфері регламентації церковного життя.
Декларований на папері релігійний плюралізм в буденній бутності ніколи не мав місце в СРСР. Офіційне керівництво всіх рівнів переважно завжди тримало ворожий водорозділ з релігією та з всіма причетними до неї..

Суперечність Левко Лук’яненко пропонує подолати через юридичну заборону державної атеїстичної пропаганди з паралельним дозволом пропаганди релігійної [9,С,72].
Свого часу членом УГГ був сам Патріарх УПЦ КП Володимир (до прийняття сану Василь Романюк). В 1978 році він разом з Олексою Тихим укладають документ «Спроба узагальнення». В ньому містилася своєрідна збірка норм і канонів поведінки, взятих із догматів християнства. Вони подані у третьому розділі документу як певні «норми поведінка українця». Серед них були такі норми, як : «не лихословити, не пиячити, витрачати гроші на благодіяння і т. ін. [11,С.133-134 ]».

З урахуванням того факту, що на той момент автори являлися членами правозахисної організації, текст завуальовано провокує людей на відстоювання їхніх громадянських прав. Зроблено це у такий спосіб, що подібне формулювання актуальне, мабуть, у будь-якій країні і є чи не справжнім рецептом для уникнення збройних сутичок та конфліктів. Чи не головна магістральна теза того тексту: «Не треба порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР[11,С.11]».

На той момент Василь Романюк офіційно не вважався членом УГГ. Він стане ним через два роки, у 1979 році. Невідомо, що стало визначальним у його виборі. Можливо, той факт, що на його захист свого часу стали інші політичні в’язні. У 1977 році на Захід дійшло звернення групи ув’язнених українських політв’язнів (Ірина Стасів-Калинець, Михайло Осадчий, Оксана Попович, Ірина Сенник, Богдан Ребрик, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Василь Долішній, Данило Шумук, Микола Євграфов, Петро Саранчук ) до урядів та парламентів, які підписали Прикінцевий Акт Гельсінських угод, з вимогою звільнення о.Володимира : « Справа священика Романюка – справа не приватна і не випадкова. Це злочин не проти однієї людини, а супроти всіх християнських Церков і віруючих усіх релігій. І якщо в цій справі не буде відгуку, це рівнозначне заохоченню для режиму чинити нові злочини супроти Церкви[4,С.11]».

Член УГГ з жовтня 1979 року Ярослав Лесів був одним з ініціаторів відродження Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). 1988 року він починає навчання у підпільній семінарії Владики Василика[6,С.91 ].

Як духовна особа, він проводить активну громадську роботу. 17.07.88 року в с.Зарваниця Теребовлянського району Тернопільської області відбулася літургія за участю близько 15 тисяч греко-католиків. Влада була пильною (таке зібрання не помітити було важко), проте не такою впевненою у своїй безкарності ( 15 тисяч осіб це не кілька сотень дисидентів). Ярослава Лесіва попереджають про відповідальність за організацію літургії та штрафують на 50 карбованців[6,С.91 ].

Людину, яка більше десяти років відбула у таборах, цим навряд можна було зупинити. Ярослав Лесів виступає від УГКЦ на 50-тисячному мітингу у Лужниках, разом з С.Хмарою зустрічається з Єльциним, бере участь разом з групою віруючих у голодуванні з вимогою легалізації УГКЦ[6,С.91 ].

Як бачимо, СРСР без особливого трепету ставився до документів, постулати яких зобов’язувався виконувати. Оцінка Заключного акту прийшла майже через десятиліття після його підписання: « Європа має…унікальний історичний досвід. Досить згадати, що спільними зусиллями європейців, США і Канади було вироблено хельсінський Заключний акт. Якщо потрібен конкретний і відчутний приклад нового мислення й політичної психології у підході до проблем миру, співробітництва і міжнародного довір’я, то ним і може великою мірою бути цей історичний документ [2,С.12]».

Однак ці слова Михайла Горбачова мало бралися до уваги. Правозахисники з УГГ вже не обмежувалися виключно правозахистом. Українська Гельсінська Група входить до політичного життя країни, «делегуючи» правда, за наполяганням Оксани Мешко до правозахисного руху свого правонаступника : український комітет «Гельсінкі-90»

Список використаних джерел та літератури
1. Вінс П., Строката Н. заклик до країн, які підписали прикінцевий акт Гельсінських угод// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.3.: Документи і матеріали. Серпень 1977 – 10 грудня 1978/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.-С.82-83
2. Горбачов М.С.Заява Генерального секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова, 15 січня 1986 р.-К.: Політвидав України, 1986.-15с.
3. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/Харківська правозахисна група; Худож.- оформлювач Б.Захаров.-Харків: Фоліо, 2003.- 144с.
4. Звернення Українських Політв’язнів на захист о. В.Романюка// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.3: Документи і матеріали. Серпень 1977-10 грудня 1978/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.-С.10-12
5. Калиниченко В.Заява про зречення радянського громадянства// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.3.: Документи і матеріали. Серпень 1977- 10 грудня 1978/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож. – оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.-С.3-9
6. Карасик С. Лесів Ярослав Васильович// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.1.: Особистості/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.-С.90-92
7. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1-80-х років .- К.: Либідь, 1995.-224с.
8. Лист № 2. До урядів УРСР, СРСР, урядів країн-учасниць гельсінських угод.// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976-2 липня 1977/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.- С.114-117
9. Лук’яненко Л.Звернення// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.3: Документи і матеріали. Серпень 1977-10 грудня 1978/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.-С.71-72
10. Меморандум № 3. Про переслідування християнина – католика Йосифа Терелі// Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.2.: Документи і матеріали. 9 листопада 1976-2 липня 1977/ Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.- С.66-67
11. Рапп І.Романюк Василь Омелянович (Патріарх Володимир)/ / Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 т. Т.1.: Особистості / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Худож.- оформлювач Б.Ф.Бублик – Харків: Фоліо,2001.- С.133-135