Публікація

Діти Донбасу: хто відповість за втрачене дитинство?

Сьомий рік Україна потерпає від російської агресії. Агресії, яка набула форми перманентного збройного конфлікту, що послаблює економіку та гальмує інтеграційні процеси. Але війна не вимірюється лише економічними чи іншими матеріальними чинниками: розміром захоплених територій, втраченого ВВП або кількістю вкрадених тонн вугілля. Коли йдеться про війну на Донбасі, в Україні рідше враховують найцінніший ресурс — людський.

 

У вересні минулого року в перший клас пішли діти, які народилися і виросли під звуки війни. Вони виросли у будинках, в які щомиті може влучити снаряд, і пішли до шкільних класів із закладеними мішками з піском вікнами.

 

Олександр Павліченко, виконавчий директор УГСПЛ, наголошує, що тема дітей та збройного конфлікту протягом усіх років війни на Донбасі не втрачає актуальності. Бо більшість із таких дітей не уявляють іншої, окрім, військової, реальності та безпечніших умов життя. 

 

Що зробила і що робить українська Держава для повернення дітей Донбасу, які живуть в постійній небезпеці, і на чию допомогу можуть розраховувати діти?

 

«Збройний конфлікт на Сході України впливає і на дитину на непідконтрольній території, і в “сірій” зоні; і на дитину батьків переселенців, і на ту, яка втратила рідних. Раніше ми мали понад 250 тис. дітей внутрішньо переміщених осіб. На кінець 2019-го року, за даними Мінсоцполітики, їх 197 тис.  – розповідає Представниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина. – Тобто частина дітей виросла і досягла повноліття, а частина дітей повертається в зону збройного конфлікту тому, що батьки не змогли соціалізуватися, знайти роботу, вирішити житлові питання. Це підтверджує моніторинг навчальних закладів в тій зоні. Змінюється статистика і дітей зі статусом постраждалих від воєнних дій. Наприкінці минулого року держстатистика нарахувала 39 тис. дітей. Сьогодні за перший квартал це вже більше 43 тис. дітей. Зокрема, 90 дітей мають такий статус через поранення».

 

Родина, яка не отримала належної підтримки від держави на підконтрольній Україні території, повертається у те ж небезпечне середовище, з якого виїхала, залишається наодинці із своїми проблемами. Більшість питань вирішують волонтери, громадські і гуманітарні організації.

 

«Величезна кількість міжнародних гуманітарних організацій досі працює на Сході і забезпечує людей всім від продуктових пайків до психологічної допомоги, – розповідає Олена Розвадовська, фахівчиня у сфері захисту прав дитини, засновниця та голова БФ “Голоси дітей”. – Чи достатня була роль держави? Якщо в школах і були психологи, то їхня кількість не зросла, держава не підтримувала їх навіть методично. Соцпрацівники служби у справах дітей, які і хотіли доїхати до дитини в селі, елементарно не мали транспорту».

 

Отримати статус дитини постраждалої в результаті бойових дій стало реально можливо лише на 6-му році війни – з 2019 року. Хоча відповідна постанова №268 була прийнята урядом ще в 2017 році, але за перший рік роботи статус було важко отримати через недосконалий механізм впровадження.

 

За словами О. Розвадовської, появі в Україні відповідної законодавчої бази повністю посприяли правозахисники. Такий статус передбачає окремі гарантії та пільги, зокрема, на проходження психологічної реабілітації.

Кваліфікована психологічна підтримка допомогла б надати дитині ресурс, аби пережити сувору реальність війни. А відсутність такої підтримки перекладає це питання на плечі батьків, які не завжди знають, як поговорити з дитиною про війну.

 

Здебільшого така допомога здійснюється силами волонтерів та благодійних ініціатив. «Ми зрозуміли, що витрачаємо час, чогось вимагаючи від держави, тому просто допомагаємо сім’ям своїми силами, підтримуючи дітей психо-соціальними розвантажувальними проєктами», – каже Олена Розвадовська.

 

Хоча за словами Аксани Філіпішиної у держави є можливість вплинути на ситуацію: «Ще в 2015-му році від Уповноваженого ВРУ з прав людини було звернення до Уряду України з пропозицією збільшити штатну кількість соціальних працівників на території, наближеній до лінії розмежування, для надання допомоги сім’ям з дітьми. Це можливо було зробити за рахунок штатних одиниць, які 2014-го року лишилися на непідконтрольній території і припинили роботу. На жаль, на прохання Уповноваженого в той час Уряд позитивно не відгукнувся». – Розказала А. Філіпішина.

 

Однак якісна психологічна допомога має надаватися в комплексі з вирішенням соціально-побутових проблем переселенців.

 

«Коли треба було вивозити людей з зони конфлікту, на підконтрольній території України їм нічого не пропонували. Тому зараз кількість переселенців, які повернулися в зону конфлікту разом із дітьми, зростає. В Україні є депресивні населені пункти, де пустують хати, в які можна було б заселити людей із зони конфлікту, але такої альтернативи людям не пропонували. Тільки зараз з’являються держпрограми по підтримці цих сімей. Питання спустили на місцевий рівень. Переважно навантаження лягло на Київ, Дніпро, Запорізьку, Донецьку та Луганську області». – пояснила А. Філіпішина.

 

За словами Олени Розвадовської, вивезти всі сім’ї з дітьми з зони небезпеки неможливо, але можна застосовувати індивідуальний підхід: “Коли люди розгублені, пережили шок, треба було продемонструвати, що державі можна довіряти. А держава не демонструвала ніяких конкретних програм, бюджетів, навіть волі, щоб вирішити це питання. Комунікацію було втрачено».

 

 

А поки держава все ще вирішує, що може запропонувати сім’ям, які через війну втратили все, контакт з громадянами у зоні конфлікту активно налагоджують митці. Свій документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» режисерка Ірина Цілик знімала в Красногорівці. «Герої фільму – це сім’я, мама-одиначка, яка виховує чотирьох дітей. Ми спостерігали, як вони живуть і, водночас, знімають про себе фільм. В такий спосіб ця сім’я пропрацьовувала власні травми, можливо, навіть не усвідомлюючи цього. Вони знімали свій фільм, намагаючись розповісти про власний досвід під час війни. Вони програвали ситуації, в яких були: як ночували в підвалі, як їм довелося звертатися до військових, коли не було ліків. Було враження, що вони вперше так щіро поговорили між собою, і мама від своїх дітей почула про їхні страхи, і те, про що не було нагоди поговорити. Тоді в мене було відчуття, що мистецтво і арт-терапія – це досить сильний інструмент». – розповіла Ірина Цілик.

 

Документальну стрічку Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» відзначили на американському фестивалі Sundance Film Festival, а також фільм отримав дві нагороди на цьогорічному Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA: головну нагороду конкурсу DOCU/СВІТ та головний приз конкурсу DOCU/УКРАЇНА.

 

Андрій Дубчак, кореспондент Радіо Свобода, розповідає про війну на Донбасі через фото історії військових і цивільних, зокрема дітей: «Під час репортажів доводилося пересилювати себе і робити кадри у моменти, коли хотілося плакати. Пам’ятаю Жору, 4-річного хлопця з Золотого. Він абсолютно точно голосом імітував і впізнавав всі види зброї. Запам’яталась 7-річна Сабіна з Павлополя, яка щовечора читала молитву, аби снаряд не потрапив в їх будинок».

 

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини за шість років війни на сході України загинули понад 147 дітей, у той же час за підрахунками ЗСУ з початку нападу Росії на Україну на території Донецької та Луганської областей загинуло більше 240 дітей.

 

«Мене часто запитують українські та міжнародні волонтери, яку допомогу привезти дітям? – продовжує Андрій Дубчак. – Я відповідаю: “Забирайте дітей з цих місць і показуйте їм світ. Щоб вони бачили, що світ великий і не замикається на Красногорівці чи Мар’їнці».

 

Автор: Євген Павлюковський

 

Фото Андрій Дубчак

 

Матеріал підготовлений з дискусії “Дітям не місце на війні!” в рамках правозахисної програми RIGHTS NOW! 17 Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

 

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Андрій Кравчук (ГО «Наш світ»): «Досвід країн з подібною до України суспільно-політичною ситуацією показує, що суспільство готове не тільки до дискусії, але й до запровадження РЦП»

Чергове інтерв’ю від УГСПЛ з обговорення проблематики законодавчого прийняття Реєстрації Цивільного Партнерства (РЦП) в Україні....

27 Листопада 2020

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: