Публікація

Держава вперше починає ліцензувати некомерційну діяльність

З 1 січня 2004 року набуває чинності Закон України „Про соціальні послуги”, який передбачає обов’язкове ліцензування організацій, що надають соціальні послуги, а також встановлює вимогу професійної придатності до надання таких послуг.

Закон має прогресивні сторони поряд з положеннями, які викликають сумніви щодо їх доцільності. Наприклад, ще можна сприймати якось спробу держави забезпечити мінімальний рівень якості при наданні певних соціальних послуг, наприклад, при створенні дитячих будинків сімейного типу, за діяльністю яких немає належного контролю, чи при опіці над одинокими людьми похилого віку тощо.

Держава вважає, що такий мінімальний рівень якості можливо забезпечити через ліцензування та встановлення вимог щодо професійної придатності працівників організацій. Очевидно, що це є максимально радикальний підхід держави, що неодмінно вплине не так на якість, як на кількість таких послуг в суспільстві. З певністю можна сказати, що в Україні процедура ліцензування швидше пов’язана з подоланням бюрократії, ніж з доведенням рівня якості.

Держава також обґрунтовує такі процедури тим, що вона розподілятиме кошти через такі організації. І тут є певна не логічність, оскільки, на сьогодні держава не в змозі самостійно забезпечити виконання соціальних послуг в повному об’ємі. Маємо ситуацію, коли держава явно сама не справляється з наданням соціальних послуг, проте фактично обмежує інших у заміщення цієї активності. І чому в такому випадку просто не встановити ліцензування для організацій, що фінансуються з державного чи місцевого бюджетів?

Але зазначимо про перший фундаментальний факт: держава з наступного року починає ліцензувати некомерційну діяльність. Тобто, фактично, вона буде отримувати за це кошти, а також вказувати кому цією діяльністю можна займатися, а кому ні. Можливо комусь здається, що це нормально. Але все таки питання спірне. Бо некомерційна діяльність та комерційна діяльність мають різний вид захисту з точки зору забезпечення права на свободу асоціацій. Відповідно до Конституції України обмеження щодо права на асоціації можливе тільки з метою охорони прав інших осіб (інші критерії обмеження тут не придатні). Тобто має бути наявна пряма невідворотна загроза правам інших при неналежному наданні соціальних послуг.

В загальному цей закон є достатньо не чітким та дозволяє його двозначне трактування в найважливіших положеннях: яка діяльність підлягає ліцензуванню (соціальні послуги), хто підлягає ліцензуванню та яка процедура ліцензування.

Законом визначено, що соціальними послугами є „комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі – особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя”.

Насправді таке визначення майже нічого нам не дає, окрім декількох важливих ознак. При цьому слід зазначити, що поняття індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах, тлумачиться надзвичайно широко.

Найголовніше, соціальні послуги – це послуги, які надає організація іншим людям, а не членам організації, бо тоді це не послуги. Відповідно до статті 3 Закону України „Про об’єднання громадян” громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Хоча ця норма викликає розумні заперечення, але виходить, що громадські організації відповідно до цих двох законів не можуть надавати соціальні послуги і відповідно не будуть суб’єктами ліцензування.

Крім того, відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” неприбуткові організації не можуть надавати послуги, оскільки це є підприємницька діяльність. Тому вся їхня сьогоднішня діяльність не може вважатися діяльністю по наданню послуг.

Окрім того, соціальні послуги – це комплекс заходів, а не один захід. Тому одноразове або не систематичне надання консультацій чи здійснення будь-якої іншої послуги конкретній особі не є соціальною послугою в розумінні цього закону. Оскільки комплекс – це систематичне вчинення декількох дій, що об’єднанні спільною метою. Але, наприклад, представництво в суді можна розглядати, як комплекс правових заходів. Це також підтверджується й положеннями закону про права та обов’язки отримувача соціальних послуг, а також положеннями щодо обмеження права на соціальні послуги.

Також надання соціальних послуг, що регулюється цим законом і потребує ліцензування, має бути персоніфікованим, тобто виключно щодо ідентифікованих осіб або груп таких осіб. Тому реалізація програм на загальне покращення ситуації, а також щодо не ідентифікованих осіб (анонімно) не регулюються цим законом.

Закон України „Про соціальні послуги” прямо суперечить закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” в частині надання платних соціальних послуг, оскільки це є нічим іншим як господарською діяльністю, а ліцензування не може визначатися іншими законами.

Наступним важливим недоліком поняття „соціальні послуги” є власне те, що закон взагалі не дає вичерпного точного поняття соціальних послуг. Відповідно до статті 5 Закону „Про соціальні послуги” „перелік соціальних послуг, опис їх змісту та якості зазначаються в Державному класифікаторі соціальних стандартів та нормативів, що затверджується Кабінетом Міністрів України і публікується в засобах масової інформації відповідними центральними органами виконавчої влади”. Тобто, як би це не було парадоксально, але перелік, діяльності (видів соціальних послуг), що підлягає ліцензуванню законом не визначено, а це буде визначено пізніше Кабінетом Міністрів України. Така дискримінація у порівняні з комерційною діяльністю є невиправданою та важко обґрунтовується.

Також ліцензуванню підлягають тільки недержавні організації, що є ще одним прикладом дискримінації цих структур. Наприклад, юридичні клініки при ВУЗах не потребують ліцензії, а виходить, коли представництвом у суді займатиметься благодійна організація, тоді вона має мати ліцензію. При цьому все таки зазначимо, що навіть юридичні фірми не потребують ліцензій.

Можна зробити декілька висновків.

Практично все залежить від волі Кабінету Міністрів України, який може визначити значний перелік діяльності, що підлягає ліцензування. Як ми вже зазначали, цей закон надає надзвичайні повноваження чиновникам, що в українських реаліях стане безумовним гальмуючим чинником розвитку неурядових організацій та ініціатив. Держава активно починає втручатися у змістовну частину діяльності неурядових організацій, що навряд чи виправдано у демократичному суспільстві.

Не зважаючи на це, можна й також сказати, що більшість правозахисних організацій цей закон оминає. Найбільшою проблемою, очевидно, стане представництво в суді від імені організації та і в інтересах третьої особи. Оскільки в принципі і на сьогодні така діяльність не вітається, тому ніщо не буде заважати оформляти довіреність на працівника правозахисної організації, як фізичну особу.

Проблеми очевидно можуть торкнутися перш за все правозахисних організацій, що існують у формі благодійних організацій або тих, що систематично співпрацюють з якоюсь певною групою людей. Наприклад, найбільш уразливішими стають мережа жіночих правозахисних організацій, організацій, що працюють з наркозалежними тощо.

Найбільший вплив закон має на благодійні організації. Мало того, що держава значно формалізувала поширення гуманітарної допомоги. Так тепер вона фактично вирішила ще й ліцензувати фактично всю їхню діяльність щодо конкретних осіб.

Політика держави щодо надання соціальних послуг черговий раз дивує суспільство. Особливо дивує численні дискримінаційні положення щодо суб’єктів громадянського суспільства стосовно державних та комерційних організацій. Також слід врахувати в декілька раз складнішу та довшу реєстрацію неурядових організацій, що існує на сьогодні. Такі положеннями навряд чи є виправданими та необхідними у демократичному суспільстві, що створює реальну загрозу реалізації права на свободу асоціацій, яке захищається статтею 11 Європейської Конвенції Про захист прав людини і основних свобод та статтею 36 Конституції України.

Володимир Яворський,

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування