Публікація

Чи дружні українські суди до дитини?

У грудні минулого року фундація «Громадська Альтернатива» провела цікаве дослідження у п’яти судах Харкова й Харківської області. Критерієм оцінки приміщень судів стала «дружність до дитини» – зручність та психологічний комфорт перебування там дітей, яким у тій чи іншій якості доводиться брати участь у судових засіданнях.

Систематизувавши зібрану інформацію, команда проекту «Суд, дружній до дитини» оприлюднила свої спостереження й висновки. Висновки невтішні – харківські суди не можуть пишатися відповідністю стандартам дружності до дитини. Моніторинг виявив цілу низку проблемних моментів, які роблять перебування дитини у суді некомфортним й обмежують її право на доступ до правосуддя. Щоби зрозуміти, про що йде мова, давайте на короткий час уявімо себе дітьми, і разом з «гідами» з «Громадської Альтернативи» пройдемося коридорами типового українського суду.

Потрапити у приміщення суду нам буде не складно. Волонтери фундації як позитивний момент відмітили достатньо просту процедуру доступу у приміщення судів: у половині випадків для цього взагалі не довелося пред’являти будь-які документи. В інших випадках вимоги були мінімальні – будь-який документ, що посвідчує особу. Однак, на превеликий жаль, позитивні моменти на цьому закінчуються, й одразу за порогом суду нас чекає справжній «Форт Буаяр».

Перша проблема, з якою ми стикнемося – недоступність інформації. Ми не зможемо прочитати повідомлення на інформаційному стенді, тому що вона висить занадто високо. Згідно даним дослідження, в усіх п’яти судах інформаційні стенди знаходяться вище рівня очей дорослої людини. Таким чином, більша частина інформації, яку містять ці стенди, буде фізично недосяжна для нас. Також ані на стендах, ані в коридорах суду ми не знайдемо й інформації на зрозумілій для дитини мові. Але, навіть за допомогою дорослих відвідувачів суду, ми можемо не отримати всієї необхідної нам інформації. Так, наприклад, інформація про ювенального суддю була наявна на стенді лише в одному з судів. Але й та обмежувалася тільки його прізвищем – ані графіку прийому судді, ані номеру кабінету, де слухають справи за участю дітей, вказано не було. Більш того, у двох з п’яти судів ми зіткнулися з відсутністю ювенального судді взагалі. У половині досліджених судів стенди не мають інформації про розмір держмита й переліку осіб, які звільнені від його сплати. Частина представленої на стендах інформації виявилася, м’яко кажучи, не надто актуальною: банківські реквізити за 2007 рік й відомості про справи, розглянуті півроку назад.

Але, припустимо, ми розгадали цю «клепсидру», спромоглися розібратися у складній й не кращим чином структурованій інформації. Наступною перешкодою для нас буде пошук необхідних кабінетів – на відміну від Форту Буаяр, у приміщеннях українських судів ми не знайдемо жодного вказівника. Не дивлячись на наявність гардеробу у всіх п’яти судах, скористатися його послугами можна лише в одному з них. Зали засідань у більшості судів знаходяться вище першого поверху. При цьому лише одна з дубів ель має ліфт. Таким чином, доступ до залів судових засідань суттєво обмежено для людей з інвалідністю.

Справжнім випробуванням для дитини стає очікування судового засідання. Жоден з судів не має ані кімнати психолога, ані спеціально обладнаної кімнати для дітей. При цьому в районних судах нерідкі випадки, коли батьки приводять дітей з собою на судові засідання лише через те, що їм ніде й ні з ким їх залишити. Часто це призводить до складнощів у веденні судового процесу. Тому організація спеціального приміщення для дітей на території суду, у якому діти могли б очікувати своєї участі у судовому процесі або чекати на своїх батьків, залучення до роботи з дітьми психологів та соціальних працівників було б виправданим.

Досить вірогідно, що своєї черги нам доведеться чекати стоячи: у всіх будівлях у коридорах є стільці, але, як правило, їх не вистачає для усіх відвідувачів. На наявність апарату з напоями теж не варто розраховувати. Впевнений, що на нас, якби були ми дітьми, така обстановка справила б досить важке враження, і вочевидь не сприяла б набуттю впевненості у собі, спокою й зосередженості, які необхідні для засідання.

Але, повірте, усе це дрібниці – справжні тортури починаються, коли відчуємо потребу відвідати туалет. Далеко не всі поверхи в українських храмах правосуддя обладнані туалетами. Але навіть якщо нам поталанить його знайти, скоріше за все ми не зможемо ним скористуватися. У трьох з п’яти досліджених будівель туалеті були зачинені, а ключ знаходився у працівників суду. І ще в одному випадку дослідники виявили перед входом до туалету попередження: «лише для працівників». На психічний стан дітей цей фактор впливає найбільш негативно. Відмітимо, що вирішення цієї проблеми не потребує ніякого додаткового фінансування, лише тільки доброї волі судових адміністрацій. Однак за 17 років незалежності України вона так і не була вирішена.

Але, припустимо, що ми пройшли усі ці випробування. Від нашої мети нас відділяє лише один крок. Ми заходимо у святу святих – залу судового зсідання, і нам одразу стає якось не по собі: нас зустрічає величезна від підлоги до стелі, залізна клітина – символ українського правосуддя. У жодному з харківських судів немає ані спеціальних приміщень, де б слухалися справи за участю дітей, ані навіть зручних для дітей стільців в існуючих залах засідань. Слухання справ за участю дітей відбуваються у звичайних судових залах, тобто у тих, які обладнані гратами для утримання підсудних, які знаходяться під вартою. Ці грати справляють гнітюче враження не лише на дітей, але й на дорослих, і ніяк не сприяють створенню позитивної й довірливої атмосфери для дитини у суді, яка просто необхідна для забезпечення ефективного врахування думки дитини і взагалі її участі у судових процесах. Треба відзначити й те, що жоден з судів не обладнаний спеціальним приміщенням для опитування дитини – частіше за все ця процедура проводиться безпосередньо у кабінеті судді.

Коментуючи результати моніторингу, президент фундації «Громадська Альтернатива» Марія Ясеновська відмітила, що ці результати не стали несподіванкою для команди проекту. «Більше того, – говорить Марія, – я можу стверджувати, що схожа ситуація буде спостерігатися у більшості українських судів – проблема виходить далеко за межі харківського регіону й харківських судів. Наші прогнози підтверджують дослідження інших громадських організацій, присвячених доступу громадян до судів й до правосуддя (наприклад, дослідження львівського фонду «Право і демократія»). На тлі загального недостатнього фінансування судової системи, необладнаності приміщень судів (загальновідомо, що більшість судів знаходяться не у спеціально збудованих будівлях, але у пристосованих помешканнях, таких як колишні дитячі садки) неувага до створення дружньої для дітей атмосфери у судах здається несуттєвою. Хоча сучасна нормативно-правова база передбачає достатньо багато можливостей для участі дитини у судовому процесі. Зокрема Європейська конвенція здійснення прав дитини, ратифікована Україною у 2006 році, передбачає реорганізацію судової системи й роботи судів з урахуванням потреб дітей. Суд має бути готовий до того, що будь-яка дитина може звернутися до нього за допомогою, і має надати такій дитині «якісну послугу». Це стосується й обладнання приміщень, й надання інформації зрозумілою дитині мовою, й забезпеченні адоптованих до дитячих потреб судових процедур. Нажаль, на даний момент це лише стандарт, до якого треба прагнути».

На щастя, більшість українських дітей позбавлена необхідності брати участь у цьому гнітючому «реаліті-шоу». Але це не означає, що ніхто з них ніколи не зіткнеться з цією проблемою. Не можна виключати, що нашим дітям чи дітям наших близьких не доведеться шукати справедливості за допомогою судової системи. Тому нам необхідно прикладати зусилля для того, щоб зробити цю систему «безпечною» й дружньою до дитини.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування