Чи дійсно кримінально-виконавча система в Україні стає більш відкритою для громадськості?

Про закритість пенітенціарної системи в Україні неодноразово публічно заявляли громадські діячі. Нинішнє керівництво центрального апарату справляє враження розумних людей, які розуміють наявність існуючих проблем в своєму відомстві. Система виконання покарань в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, аж ніяк не відповідає уявленням про цивілізовані установи, які дають злочинцям шанс на перевиховання і ресоціалізацію.

Про закритість пенітенціарної системи в Україні неодноразово публічно заявляли громадські діячі. Нинішнє керівництво центрального апарату справляє враження розумних людей, які розуміють наявність існуючих проблем в своєму відомстві. Система виконання покарань в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, аж ніяк не відповідає уявленням про цивілізовані установи, які дають злочинцям шанс на перевиховання і ресоціалізацію. І зміна назви з Державного департаменту України з питань виконання покарань на Державну пенітенціарну службу (далі ДПС), хоч назва «пенітенціарна» похідна від слова «каяття», по суті нічого не змінює. Статистичні дані свідчать про те, що рецидив злочинності в Україні складає близько 55 відсотків, в той же час як в європейських країнах ця цифра значно менше.

Чому ж так поширені в Україні кримінальні злочини, скоєні повторно особами, що відбували покарання в виправних закладах? Тому, що державна філософія системи виконання покарань побудована таким чином, що особа, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі, не здатна переосмислити хибність своєї неправомірної поведінки, не здатна змінити своє ставлення до скоєного злочину. А чому? Тому, що система насправді залишається закритою. Кримінально-виконавче відомство є єдиною зовсім не реформованою з радянських часів державною структурою. Разом з тим величезна кількість українців в той або інший спосіб стикнулися в своєму житті з державним монстром, що калічить людські долі тих, хто хоча б одного разу відбував покарання в місцях позбавлення волі. Суспільство не сприймає таких людей і тавро «раніше судимого» ганебним тягарем лягає на неї на все життя. Хоча дійсно нашим людям бракує толерантності і милосердя, розуміння того, що злочинці, які відбувають покарання за скоєння кримінальних правопорушень, в першу чергу залишаються людьми. Особи, які перебувають в неволі, є продукт суспільства, і саме суспільний інтерес полягає в тому, щоб цей продукт після звільнення із установ виконання покарань був якісний, з позитивно налаштованим уявленням про життя, зі зміненими стереотипами поведінки і ставленням до скоєння злочинів.

Давайте розглянемо на конкретному прикладі, наскільки на сьогоднішній день система виконання покарань здатна це зробити, відкинувши в бік власне емоційне сприйняття події і акцентуючи увагу на фактичних даних. Читач, сподіваємось, сам зробить висновки, що відбувається по той бік колючого дроту на території, яка називається «місця позбавлення волі».

У своїх попередніх публікаціях ми розповідали про інформацію, яка потрапила до нас з колонії №89 міста Дніпропетровська: «#39;єктів та особистих речей засуджених. Про це повідомили різні інтернет-видання, зокрема, портал «Українська правда» (life.pravda.com.ua), а також друковані видання.

Разом з інформацією, що потрапила до публічної сфери, є підтвердження прокуратури про те, що бійці спецпідрозділу регіонального управління Державної пенітенціарної служби все ж таки були задіяні в тому, що відбувалося 5 липня. Про це повідомляє друковане видання «Дніпроград» в своїй статті «Прокуратура каже, що спецназ у Дніпропетровській колонії діяв законно» #39;єктів установи. Основна мета обшуку – виявлення і вилучення заборонених для використання засудженими речей та предметів.

Про проведення цього заходу у встановленому порядку було проінформовано Дніпропетровську обласну прокуратуру, а також Дніпропетровського міського прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Обшуку піддавались одночасно усі об’єкти установи, а також особисті речі усіх засуджених. До проведення обшуку було залучено додаткову кількість співробітників з інших установ та з міжобласного загону спеціального призначення.»

За підсумками прокурорської перевірки в порядку ст.97 КПК України «по заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень:

1) порушити кримінальну справу;

2) відмовити в порушенні кримінальної справи;

3) направити заяву або повідомлення за належністю.»

«Коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.»

Разом з тим, поки ще ми не почули офіційну версію прокуратури у вигляді постанови про порушення, або відмови в порушенні кримінальної справи щодо наявності або відсутності в діях працівників Державної пенітенціарної служби ознак складу злочину. Проте нам відомо, що було зафіксовано 18 випадків наявності тілесних ушкоджень у засуджених 89-ї колонії (про ступінь тяжкості не відомо), що був проведений експертний аналіз щодо характеру і ступеню цих ушкоджень, а також були розглянуті вірогідні версії їх отримання.

Але, якщо звернутися до практики розгляду справ на кшталт цієї, ми бачимо, що в усіх випадках масового побиття в’язнів за участю бійців спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби маємо виключно однобоку позицію влади в особі прокуратури і Державної пенітенціарної служби, яка являється остаточною і не має жодної альтернативної об’єктивної критики, будь то засобів масової інформації, чи правозахисних організацій, оскільки система виконання покарань повністю закрита для громадського суспільства.

Якщо мова йде про відкриття в колонії чергової релігійної каплички, чи демонстрації виробничих потужностей, або кімнат психологічного розвантаження для засуджених, чи святкових концертів, показових «днів відкритих дверей» в установах, то тут Державна пенітенціарна служба відкрита, представники громадськості, ЗМІ запрошуються на відкриті заходи на території колоній і СІЗО, а ДПС звітує про відкритість системи і співпрацю з громадськістю. Але як тільки мова йде про побиття в’язнів за участю бійців спецпідрозділу ДПС, або інші порушення прав людини, система закривається, і з’ясувати наявність, або відсутність порушень прав людини в установах, підпорядкованих ДПС, практично неможливо. Яскравим прикладом закритості системи і не бажання відомства розголошувати події, що пов’язані з порушенням прав людини, є рішення Європейського суду з прав людини «Давидов та інші проти України» в якому Європейський суд дуже жорстко відреагував на факт масового побиття в’язнів в Ізяславській виправній колонії №58 в 2001 та 2002 р. Відсутність ефективного розслідування з боку прокуратури, закритість системи виконання покарань для представників громадського суспільства, які профільно займаються захистом прав ув’язнених, були підставами для рішення Суду.. Зараз знаходиться на комунікації з Урядом справа «Карабет та інші проти України», в якій також мова йде про масове побиття засуджених за участю бійців спецпідрозділу ДПС.

Проте, на жаль, органи влади не квапляться змінювати ситуацію на краще, не поспішають відкривати проблеми установ, підпорядкованих ДПС, та співпрацювати з громадськістю.

Повернемось до подій 5 липня 2011 року в Дніпропетровській виправній колонії №89.

Нагадаю, що ще в 2006 році Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань і зобов’язалась на протязі року створити один, або декілька національних превентивних механізмів по запобіганню катувань (далі НПМ). Цей інструменті передбачає посилення впливу громадського суспільства на дії влади. Представники НПМ мають право на безперешкодне відвідування будь яких місць несвободи, в яких перебувають люди поза своєю волею під контролем держави. Але минуло вже п’ять років, а взяті на себе зобов’язання Україною так і не були виконані.

Разом з тим на рівні національного законодавства передбачений порядок безперешкодного доступу представників громадянського суспільства до системи закладів, підпорядкованих Державній пенітенціарній службі, затверджений «Положенням про спостережні комісії» (далі Положення). Відповідно до п.3 Положення основними завданнями спостережних комісій є: організація та здійснення громадського контролю за дотриманням прав, основних свобод і законних інтересів засуджених осіб та осіб, звільнених від відбування покарання…; 6. Спостережні комісії мають право: 1) доручати членам комісії: відвідувати установи виконання покарань, вивчати стан матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених осіб, умови їх праці та навчання, стан організації соціально-виховної роботи; … 4) проводити особистий прийом засуджених осіб, розглядати їх звернення та приймати за результатами розгляду відповідні рішення.

Тобто, відповідно до Положення, члени спостережної комісії не тільки мають право, але й зобов’язані адекватно реагувати на випадки порушень прав і свобод засуджених. Яким чином? Маючи право на безперешкодний доступ до установ виконання покарань і маючи право вести прийом засуджених, з’ясувавши наявність порушення прав людини, повідомляти про ці факти представників влади і сприяти адекватній реакції, в даному випадку прокуратури, на наявність подібних випадків. Таким чином, представники спостережних комісій – це єдиний орган, що частково має відношення до громадського суспільства (бо згідно до Положення в його склад представники громадськості входять тільки на половину), який здатний безперешкодно потрапити на територію установи (в даному випадку мова йде про колонію №89), зустрітися з людьми, які оголосили голодування, а також поспілкуватися з в’язнями, інформація про побиття яких потрапила до публічної сфери.

12 липня 2011 року, я приїхав до Дніпропетровська в якості спостерігача Харківської правозахисної групи на запрошення начальника Управління Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровської області А.М.Бабця, зараз звільненого з займаної посади, як на мій погляд, саме у зв’язку з ситуацією, що склалася в 89-й виправній колонії. Але зі зміною керівника залишилася незмінною ситуація. В попередній домовленості Бабець обіцяв мені, що надасть можливість відвідати колонію і мати зустріч з засудженими, прізвища яких потрапили до публічної сфери, як таких, що мають тілесні ушкодження внаслідок побиття бійцями спецпідрозділу ДПС 5 липня 2011 року. Але з п. Бабцем зустрітися так і не судилося, він на протязі двох днів уникав зустрічі, і знайти його було не можливо.

Враховуючи те, що єдиним органом громадянського суспільства, який має право на безперешкодне відвідування колонії, є представники спостережної комісії при ДПС, я спробував зв’язатися з представниками спостережної комісії в Дніпропетровській області. Після тривалих намагань зв’язатися з головою спостережної комісії, або його заступником, мені все ж таки вдалося поспілкуватися з представником спостережної комісії Інною Іванівною Франчук. В розмові з цією жіночкою я зробив для себе висновок, що спостережна комісія в Дніпропетровській області зовсім не працює в сфері громадського контролю щодо захисту прав людини в місцях позбавлення волі. По перше, пані Франчук, як з’ясувалося в розмові, виявилася зовсім не обізнаною про подію щодо побиття і голодування в’язнів в 89-й колонії, незважаючи на те, що ця подія набула широкого розголосу і суспільного резонансу. По друге, Інна Іванівна повідомила мені в телефонній розмові, що в обов’язки спостережної комісії не входить перевірка інформації про порушення прав людини в підпорядкованій комісії установі виконання покарань, оскільки, на думку Франчук, в обов’язки спостережної комісії входить резолювання подань адміністрації установи до суду щодо звільнення засуджених.

Ще один державний інститут, який має право безперешкодно відвідувати установи системи виконання покарань – це апарат Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Звернувшись до офісу Омбудсмана в Дніпропетровській області, я побачив повне нерозуміння з боку Омбудсмана проблем в’язнів, власне, ситуації, що сталася в виправній колонії №89. Про людину, яка представилася представником офісу Омбудсмена, розповім згодом.

Маючи намір все ж таки з’ясувати, що ж насправді трапилось в 89-й колонії, я направився в Дніпропетровську прокуратуру з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.

На місці був прокурор Караваєв Дмитро Володимирович, який повідомив, що він тільки приступив до цієї справи і тому коментувати події, що сталися 5 липня, він не в змозі. Проте Дмитро Володимирович запропонував мені зустрітися з прокурором Кравченком Вадимом Анатолійовичем, який власне проводив прокурорську перевірку в порядку ст.97 КПК Україні і має більше інформації. Пан Кравченко на мої питання щодо масового побиття в’язнів послався на триваючу перевірку і нерозголошення таємниці слідства, проте, як мені здалося, Вадим Анатолійович доволі позитивно сприйняв моє прохання посприяти тому, аби я, як представник Харківської правозахисної групи, міг потрапити на територію зазначеної установи, зустрітися з засудженими, щодо яких стало відомо, що вони були піддані катуванню і оголосили голодування. Пан Кравченко зв’язався зі своїм керівником Сосновським Ярославом Мироновичем, влаштував мою зустріч з ним, той, у свою чергу, зв’язався зі своїм керівництвом, і вже 12-го липня ввечері я отримав повідомлення про те, що мені надали дозвіл на відвідування колонії №89 13 липня спільно з представником прокуратури.

13 липня, як і домовились, о 10-й годині ранку я вже був біля адміністративної будівлі колонії. Невдовзі підійшов прокурор Караваєв і продемонстрував мені розпорядження прокурора про допуск представника громадськості на територію виправного закладу на підставі наказу Генерального прокурора України за №7 п.9 від 06.04.11, в якому мова йде про прокурорські перевірки за участі представників громадськості.

Пан Караваєв залишив мене чекати на вулиці неподалік від адміністративної будівлі, а сам пішов на територію установи, – як повідомив мені, домовлятися про допуск. Я прочекав біля установи близько чотирьох годин, після чого пан Караваєв вийшов і повідомив мені, що адміністрація колонії не пускає мене на територію колонії, чим порушує розпорядження прокурора, на що прокуратура має реагувати відповідним чином.

Після цього ми разом з паном Караваєвим поїхали до його керівника пана Кравченка, а той в свою чергу зв’язався зі своїм керівником паном Сосновським, останній запропонував мені залишитися в Дніпропетровську ще на добу. Всі три прокурори пообіцяли мені, що саме завтра без будь яких перешкод і зволікань я зможу потрапити на територію колонії.

Наступного дня рівно о 10:20 я прибув до будівлі Управління Державної пенітенціарної служби в Дніпропетровській області за адресою вул. Короленка, 4. З будівлі управління вийшов чоловік в цивільному, спитав мене, чи саме я є Андрій Діденко? Він назвався Костюченком Ярославом Олексійовичем, заступником начальника Управління з соціально-виховної роботи. Разом з цим чоловіком із будівлі Управління вийшов кремезний чоловік і представився мені, як представник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Дніпропетровській області Самосенко Миколай Васильович. Але якось дивно повів себе цей пан Самосенко: коли ми під’їхали до колонії №89, він перевтілився з представника Омбудсмена в представника громадської організації «Міжнародний комітет захисту прав людини».

Подолавши перші перепони до території установи у вигляді гратованих дверей і опинившись на контрольному перепускному пункту, саме в тому місті де перевіряють документи, ми всі вчотирьох, тобто Костюченко, Самосенко, Караваєв і я віддали свої посвідчення, інспектор контрольного перепускного пункту, перевіривши документи, повідомила, що представники ДПС і прокуратури можуть перетинати наступний бар’єр у вигляді залізних дверей, а Самосенко і я мають почекати. Трохи згодом, дозвіл на прохід до установи отримав і пан Самосенко. Я ж був змушений вийти на вулицю, де пан Костюченко люб’язно повідомив, що зараз все владнається – «буквально декілька хвилин». Поки я перебував в очкуванні доброї волі керівництва установи, які відверто ігнорують розпорядження прокуратури та й свого начальства в Управлінні ДПС, спостерігав дуже цікаві речи. Наприклад, одна жіночка приїхала до свого сина Торопіліна Дмитра Миколайовича із-за кордону, перетнувши майже тисячу кілометрів, проте напередодні біля віконця прийому посилок і передач з’явилося дивне оголошення такого змісту:«ВНИМАНИЕ! В связи с проведением ремонта краткие и длительные свидания на участке «ТЗПЗ» проводиться не будут с 11.07.11 по 01.08.11». Тобто засуджений Торопілін утримується саме на ПЗ, а відділення «ТЗПЗ» – це саме ті місця, де перебувають засуджені, відносно яких є всі підстави вважати, що вони були побиті 5.07.11 і об’явили голодування. Дивне оголошення як з’явилося, так і зненацька зникло.

Інша жіночка розповідала, що її син відбуває довічне покарання. При цьому камера, в якій він утримується, дуже маленька. А головне – зараз наступили спекотні дні, засудженим не дозволяють власним коштом придбати або отримати в посилках, передачах кондиціонер, або вентилятор. Спека стоїть шалена, засуджені, за словами матері, аби подихати повітрям, крутять із паперу трубочки, висовують їх в маленьке віконечко і дихають по черзі.

Пройшло не більше години як «комісія» за участі прокурора, офіцера Управління ДПС в Дніпропетровській області, а також представника «Омбудсмена» і громадськості в одній особі закінчили перевірку.

Як нам стало відомо, перевірка відбувалась наступним чином: всіх засуджених дільниці максимального рівня безпеки терміново вивели на позапланову прогулянку, а в той час представники «комісії» відвідували порожні камери і з засудженими взагалі не спілкувались. Правда, перевірити ці відомості можливості не було.

В той час, як «комісія» проводила свою «копітку» роботу, до мене за межі закладу вийшов в.о. начальника колонії полковник внутрішньої служби Мартинов Ігор Геннадійович До речи саме цю людину згадували в медіа, що саме він приймав особисто участь у побитті в’язнів 05.07.11 року. Мартинов запропонував відвідати мені лікарню на території колонії, де утримуються в’язні, хворі на туберкульоз, аби переконатися, що вони не голодують. Я сказав, що мене цікавить зустріч із засудженими, які перебувають в ДПК, а також в дільниці максимального рівня безпеки, саме тими, прізвища яких публікували як жертв побиття за участю бійців спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби. На що Мартинов сказав, що «с этими людьми уже работают», – судячи з усього представники «комісії».

Закон про прокуратуру в статті 8 зазначає, що «вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність.» Але в даному випадку вимогу прокурора проігнорували, і я в колонію так і не потрапив.