«Чоловіки у Слов’янську тримали ломами дорогу, щоб ми проїхали на поїзді…»

Ганна Миколаївна проживала з родиною в Донецькій області, Бахмутському районі, селі Серебрянка.

Інтерв’ю підготував  Тарас Війчук. Джерело: сайт ХПГ

Як війна прийшла у Ваше життя?

Це було двадцять четвертого лютого. Я зранку встала, хотіла онучку до школи одягати. О пів на шосту ранку я вийшла на двір і почула, що щось дуже сильно гримить в тому боці, де знаходиться школа. Я подзвонила вчительці, кажу: «Що там таке робиться, бо мені дитину до школи треба везти». А вона каже: «Не треба, я вже подивилася в інтернеті. Це бомблять краматорський аеродром».

Через пів години я почула, що почали бомбити від Краматорська до Слов’янська. Криміну, Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Попасну. Як почали стріляти двадцять четвертого лютого, то зупинялися лише на двадцять хвилин: бомбили тридцять п’ять днів поспіль вдень і вночі. Коли летів літак на Попасну, він так низько над хатою пролетів, що у мене онучка на одне вушко не чула дуже довго. Дякувати Богу, зараз усе гаразд.

Де Ви перебували під час бойових дій?

Майже постійно ми були у підвалі. Син кухню змурував із цегли, тому що було холодно. Ми там грілись у підвалі. Бувало, що ночували там.

Чи були Ви свідком руйнування цивільних об’єктів?

Я бачила, як у Рубіжному горів  завод «Зоря». Я бачила, як димів картонний завод… Вогонь та дим були такі сильні, що було видно за двадцять п’ять кілометрів. Потім вони спалили НПЗ у Лисичанську: теж від нас було видно. Шостого квітня до нас приїхали українські солдати та почали перевіряти документи.

Вони в кожну хату заходили, перевіряли документи, чи немає когось чужого у підвалах. Тоді я стала біля них і кажу: «Що я маю робити? Як мені з дитиною тепер бути? Мені важко з нею у підвалі: треба десь їсти зварити, треба десь її помити, дитина вже місяць не купана, бо я боюсь, що зараз буду її купати та будуть стріляти, і злетить у мене дах».

В чотирнадцятому році на моїх очах стався вибух снаряда. Полетіли вікна, скло, пів даху знесло.

Це було в селі Серебрянка, Донецької області, Бахмутського району. Я це все бачила та боялася, що росія знову почне бомбардування, а у мене дитина. Я дуже боялась за онучку.

Коли зайшли наші хлопці, вони сказали: «Розумієте, ми вас дуже просимо, залиште цю місцевість, залиште село, тому що у вас — дитина злякається». Я кажу: «Я все це розумію, але мені шкода залишати будинок, бо я прожила тут п’ятдесят років». Але вночі я прийняла рішення, що заради онучки я повинна їхати.

Як Ви покидали ваше село Серебрянку?

Це було сьомого квітня, на свято Благовіщення. Ми стояли дуже довго у Краматорську на вокзалі: було понад три тисячі людей, ми чекали на потяг Краматорськ–Львів. Ввечері нам сказали, що вже можна сідати, і ми сіли у цей потяг. Десь о восьмій годині сказали, що потяг не поїде. Я їхала з онучкою, сином і з нами — дружина брата з трьома дітьми. Коли ми дізналися, що потяг не поїде, поліція сказала, щоб ми пішли до парку. Потім підійшли наші солдати та сказали, що пошкоджена залізниця, мабуть, у Слов’янську чи у Лозовій.

Ми залишилися стояти. Та через сорок хвилин хлопці знову підійшли до нас і кажуть: «Сідайте тихенько в потяг». Їхати було важко, бо потяг їхав дуже повільно. Ми бачили через вікно, як чоловіки у Слов’янську тримали ломами дорогу, щоб ми проїхали… Це було дуже страшно, але ми доїхали щасливо, слава Богу. На другий день дві ракети поцілили в те місце, де ми стояли. Якби ми там залишилися, то нас би вже не було. Там були люди з міста Сіверська, це біля нашого села. Вони загинули.

Що зараз з вашим селом?

Мені почали дзвонити люди, які там залишилися. Наше село спалили вщент: жодного цілого будинку в селі немає. Дитячий садок, де я працювала, спалили. На вулиці десь один будинок розбитий, а всі інші — спалені. У нас більше немає села.

Чи залишився хтось у Серебрянці?

Там залишилось чоловік десять-п’ятнадцять. Старенькі люди, але волонтери зараз ще працюють. Я вчора дзвонила хлопчикові, який в чотирнадцятому році нам допомагав перекривати дахи. Він сказав, що допоможе та усіх людей вивезе, бо вони місяць без води, світла та продуктів харчування.

Чи залишились психологічні травми у вашої онучки?

Я думаю, що залишилися, але зараз їй краще. Коли вона на одне вухо оглухла, то вночі не спала, боялась, плакала, бігла до мене до ліжка, лягала біля мене, у неї смикалося око. Вона дуже злякалася того літака, бо він сильно гудів. Я тоді казала: «Оленка, давай бігом їсти, давай бігом їсти, бо зараз тобі треба йти в куток». Всі тридцять п’ять днів у неї був куток на ліжку де три стіни, щоб не потрапило на неї скло від вікон. Я дуже боялася за неї. Після цього вона почала ручками перебирати постійно та нервувати.

Нещодавно я з нею лежала в лікарні (в неї було отруєння). Я з лікарем спілкувалася, він виписав вітаміни та сказав, що якщо вона далі буде так робити, то треба її лікувати, тому що в неї травма. Якщо десь щось стукне, вона одразу: «Бабусю що це?». Навіть коли машини їдуть дорогою голосно, вона дивиться та каже: «Бабусю, це не воєнні російські їдуть?». Вона досі їх боїться.

Яке ставлення було до російськомовних у вашій місцевості?

У нас переважно змішана мова: і російська, і українська. Але більшість людей розмовляють російською мовою. Моя онучка знає дві мови відмінно. В селі проживало дуже багато людей, які взагалі не розмовляли українською мовою, але їх ніхто не ображав, ніхто нікого не змушував, ніхто нікого не зневажав. В чотирнадцятому році у нас був включений російський канал. Росія передавала, що на Донбас прийшли бандери знищувати російськомовних людей. Цей канал так сильно налякав людей, що вони повірили, що прийшли бандери вбивати російськомовних, та дуже злякалися. Потім, коли приїхали українські солдати, які нікого ніколи не ображали, вони зрозуміли, що цей канал бреше.

Зараз також були включені російські канали та знову казали: «Бандери їдуть, їх треба знищити, всіх будемо знищувати точними ударами».

Я дивилась телевізор і бачила, як це розказував якийсь військовий. Тому, деякі люди залишилися чекати «руський мир». Але коли побачили, що «руський мир» починає стріляти по них, тоді вони виїхали зі села. Ось таке у нас було. Навіть до мене люди підходили та питали: «Це правда, що українські солдати зайшли до нас і будуть вбивати? Ви ж звідти, із Західної України?». Я народилася у Львівській області, в Сколівському районі, й вони мене питали, а я казала: «Запам’ятайте назавжди, що український солдат ніколи вас не зачепить, ніколи вас не образить, тому що я знаю цих людей, я там росла та знаю, які вони чесні, справедливі люди. Останній кусок хліба віддадуть, останню сорочку знімуть і вам допоможуть, я цих людей знаю». Вони, правда, повірили й так ми вісім років жили. Солдати наші стояли, але ніхто нікого не ображав.

Чи були люди, які чекали приходу російських військ?

Люди вагалися, вони не знали куди йти. Вони на початку не розуміли, хто по нас стріляє. Але також було багато людей, які чекали Росію. Вони навіть казали, що у нас російські гроші будуть. Люди поділилися: хто за Україну, хто за Росію.  Якось так усе було в лютому, коли почалася війна. Деякі люди казали: «Прийдуть росіяни, нам стане легше, ціни будуть менші, пенсії піднімуться».

Вони вірили в це, поки не побачили, як летять ракети, хто стріляє, хто знищує Краматорськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Багато людей до нас приїхали звідти: босі, роздягнуті, голодні. Ми допомагали переселенцям. Навіть до мене приїхав один хлопчик молодий з дружиною та дитиною. Вони вірили, що Росія прийде та все буде гаразд. Я з ним поговорила та кажу: «Ти розумієш, що відбувається, хто стріляє?». Він каже: «Тепер я все зрозумів».

Як змінила війна думку проросійського населення у селі?

Я думаю, що після цієї війни вони повинні зрозуміти, хто є ворог. Не тільки на словах, але й в душі зрозуміти, що Україна — наша рідна земля. Що якщо вони хочуть бути росіянами, то хай сідають і їдуть у Росію, ніхто нікого не тримає. Але якщо вони живуть в Україні, то нехай зрозуміють, що на нас напала Росія, а не Україна почала стріляти. Де є логіка? Україна не стріляє у своїх людей, вона не вбиває дітей, а Росія напала та стріляє. Я думаю, що після цієї війни та всього цього жаху, що вони бачили, вони все зрозуміють. Я думаю, що все буде добре.