Чоловік з маріупольського Драмтеатру: «Я не хочу бачити їх у суді. Я хочу бачити їх мертвими»

Інтерв’ю підготували Володимир Носков та Денис Волоха. Джерело: сайт ХПГ

Вадим Заболотний, 59-річний медик, що вже тікав у 2014-му році з Донецька, переховувався у Драматичному театрі в Маріуполі. Він із дружиною ухвалив рішення їхати, коли усвідомив, що далі буде тільки гірше. Через два дні після їхньої евакуації на театр скинули бомбу.

Вадим розповідає про те, як йому довелося виконувати роль вахтера у Драмтеатрі, що сталося з його будинком та про те, що вісім років він мріє виключно про повну перемогу України.

 — Давайте нашу розповідь про все, що відбувалося, почнемо з 23-го лютого. Яким ви на 23 лютого зафіксували у своїй пам’яті Маріуполь?

— Ми вже були у передчутті чогось. Якесь внутрішнє почуття чи ще щось, що воно повинно статися, але коли — ми не знали. За декілька днів до початку війни ми пішли на ринок і придбали радіоприймач. Ми відчували, що буде погано і може не бути електрики, а десь треба брати інформацію. Потім цей невеличкий радіоприймач був одним із основних джерел інформації для всього Драмтеатру. Насамперед для тих, хто приходив до нас і слухав оці повідомлення.

8 років точилася війна поруч із містом. Ми вірили, і віримо й зараз нашим хлопцям, які стояли усі ці 8 років не просто на смерть, а на смерть ворогам!

Ми ніколи не могли уявити, що за тиждень з іншого боку міста вже будуть стояти вороги. З іншого!

Що за тиждень, може трішки більше, місто вже обстрілювали з усіх боків.

 — З якого числа почалися такі сильні бої, коли ви зрозуміли, що все: вдома знаходитися не можна, треба йти кудись і ховатися?

— У Драмтеатрі ми опинилися 5-го березня. З 24-го лютого по 5-те березня ми знаходились вдома. Перші декілька днів ми знаходились постійно в квартирі. А потім почались прильоти відносно поруч із нами, 300-400 метрів. Почалися прильоти у приватний сектор.

 — Ви в багатоповерхівці мешкали?

— Так, дев’ятиповерхівка двохпід’їздна. Поруч лікарня, у район лікарні прильоти.

 — Що стало тою крайньою точкою у рішенні йти до Драмтеатру? І, власне, чому Драмтеатр обрали?

— Справа в тому, що останні дні, коли ми були у підвали власного будинку, ми почули літак, і ми розуміємо, що летить: не літак, а те, що з нього кинули. І воно десь вибухає, ми це чуємо, і ми вже знаємо, абсолютно цивільні люди, — що це був перший захід: він розвернеться і піде на другий, і куди прилетить друга [бомба] — ми не знаємо. Лячно.

Немає телебачення, не працюють телефони, все розрядилося, цей радіоприймач — одна точка, з якої можна щось почути. Ми почули 5-го числа по радіо, що біля Драмтеатру збирається колона, яка буде потім евакуюватися. А моя машина була не поруч з домівкою, мені потрібно було піти у гараж. А гараж знаходився там, де вже було, так, гаряче.

 — Отже, ви берете машину..?

— Беру машину, беремо сусідку, яка з нами там перебувала у підвалі. Кажемо: «Їдеш із нами?» Вона каже: «Так, поїду з вами». Теж взяла свою валізу чи сумку. Небагато речей було: у нас була сумка, валіза, сумка з харчами невелика. І все. Ну і у сусідки теж.

Приїхали до Драмтеатру, там вже стоїть багато машин, колону ніхто не формує, люди самі стали, як стали, у ту колону, простояли так декілька годин, а потім кажуть: «Немає евакуації. Роз’їжджайтеся».

— Поруч були військові? Маю на увазі — хтось керував цим процесом?

— Була поліція, було декілька військових, небагато. Ну і все — кажуть, роз’їжджайтеся, евакуації сьогодні не буде, буде завтра. Ну ми вирішили, що нам не треба повертатися в підвал будинку, чекати, доки туди прилетить щось. «Якщо завтра буде евакуація, давайте дочекаємось її у Драмтеатрі».

 — А на той час він вже працював як укриття?

— На той час вже там було повно народу. З якого часу вони там почали збиратись — я не знаю. Але Драмтеатр був уже повний. І ми розмістилися навіть не в тому підвалі, де потім прилетіла бомба, а ми розмістилися з жінкою і сусідкою зі зворотньої сторони театру, де службовий вхід був, і там службові приміщення знаходяться: невеликий такий хол, вахта, яка пропускає/не пропускає, і два таких вузьких коридори. Ось ми в одному із цих коридорів розмістилися, нас пустили перечекати ніч, щоб на завтра евакуюватися.

 — Кого ви там побачили? Це жінки, діти, чи багато чоловіків було старших?

— Усі — і діти, і чоловіки, повно народу. Беріть місто, його стисніть у купу — зріз усього міста. Але я цього всього ще не бачив, я бачив тильну сторону театру, де ми розташувались. Цей вузький коридор, понад стінкою стояли відкидні стільці. Декілька. І у холі стояло велике крісло, поруч стіл невеличкий журнальний. Потім коридор, де стояли оці стільці відкидні, в обидва боки. Ось на цих відкидних стільцях ми розташувалися, а жінка взагалі потім спала на валізі. Вона невисокого зросту, вміщалася на валізу. А я ночував потім у цьому кріслі, яке стояло у холі, бо вахта вже працювала. І так виявилося, що я став працювати вахтером там. Мені почали довіряти ключі, я знав, де і від якого приміщення [ключі], я там знаходився постійно. Знали мене, а не вахтерів театру, бо я приріс до того крісла.

Ковзанку розібрали на дрова

 — Пане Вадиме, ви — медик. У якому стані, якщо говорити професійно, — психоемоційному, фізичному стані — ви побачили людей, і як цей стан змінювався?

— Люди були налякані. Налякані були. І налякані не тільки тим, що відбувається, а налякані тим, що вони не знають, що коїться навколо.

 — Це найстрашніше, так?

— Це так. Починали бомбити — стан погіршувався. Переставали бомбити — навіть виводили дітей із Драмтеатру там поруч розташовувались дитячі майданчики, а трішки подалі взагалі була ковзанка. Ще її не розібрали зовсім. Криги вже не було а огорожа цієї ковзанки ще залишалася.

 — Це після різдвяно-новорічних свят?

— Так. Це нас і врятувало, тому що потім цю ковзанку розібрали на дрова. Усі: ми — Драмтеатр, і мешканці сусідніх будинків. Щоб опалюватись.

 — А яким чином опалювали? Десь розводили вогнище?

— А нам воно було тільки для приготування їжі [потрібне].

 — На вулиці готували?

— На вулиці. Військові пригнали дві польові кухні, і на цих польових кухнях готували їжу. Поліція, військові, волонтери, самоорганізація самого театру займалися пошуком і доставкою продуктів, харчів. Те, що можна було десь знайти. Те, що не розікрали мародери. Поліція дозволяла зайти у якесь приміщення магазину, крамниці, і щось взяти на потреби громади Драмтеатру. Не для себе. Принести до спільного котла, так би мовити.

 — А  трупа акторська поряд із вами теж?

— Трупа акторська була теж поруч із нами, але не вся. Там були три людини, які усе це, можна сказати, організували, які це все тягнули, от вони є справжні герої.

 — Ви їхні імена запам’ятали?

— Я запам’ятав їхні імена. Я не знаю достовірно, що з ними зараз. Мені дуже було б цікаво дізнатися, я дуже боюся того, що… Там була пара: Сергій Забогонський, він актор, і його дружина Євгенія, вона якийсь технічний робітник, ніби звукозапис. І ще був один актор — Дамір Сухов. Але він, за моїми відомостями, зараз у Бердянську. З дружиною і дитиною, він звідти приїхав до Маріуполя. А дружина з дитиною ще залишались у Бердянську. Мені хочеться вірити, що він до них потрапив.

 — Як ви контактували з військовими, і чи завжди це були такі доброзичливі контакти?

— З українськими ми не спілкувалися, вони іноді приїздили до центрального входу театру — я не знаю, з якою метою. Чи то проінформувати про щось, вони не розташовувались у Драмтеатрі. Вони могли приїхати, декілька військових, привезти якісь харчі. Ну от привезли ту кухню польову, привезти якісь харчі. Приїхали, їх оточили люди з питаннями: «Коли, як, що?»

 — А коридори намагалися кілька раз організувати?

— А хто намагався? Хто намагався? Це Бойченко каже, що він намагався? Бойченко — це колишній мер. Його там люди готові були розірвати. Бо мера в місті не було. Він організовував, мабуть, коридори. Десь.

Ред: Вадим Бойченко залишається міським головою Маріуполя й зараз, хоч і не може перебувати в місті. «Колишнім» Вадим Заболотний називає його з власних міркувань.

 — У Міністерстві реінтеграції заявляли, що теж постійно ведуть перемовини з російською стороною.

— А де взяти інформацію? Ми чули від пані Верещук, інколи, що десь про щось домовляються. Але це було дуже рідко, коли ми це чули. Ми більше чули про інше. А потім стало погано, Росія ж почала глушити всю інформацію. Так я додумався — вночі слухав російське радіо, щоб все відмінусувати і потім зробити висновок, що ж насправді коїться.

 — Тобто вони заглушили український сигнал і запустили  свої канали?

— Так, так. Але ми намагалися, ловили нашу хвилю. Ми знали, що там о 21:00 чи 22:00 починались новини всеукраїнські, і вже збиралися люди у хол, де ми наш приймач був — то мій, то дівчини іншої. Спочатку мій краще ловив, потім її почав краще ловити, таке. Люди приходили спеціально з іншого боку театру, з підвалу піднімалися, чоловік 20-30, у холі вже було тісно.

 — Вам відомо, з яких причин ухвалили рішення написати великими літерами «Діти»?

— Усі дуже лякались тих прильотів, які почастішали. Я маю на увазі артилерію. Поруч із Драмтеатром знаходиться такий п’ятак, а довкола нього — старі двори, старі будинки, будівництва 50-х років. І двори такі, як криниці, вони квадратами такими побудовані. Туди почали прилітати снаряди, почали горіти ці будинки, ми бачили пробиті стелі, полум’я, дим.

А потім прилетіла міна в бік Драмтеатру якась невеличка, яка розірвалась у дереві. Повибивала шибки на третьому поверсі театру. А уламки від цього дерева травмували. 12-го чи 10-го березня, я точно не скажу, оскільки я знаходився увесь час на вахті.

Так склалося, що мені довелося контактувати із цими хлопцями — з артистами, які організовували усе там, бо це чорний хід, де вони більше часу знгаходились, де вони проводили свої наради. До них приєдналося дуже багато молоді. Хлопці, дівчата, які їм допомагали організувати побут, самооборону — щоб не було ніяких інцидентів. І мені з ними, доводилось доволі регулярно спілкуватися.

До нас дуже часто приїздив якійсь чин поліції, напевно полковник. Декілька родин поліцейських були там — у театрі, вони їх навідували. У цього полковника, у нього позивний був «Дід», казали, теж жінка ховалась у Драмтеатрі — вона лікар, і вона ще вела прийом хворих, намагалась налагодити щось типу медичного пункту, скажемо так.

 — Давайте закінчимо з історією, коли написали «Діти».

— Якось була нарада, і це викликало жваве обговорення — що не можна довіряти оркам. Що вони можуть по напису вдарити. І це лякало. Ми не знали, чи робити [це]. Дійшли висновку, що треба. Треба написати. Ще вірили в те, що воно якось захистить.

 — Свій злочин росіяни виправдовували тим, що у театрі були люди з Азову, радикальних угруповань. Ви кого-небудь у формі, притаманній цим організаціям і силам, бачили?

— Я вже відповідав і казав, що хтось під’їжджав до театру, але у самому театрі їх не було! Тобто вони могли під’їхати, не знаю, з якою метою, може — щоб надати інформацію.

 — Але там постійно ніхто не жив?

— Ні, ні.

Військові приїхали, привезли харчі, привезли польові кухні, а щоб знаходились — ні! Там не було нікого.

Декілька родин поліцейських, до яких поліцейські, звісно приїжджали, навідували свої родини. Може відпочивали там декілька годин, я не знаю. Але вони теж не були постійно там, ці поліцейські. Одні цивільні, більш нікого! Нікого не було.

А щодо радикально налаштованих — мабуть, більше половини театру були радикально налаштовані.

— У сенсі — до Росії?

— У сенсі до Росії: усі були радикально налаштовані. І усі готові були розірвати. Братів.

 — У лапках.

— Саме в лапках.

Рішення евакуюватися було спонтанним

 — День за днем, я так розумію, нальоти і обстріли стають міцнішими, і вам доводилося ухвалювати з дружиною якесь рішення?

— Ні, ні. Це рішення виникло раптово. Ми, і не тільки ми — увесь театр, усі люди, які там мешкали, усі там мешкали заради одного — не тільки сховатися і не стільки сховатися, як евакуюватися. Усі чекали на евакуацію. Усі чомусь пов’язували це з Червоним хрестом, що ось Червоний хрест повинен організувати, і що тільки під прапором Червоного хреста ми можемо поїхати, що він нас захистить. Усі чекали оцього.

А потім зі мною особисто, це моє спонтанне рішення, я сказав: «Усе, досить». П’ять хвилин на збори, ми їдемо. І все.

 — Це якого числа було?

— 14-го березня.

Були спроби, 5-10 машин зібралися і самі намагалися евакуюватися, прорватися, але місто було оточене. Їх не пропустили. Стріляли у повітря наші, щоб вони не їхали на передову — там, де вб’ють.

Минав час, ми чекали-чекали і бачили, що не дочекаємось, ми дочекаємось того, що сталося 16-го. Отого ми можемо дочекатися.

— А було якесь вже тоді передчуття, що це може статися?

— Ви розумієте, коли в кілометрі від тебе розбомбили пологовий будинок, лікарню, а це поруч, це максимум 10 хвилин пішки. Якщо вони б’ють по цим об’єктам, то чого чекати? І все посилюється, все стає гірше й гірше. У нас же ж не було зв’язку, хлопці налагодили якусь зарядку для телефонів, їм військові чи поліцейські генератори дали.

Поруч церква знаходилась, 100-200 метрів від Драмтеатру, оце був для нас орієнтир: там іноді з’являвся зв’язок. Ми бігали на ту вулицю і ловили там зв’язок. Були вже в когось заряджені телефони, щоб зв’язатися з рідними і сказати, що ми живі. От я зв’язався десь числа 10-го березня, мабуть так. Зв’язався перший раз із донькою і розповів, що ми живі, що ми в Драмтеатрі.

14-го числа я вийшов до центрального входу, а там стояла моя машина — на неї подивитись, подивитись, що діється з іншого боку театру. Це було може 10-11 година, я вже не пам’ятаю. І я бачу, що формується якась колона з машин там, з того боку театру. І я запитав там у однієї жінки, що тут відбувається. Вона каже: «Зранку поїхала група, десь із 30-ти машин, і вони ніби прорвалися. Якось». А потім ще сказала, що прийшло чи їй чи комусь повідомлення на телефон — від ДСНС України чи ще щось — з рекомендованим маршрутом евакуації. Ну оце і вирішило: мене перемкнуло.

За дружиною — і в машину. Я прийняв рішення, що треба евакуйовуватись. От зараз, бо іншого шансу вже не буде, бо дуже все погано навколо. Ліпше не буде, треба щось робити, треба їхати. А колона вже пішла. Ну я прийшов і кажу дружині, що треба їхати, 5 хвилин на збори, не більше. А сам побіг, у мене була домовленість із декількома людьми, що я можу їх взяти із собою. Сусідка відмовилась їхати з нами. Ще декілька людей, кому я обіцяв і кому запропонував, теж відмовились.

 — Я забіжу вперед — вони..?

— Один із них загинув. Молодий хлопець, десь він із Заходу України. Його звали Назар. Йому було 28 чи 29 років.

 — А сусідка?

Сусідка  пережила бомбардування. Дуже довго після цього, може, протягом місяця, з Драмтеатру вона перебиралася до своєї рідної сестри, яка мешкала поруч із нашим будинком. Сестра жила в приватному секторі. Ось вона місяць після Драмтеатру добиралась до неї туди, а там декілька кілометрів.

 — Отакі бої були?

— Так.

 — І вона там і залишилася?

— Ні, вона десь тижні три тому через усю Європу опинилася із сином десь, мені здається, в районі Вінниці чи десь там.

 — Повернемося до вашої історії. Ви сіли в машину…

— Так, ми двоє сіли в машину, жінка не хотіла їхати, вона казала: «Колона вже пішла, куди ми, ми самі». Я кажу: «Ми їдемо». Сіли, поїхали, це був шлях понад узбережжям. Цим шляхом ми їздили з онуками в пансіонат. Там блокпост, поруч знаходилась частина прикордонників. Бачили, що частина розбита, але не вщент, якісь споруди ще були. Виїхали на блокпост, блокпост розбитий. Здається наша техніка згоріла. Стояли там танк, БТР, щось так, але небагато.

Ми в’їхали там в один населений пункт, у Мангуш. Там вже бачимо — орки роздають гуманітарку місцевому населенню, але там колону ніхто не зупиняв. Ми проїхали цей Мангуш. І колона чомусь звернула знов на узбережжя, а з узбережжя немає дороги на Запоріжжя. Я їду в колоні і кажу жінці: «Куди вони їдуть? Там немає дороги не до Бердянська» І я зрозумів, що колона їде і не знає, куди, яким шляхом їй евакуюватися. І я вирішив вийти з колони.

На в’їзді у Нікольське дивлюсь, там є такий закуток і стоять дві машини, і про щось молоді люди поруч із ними між собою говорять. Думаю: «Треба зупинитись хоч з’ясувати, яка ситуація».

Я кажу: «Треба вирішувати скоріше, бо якщо тут ДНР буде, то нам всім капець». А стоїть поруч якийсь місцевий і каже: «Так у нас ДНР».

— Ви сказали, що мали контакт з росіянами. Де і яким чином вони поводилися?

— Перший контакт був Розівка. На в’їзді в Розівку нас тормознули вже окупанти, це був перший блокпост. Декілька блокпостів ми пройшли відносно спокійно. На якомусь блокпості нас там перевіряють, хлопці дають відкупні — це цигарки. Проходять якісь інші вояки, і починають якби встрявати: «А ви куди?» Я кажу: «До Запоріжжя». — «А чому не в ДНР?» І я вже чую по нотках у голосі, що ставлення уже не нейтральне.

 — Більш агресивне?

— Ну так. Я кажу: «Я б поїхав і в ДНР, але з того боку стріляють, там йдуть бої, туди просто не проїхати. Ми тікаємо від війни тим шляхом, яким можна. А туди — ні!» — «А що, так воюють?» Я кажу: «Так, воюють і бомблять». А в мене в паспорті написано, що я народжений у Донецьку. Я донецький по народженню. Я кажу: «Я сам взагалі-то з Донецька», а він: «А-а-а, так типу ми земляки. Я ж з ДНР, а що — так сильно бомблять?» Кажу: «Так, бомблять, і сильно». — «Ну правильно, а як ви нас 8 років бомбили».

І я ж бачу, що якщо далі продовжувати цей діалог, буде тільки погано. Тим паче в нього на плечі висить дуже вагомий аргумент. А в мене його нема.

 — Автомат?

— Так. Я намагався бути спокійним.

 — Максимально дипломатичним?

— Ні, максимально спокійним. Спокійним і не «лебезити». Але і не нариватися.

 — А він вас провокував?

— Так, я бачу, що це йде провокація, і я йому кажу: «Знаєш, давай зараз не будемо».. Твердим голосом. Він погодився: «Ну, не будемо, так не будемо». І вони відійшли. За нами хлопці молоді їхали другою машиною, вони пропали, вони вже за нами не їхали. І потім з’ясувалося, що їх арештували.

Хлопців загальмували, стали перевіряти на татуювання.

Ці хлопці мали якесь відношення до охорони одного із заводів. І в одного з них знайшли якесь патріотичне татуювання. І почали його вирізати по живому — там, на блокпосту.

Цього хлопця, якому вирізали, зі слів, уже обміняли. А ті ще знаходились у полоні.

 — З того, що вам відомо, який характер мали бомбардування, артобстріли? Вони навмисно били у житлові квартали, у соціальні об’єкти? Ваш висновок на сьогоднішній день.

— Достатньо просто подивитись на хронологію: що, коли, куди прилетіло. Прилетіло в пологовий — прилетіло. У лікарню — прилетіло. У пожежну частину, яка розташована навпроти нас, де ми жили, у будинку — прилетіло. Прилетіло в усе, що могло якось обслуговувати людей, — туди і прилітало. Швидка їздила тільки перший тиждень після початку війни, потім її не стало — мабуть, розбили машини.

 — І присутність місцевої влади ви не бачили?

— Не бачив. Місцевої влади не бачив. Бойченко десь домовлявся за гуманітарний коридор. Мабуть, домовляється і зараз.

 — Пане Вадиме, от ви, згадуючи перед нашою з вами розмовою, назвемо так, перший етап війни 2014-го року, казали, що упродовж наступних 8-ми років не могли відійти від цього, що думками постійно були в тих подіях. Зараз — аналогічна ситуація?

— Люті більше, ненависті більше.

 — Давайте так — до кого?

— Як — до кого? До… Я не знаю, як їх називати просто. До мерзоти. Яка зветься Росією. Вона мерзота. Вона навіть не Росія, вона мерзота, мразь. До неї. І до тих, тут, «наших людей» — яці це підтримують, які ще перебувають на їхньому боці. До них у мене немає ніякого жалю, ніякого болю. Я готовий їх нищити усіх. Що «наших», що тих. Їх треба знищувати. Інакшого шляху в нас немає.

 — Ми віримо, що трибунал таки відбудеться. Уявімо собі умовну судову залу. Якби у вас була можливість або виступити з промовою, або поставити запитання, яке б воно було?

— Я можу сказати про себе так. Не знаю, наскільки я потрібен ЗСУ, по стану здоров’я, по віку, по усім цим критеріям. Я з 2014-го року намагався, кожен рік ходив: «Призовіть, відправте на курси, щоб я був потрібен». Не взяли. І за фахом.

Візьміть [мене] у розстрільну команду. А після своїх справ у розстрільній команді я сам піду до Гааги, і хай мене судять.

І хай судять мене! Але після розстрільної команди, коли я там відпрацюю. От такі в мене почуття. А казати їм щось… Казати треба кулеметом. HIMARS-ом казати. Оцим треба казати. А на суді… Це не люди, вони не розуміють людського нічого. Куля, снаряд, ракета.

 — Тобто ви не стали б говорити про порушення прав, про те, що ви теж є жертвою?

— Кому? Це треба розмовляти з людиною. Вони — не люди! Хтось має тебе почути і щось зрозуміти, ну ти ж таргану це ж не доведеш. А вони навіть не таргани… Ні, вони таргани, їх так багато і вони пруть, як таргани. Ну, мабуть таргани.

 — Усе таки, ви когось бачите на підсудній лаві, якщо говорити про Путіна, якщо говорити про його заступників, які вдруге зруйнували ваше життя? Маю на увазі вперше у 2014-му у травні і другий раз — це 24-го лютого 2022-го року.

— Мені не цікаво їх бачити на лаві підсудних, мені цікаво бачити їх мертвими. Оце мені цікаво.

 — Вам відомо, що з вашим будинком?

— Так, так. Зі всього будинку вціліла одна квартира на першому поверсі. Він цілий, будинок. Але він повністю вигорів. Причому вигорів так, що я не знаю чим вони туди стріляли… Після пожежі, яка була в нашому будинку, лутка з дверима приварились.

Це, може, був, я не знаю, Сонцепьок, чи ще щось. Температура була така, що метал прикипів до металу.

Сусідка, яка з нами перебувала у Драмтеатрі, вона зайшла потім у свою квартиру, каже: «Тільки попіл всередині».

 — Я на завершення поставлю вам таке запитання. Ви оце життя в Маріуполі зараз намагаєтеся відрізати від себе і побудувати якесь нове життя? Чи все-таки залишаєте символічний місточок якийсь?

— Вісім років я жив і живу тільки однією мрією: перемога. А потім подивимось. Я не можу собі уявити Маріуполь зараз під цими тарганами, під цією мерзотою. Перемога, знищення, а потім подивимось. Знищення усіх: і колаборантів — тих, хто допомагає зараз. Вигнати їх на***. Знищити. Знищити, а потім подивимось, де і як ми будемо жити. Повна перемога і повне знищення сволоти.

Матеріал підготувала Харківська правозахисна група у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).