Болісні уроки
«Ніколи не навчаться!» Навряд чи тільки я так відреагувала в п’ятницю, коли стало відомо, що українська влада видала 11 шукачів притулку з Шрі-Ланки. Занадто знайоме все було, адже влада так само зганьбила себе та всіх нас два роки тому, коли передала 11 узбеків своїм катам в Узбекистан. Спробую тут описати ключові моменти чергової ганьби та деякі міркування щодо способів зробити її останньою.
Наразі залишається багато не до кінця проясненого й, напевне, з’являться нові подробиці. Чекати на них не буду, адже відсутність інформації є однією з головних проблем, які зараз потребують нашої уваги. За період з серпня 2007 р. до січня цього року одинадцять шукачів притулку тамільського походження з Шрі-Ланки звернулися до Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогою у поданні заяви про надання статусу біженця в Україні. Усі зареєструвалися та отримали офіційні листи підтвердження. Наразі невідомо, чому лише 6 осіб з 11 звернулися із заявами до відділів української міграційної служби.
За інформацією УВКБ ООН, їх затримали за незаконне перебування на території України наприкінці січня 2008 року. В листі до Генерального Прокурора правозахисники пишуть, що затримання відбулося в рамках операції в ході боротьби з нелегальною міграцією, яку спільно проводили СБУ та МВС України. У своєму повідомленні УВКБ ООН наголошує, що воно неодноразово просило, щоб тим особам надали ефективний доступ до розгляду їх заяв по суті. Складається враження, що, на превеликий жаль, УВКБ ООН лише 28 лютого поінформувало своїх українських партнерів, коли до запланованої висилки залишалося зовсім мало часу.
Мала місце ціла низка порушень як українського законодавства, так й міжнародних угод.
Провал № 1
Чому цих шукачів притулку взагалі затримували? Адже кожен, хто побачив листи підтвердження від УВКБ, повинен був переконатися, що шукачі притулку є в процедурі отримання статусу біженця, і тому підстав для затримання за порушення режиму перебування іноземців в Україні немає. Підстав не було, але їх затримали та не відпустили.
Залишимо пишномовні фрази, адже ситуація видається до банальності простою. Якщо особа звертається за статусом біженця в будь-якій країні й каже, що її життя може бути під загрозою, якщо її повернуть на батьківщину, – треба прислухатися. Наші підозри, що з цими людьми важко було б навіть п’ять хвилин розмовляти без ідеологічних (й не тільки) зіткнень, жодного значення не має. Коли будь-яка особа прохає про допомогу, спочатку простягаємо руку, а запитання ставимо потім.
У даному випадку ситуація була ще ясніша, та порушення значно брутальніші. З огляду на загрозливу ситуацію саме для осіб тамільського походження на батьківщині, в жовтні 2007 року Європейський суд з прав людини порекомендував наразі не висилати тамілів до Шрі-Ланки. Може, якийсь співробітник СБУ або МВС нічого не знав про ту рекомендацію, але УВКБ ООН зверталося до їх керівництва, до Генерального Прокурора та Омбудсмена. Ніхто не мав права не знати.
А незважаючи на все це, 4 та 5 березня українська влада видала 11 осіб в країну, де їх життя під загрозою.
Провал № 2
Шість осіб звернулися до міграційної служби. Це досить дивно, й треба з’ясувати, чи решта справді не спробувала подавати заяви. Усім шістьом особам відмовили у прийнятті заяв про надання статусу біженця, і при цьому гамузом, без окремого розгляду кожної ситуації. На мій погляд, треба взагалі підняти питання, чи відповідає процедура, згідно з якою можна відмовитися прийняти до розгляду заяву про надання статусу біженця, міжнародним угодам. Як можна вирішити, чи потребує особа притулку без ретельного розгляду її заяви?
Можливо, що відмова в наданні статусу біженця була виправданою. Однак у кожному разі коли хтось каже, що має підстави очікувати переслідувань у себе на батьківщині, його зобов’язані вислухати.
Тамільцям було відмовлено й в праві оскаржити рішення міграційної служби, хоча в розмові з правозахисником вони висловили бажання подати скаргу.
Не було надано адвоката, а представників Вінницької правозахисної групи, які пропонували надати правову допомогу, не допустили до затриманих.
Перекладачів теж не було. Наскільки нам відомо, єдина розмова перед висилкою відбулася між одним з шукачів притулку та представником правозахисної групи, де обидві говорили не рідною мовою. Люди просили про захист, а їм не дали навіть можливості пояснити, чому вони бояться повернутися.
Усі одинадцять тамільців утримувалися в приміщенні УМВС і під охороною в готелі міста Шепетівка. У розмові з правозахисником один із них стверджував, що їх били, й що їжу їм не давали. Оскільки представників правозахисної групи не допускали до затриманих, а останніх згодом нелегально видворили, практично неможливо перевірити ці звинувачення. За даних обставин мусимо констатувати, що й немає підстав їх просто відкинути.
Є суперечливі повідомлення й жодної ясності щодо дати та місця судового засідання, якщо таке взагалі відбулося.
Маємо таке враження, що ясне тільки одне – причетні до цієї ганьби ті самі органи влади, які знеславилися два роки тому: СБУ, МВС і прокуратура, а Омбудсмен, покликаний захищати права людини, нічого не робила.
Щоправда, не заперечна ще одна річ. Потрібне ретельне розслідування та з’ясування всіх причин такого брутального порушення законодавства та міжнародних норм. Не за замкненими дверима, а прозоро та чесно. Тим разом не маємо права допускати, щоб усі обмежувалися непереконливими відмовками та намагалися відповідальність відфутболити. Маємо надію, що знайдуться люди в СБУ, МВС і прокуратурі, які самі захочуть зрозуміти, як щось таке могло статися и зробити все, аби таке не повторилось.
>Сподіватися можна, але розраховувати на це важко, і якщо посадовці виявляться неспроможними самі навчатися, доведеться їм допомогти засвоїти ці уроки.
Провал № 3
Це й наш провал, наші помилки. По-перше, в 2006 році ми вимагали відповідей, а отримували відписки. Повторювали вимоги з не більшим успіхом. Знову й знову… допоки не набридло вимагати, щоб нам сказали правду, та чути брехню. Та й заклики притягнути винних до відповідальності теж стали забуватися. Словом, самі замовчали, чого, власне, влада і добивалася. Жодних уроків, жодних неприємних розмов, жодних змін. І ось нам рецидив.
Наївності, щоправда, було мало, очікування вельми скромні, але все одне, виявилися неготовими запобігти біді.
Виходить, не тільки органи влади не освоювали важливих уроків.
У всьому світи громадським і правозахисним організаціям не так легко жити. Адже, залежимо від підтримки суспільства, часто і від донорів. Це може призвести до деякого суперництва, та бажання піару. За нормальних умов це не викликає проблем.
Однак бувають надзвичайні ситуації, коли ми просто зобов’язані співпрацювати разом, аби допомогти людям у біді. Така співпраця, безумовно, вже є, але, можливо, варто розробити деякі механізми для швидкого реагування. Ми тонемо під потоками повідомлень, які щодня отримуємо й не можемо вчасно реагувати. На мій погляд, слід створити спеціальну SOS-лінію саме для ситуації, коли навіть завтра може виявитися запізно. Треба буде це координувати й з міжнародними структурами та організації, наприклад, УВКБ ООН й МА.
А якщо більш примітивно, то нам треба галас здіймати, якнайголосніше кричати. Галас, до речі, не тільки українською та російською мовами, а й ще принаймні англійською.
31 грудня минулого року молодого російського активіста та шукача притулку затримали в Україні. Галас, який чути було далеко за межами України, можливо, сприяв звільненню з-під варти Михайла Гангана й змусив владу визнати, що не може бути мови про екстрадицію, поки він перебуває у процедурі визначення статусу біженця.
Нам вдалося достатньо голосно кричати в січні. Ми могли би й зараз, а той факт, що кричимо, коли вже запізно допомогти людям, – є, як на мене, й нашою виною.
Якщо хочемо запобігати повторенню подібних трагічних порушень, ми повинні слідкувати за всіма порушеннями, й уникати жодних висловлень щодо того, хто несе найбільшу відповідальність. Це не спрямовано на те, щоб уможливити когось викрутитися, навпаки. Серйозне розслідування виявить проблеми, про які ми не здогадувалися. Якщо ми вже «знаємо», хто найгірший порушник, то ризикуємо не помітити порушення інших гравців. У даному випадку, так само як і в 2006 році, відповідальність несуть СБУ, МВС, прокуратура, суд і Омбудсмен. Цей список можна й розширити, адже те, що держава нічого не робила два роки, уможливило повторення цієї ганьби.
Треба раз й назавжди дати кілька цінних уроків. За порушеннями будемо слідкувати й не вдасться залишитися непоміченим. Галас неминучий, і має затихнути, тільки коли посадовці навчаться діяти за правилами правової та цивілізованої держави.