Публікація

Більшовицька арифметика

У цій країні всі червоні,

– казав один знайомий рок-співак років із десять тому.

– І зелені – червоні, і коричневі насправді червоні,

і навіть блакитні – червоні.

Тоді, в перші роки незалежності, видавалося, що цій біді невдовзі зарадить час, і що українське суспільство швидко розшарується за “логічними” політичними кольорами, відомими і зрозумілими у демократичному світі.

Але правда нашого життя є іншою, чому свідчення – останні новорічні містерії навколо Конституції.

18 суддів з Конституційного суду плюс 276 депутатів більшості намагаються переконати 48 мільйонів українців у своєму праві позбавити ці 48 мільйонів права обирати президента. Вісімнадцять плюс 276 ніяк не виходить 48 000 000. І навіть якщо б замість 276 стояла цифра 450 (загальна кількість депутатів у парламенті) – теж не виходить 48 мільйонів.

Проте, провладна преса зарозуміло розводиться про легітимність голосування бюлетенями, про права більшості й інші зовні демократичні речі, “забувши” пояснити: навіщо взагалі змінювати Конституцію? Що виграє країна, оці 48 мільйонів, від такої перемоги більшовицької арифметики?

Що 276 виграють – ми зрозуміли. Але наскільки 48 мільйонів готові зректися власних інтересів заради вічного добробуту 276?

Влада імітує демократичні процеси, а вулиця мовчить, бо переважна більшість перехожих цієї вулиці і далі перебуває в полоні більшовицької свідомості. Себто дозволяє чисельно маленькій групі політично (або матеріально) зацікавлених людей нав’язати собі впевненість, ніби ця групка і є “більшість”.

Більшовицька свідомість підказує не виходити на демонстрації, “бо всі вони там, в парламенті, однакові”, а краще тихо сидіти на кухні і дудлити святкову пляшку горілки. Більшовицька свідомість утримує від підписів на захист загальнонародних виборів, бо “невідомо, хто матиме копії цих підписів і що буде далі”. Більшовицька свідомість дозволяє поблажливо “ковтати” ідеологічно забруднену пресу, бо там телевізійна програма й кросворд із голими дівчатами.

Більшовицька свідомість допомагає пробачити самому собі політичну інфантильність і боягузтво, оскільки “все одно нічого не змінити”. І на ґрунті цієї колективної, на жаль, більшовицької свідомості квітнуть без перешкод сумнівні політичні проекти.

Вулиця не поспішає на допомогу опозиції, оскільки всі ці навезені з Росії “політичні технології” імені Глєба Павловського й Марата Гельмана таки вприснули чимало отрути в колективний український розум, зміцнивши недовіру і до політики взагалі, і до політиків загалом.

Чому вулиця не вірить пресі, а опозиційні медіа ніяк не перейдуть до категорії справді масових? Бо наймасовіші журналістські проекти задумані і реалізуються не журналістами за духом, а політиками, котрі використовують ЗМІ в інтересах власних інформаційних воєн. Бо журналісти з таких проектів більше не асоціюються із свободою слова та правдою, і їхня очевидна кількісна перевага затуляє від вулиці тих небагатьох, які пішли у журналістику як в Істину.

Чому вулиця не вірить опозиції? Бо нікому не вірити простіше, ніж відстоювати власне право на правду. Читати даблоїдні сурогати легше, ніж відрізняти найманську пропаганду і визначитись, нарешті, із власною політичною позицією.

Україна формує офіційну думку про реформу виборчої системи, апелюючи до демократичних стандартів. Про демократію у підконтрольних ЗМІ розмірковують члени парламентської більшості – у більшості своїй, даруйте за тавтологію, люди, від демократії далекі.

Більшовикам, – і в 1917, і нині в Україні – вдається перехоплювати чужі прапори, видавати свої інтереси за народні, оббріхувати політичних опонентів та маніпулювати політичними процесами.

Але їм ніколи не вдасться одного – мати слушність з точки зору Історії.

26 грудня 2003 року

Алла Лазарєва,

президент Інституту масової інформації

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування