Публікація

Аналіз Закону України «Про національну безпеку України»

Підхід, заснований на повазі до прав людини, є головним принципом діяльності Української Гельсінської спілки з прав людини. У зв’язку з цим ми здійснюємо постійний моніторинг змін в національному законодавстві, щоб забезпечити його відповідність стандартам прав людини, закріпленим у міжнародних документах. Сьогодні ми презентуємо наші аналітичні висновки щодо Закону України № 2469-19 про національну безпеку, прийнятого 21 червня 2018 року.

Аналіз Закону України «Про національну безпеку України» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2469-19)

Загальна інформація:

Закон визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, а також засади державної політики в цьому напрямі. Так, зокрема:

  • названі фундаментальні національні інтереси України (зокрема, всеосяжна інтеграція в європейський простір, а також набуття членства в Євросоюзі та НАТО);
  • структуровано систему підпорядкування у секторі безпеки та оборони та визначено напрямки для розробки стратегічних планів;
  • встановлено обсяг видатків на фінансування сектору безпеки і оборони; визначено склад Збройних сил України;
  • а також йдеться про цивільний контроль в цій сфері.

Більшість положень закону набрали чинності 08 липня 2018 р., в той час як вступ у дію інших положень закону, зокрема тих, котрі стосуються головним чином питань кадрових призначень (наприклад, міністра оборони та його заступників), перенесено на більш пізній термін. У зв’язку з прийняттям закону втратила чинність ряд законів: Закон України «Про основи національної безпеки України» 2003 p., Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» 2003 p.,  Закон України «Про організацію оборонного планування» 2005 p.

Позитивні характеристики:

  1. Закріплення захисту людини і громадянина у якості мети державної політики у сферах національної безпеки і оборони.
  2. В якості основного принципу у сфері безпеки і оборони визначається дотримання міжнародно-правових зобов’язань України.
  3. Забезпечення верховенства права як одне із завдань, що виокремлюється в контексті поняття «демократичний цивільний контроль» в якості механізму нагляду за діяльністю органів у секторі безпеки і оборони, безперечно, є позитивним з точки зору захисту прав людини.
  4. Сектор безпеки і оборони, відповідно до ч.1 ст. 12 закону, розглядається як сукупність взаємопов’язаних між собою елементів, зокрема: сили безпеки; сили оборони; оборонно-промисловий комплекс; громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки.

Дискусійні аспекти та застереження:

  1. Замість використання загальноприйнятої класифікації збройних конфліктів (міжнародний збройний конфлікт та збройний конфлікт неміжнародного характеру), у законі відображено інший підхід. Так, видами воєнного конфлікту виступають війна та збройний конфлікт. Натомість збройний конфлікт розглядається як міжнародний збройний конфлікт, або ж внутрішній збройний конфлікт. З огляду на це в подальшому можуть виникнути проблеми в частині ефективної імплементації положень закону, оскільки зазначені терміни відіграють в цьому ключову роль.
  2. Відсутнє чітке розмежування між термінами «національні інтереси України» та «національні цінності України», включаючи «фундаментальні національні інтереси», що відповідно можуть мати різне тлумачення, а відтак здійснювати негативний вплив на реалізацію інших положень закону.
  3. В той час, як вирішено питання про повноваження органів державної влади АР Крим у сфері демократичного цивільного контролю за сектором безпеки та оборони, в законі не згадано про окупацію кримського півострову та не визначено таке явище, як окупація. Також було б доречним врахувати у законі процес деокупації.
  4. Положення закону проводять розмежування між силами безпеки і силами оборони України лише формально, оскільки правоохоронні та розвідувальні органи, згідно пп.17-18 ч.1 ст. 1 одночасно включені в обидві категорії.
  5. Дефініція національної гвардії як військового формування з правоохоронними функціями, наділеного з-поміж іншого функціями щодо охорони громадського порядку (в тому числі під час мирних зібрань) викликає сумніви з огляду на конституційну заборону використання військових формувань для обмеження прав і свобод громадян.
  6. Громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України розглядаються як невід’ємна складова сектору безпеки і оборони. Водночас положення закону не регламентують низку релевантних аспектів: правовий статус, повноваження, відповідальність.
  7. Наведені у законі визначення «воєнна безпека», «державна безпека», «національна безпека» не відповідають ні ст. 3 Конституції України, в якій найвищою соціальною цінністю виступають людина, її життя і здоров’я, недоторканість і безпека, ні ч.1 ст. 3 зазначеного закону.
  8. Серед принципів демократичного цивільного контролю, закріплених ч.2 ст. 4 закону, не передбачені принципи деполітизації та деідеологізації контролю, відкритості для суспільства інформації про діяльність сектору, відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за реагування на звернення.
  9. Положення ст. 5 закону, котрі відсилають до ст. 106-107 конституції України, стосуються здійснення Президентом України контролю за сектором безпеки і оборони як безпосередньо, так і через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, розширюють повноваження Президента та є неконституційними. Рівною мірою це стосується положень ст. 13 закону.
  10. В структурі уповноважених органів пропонується створити спеціальний Комітет ВРУ для нагляду за діяльністю правоохоронних та розвідувальних органів, проте необхідність його створення наразі необґрунтована і не зрозуміло, чому неможливо розглядати дані питання в межах діючого Комітету ВРУ з питань національної безпеки та оборони.
  11. Громадський контроль, згідно ст. 10 закону, не передбачає можливості для громадських об’єднань знайомитись з умовами служби, життя і побуту військовослужбовців у військових частинах, де, як відомо, існує ризик порушення прав людини.
  12. Необґрунтована вибірковість у встановленні вимоги щодо оприлюднення стратегічних документів довгострокового планування у сферах національної безпеки і оборони, під яку підпадають лише Стратегія національної безпеки України (ч. 4 ст. 26) та Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України (ч. 4 ст. 29).

Загальний висновок:

В цілому закон є прийнятним, але окремі його положення потребують узгодження з іншими законодавчими актами (зокрема, із Конституцією України) та, відтак, доцільно у подальшому проводити моніторинг його імплементації з боку громадськості.

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування