Публікація

Аналіз Закону України «Про національну безпеку України»

Підхід, заснований на повазі до прав людини, є головним принципом діяльності Української Гельсінської спілки з прав людини. У зв’язку з цим ми здійснюємо постійний моніторинг змін в національному законодавстві, щоб забезпечити його відповідність стандартам прав людини, закріпленим у міжнародних документах. Сьогодні ми презентуємо наші аналітичні висновки щодо Закону України № 2469-19 про національну безпеку, прийнятого 21 червня 2018 року.

Аналіз Закону України «Про національну безпеку України» (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2469-19)

Загальна інформація:

Закон визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, а також засади державної політики в цьому напрямі. Так, зокрема:

  • названі фундаментальні національні інтереси України (зокрема, всеосяжна інтеграція в європейський простір, а також набуття членства в Євросоюзі та НАТО);
  • структуровано систему підпорядкування у секторі безпеки та оборони та визначено напрямки для розробки стратегічних планів;
  • встановлено обсяг видатків на фінансування сектору безпеки і оборони; визначено склад Збройних сил України;
  • а також йдеться про цивільний контроль в цій сфері.

Більшість положень закону набрали чинності 08 липня 2018 р., в той час як вступ у дію інших положень закону, зокрема тих, котрі стосуються головним чином питань кадрових призначень (наприклад, міністра оборони та його заступників), перенесено на більш пізній термін. У зв’язку з прийняттям закону втратила чинність ряд законів: Закон України «Про основи національної безпеки України» 2003 p., Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» 2003 p.,  Закон України «Про організацію оборонного планування» 2005 p.

Позитивні характеристики:

  1. Закріплення захисту людини і громадянина у якості мети державної політики у сферах національної безпеки і оборони.
  2. В якості основного принципу у сфері безпеки і оборони визначається дотримання міжнародно-правових зобов’язань України.
  3. Забезпечення верховенства права як одне із завдань, що виокремлюється в контексті поняття «демократичний цивільний контроль» в якості механізму нагляду за діяльністю органів у секторі безпеки і оборони, безперечно, є позитивним з точки зору захисту прав людини.
  4. Сектор безпеки і оборони, відповідно до ч.1 ст. 12 закону, розглядається як сукупність взаємопов’язаних між собою елементів, зокрема: сили безпеки; сили оборони; оборонно-промисловий комплекс; громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки.

Дискусійні аспекти та застереження:

  1. Замість використання загальноприйнятої класифікації збройних конфліктів (міжнародний збройний конфлікт та збройний конфлікт неміжнародного характеру), у законі відображено інший підхід. Так, видами воєнного конфлікту виступають війна та збройний конфлікт. Натомість збройний конфлікт розглядається як міжнародний збройний конфлікт, або ж внутрішній збройний конфлікт. З огляду на це в подальшому можуть виникнути проблеми в частині ефективної імплементації положень закону, оскільки зазначені терміни відіграють в цьому ключову роль.
  2. Відсутнє чітке розмежування між термінами «національні інтереси України» та «національні цінності України», включаючи «фундаментальні національні інтереси», що відповідно можуть мати різне тлумачення, а відтак здійснювати негативний вплив на реалізацію інших положень закону.
  3. В той час, як вирішено питання про повноваження органів державної влади АР Крим у сфері демократичного цивільного контролю за сектором безпеки та оборони, в законі не згадано про окупацію кримського півострову та не визначено таке явище, як окупація. Також було б доречним врахувати у законі процес деокупації.
  4. Положення закону проводять розмежування між силами безпеки і силами оборони України лише формально, оскільки правоохоронні та розвідувальні органи, згідно пп.17-18 ч.1 ст. 1 одночасно включені в обидві категорії.
  5. Дефініція національної гвардії як військового формування з правоохоронними функціями, наділеного з-поміж іншого функціями щодо охорони громадського порядку (в тому числі під час мирних зібрань) викликає сумніви з огляду на конституційну заборону використання військових формувань для обмеження прав і свобод громадян.
  6. Громадяни та громадські об’єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки України розглядаються як невід’ємна складова сектору безпеки і оборони. Водночас положення закону не регламентують низку релевантних аспектів: правовий статус, повноваження, відповідальність.
  7. Наведені у законі визначення «воєнна безпека», «державна безпека», «національна безпека» не відповідають ні ст. 3 Конституції України, в якій найвищою соціальною цінністю виступають людина, її життя і здоров’я, недоторканість і безпека, ні ч.1 ст. 3 зазначеного закону.
  8. Серед принципів демократичного цивільного контролю, закріплених ч.2 ст. 4 закону, не передбачені принципи деполітизації та деідеологізації контролю, відкритості для суспільства інформації про діяльність сектору, відповідальності посадових осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається, та за реагування на звернення.
  9. Положення ст. 5 закону, котрі відсилають до ст. 106-107 конституції України, стосуються здійснення Президентом України контролю за сектором безпеки і оборони як безпосередньо, так і через очолювану ним Раду національної безпеки і оборони України, розширюють повноваження Президента та є неконституційними. Рівною мірою це стосується положень ст. 13 закону.
  10. В структурі уповноважених органів пропонується створити спеціальний Комітет ВРУ для нагляду за діяльністю правоохоронних та розвідувальних органів, проте необхідність його створення наразі необґрунтована і не зрозуміло, чому неможливо розглядати дані питання в межах діючого Комітету ВРУ з питань національної безпеки та оборони.
  11. Громадський контроль, згідно ст. 10 закону, не передбачає можливості для громадських об’єднань знайомитись з умовами служби, життя і побуту військовослужбовців у військових частинах, де, як відомо, існує ризик порушення прав людини.
  12. Необґрунтована вибірковість у встановленні вимоги щодо оприлюднення стратегічних документів довгострокового планування у сферах національної безпеки і оборони, під яку підпадають лише Стратегія національної безпеки України (ч. 4 ст. 26) та Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України (ч. 4 ст. 29).

Загальний висновок:

В цілому закон є прийнятним, але окремі його положення потребують узгодження з іншими законодавчими актами (зокрема, із Конституцією України) та, відтак, доцільно у подальшому проводити моніторинг його імплементації з боку громадськості.

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

УГСПЛ продовжує виконання проекту «Подолання безкарності за масові порушення прав людини та інші міжнародні злочини, вчинені в умовах збройного конфлікту»

Минулого тижня юристи та документатори УГСПЛ спільно із журналістами hromadske.ua здійснили моніторинговий візит до міста Кривий...

01 Квітня 2019

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: