Аналітичний огляд права на свободу та особисту недоторканість в Україні

Європейський шлях нашої держави вимагає серйозних зусиль щодо реформування української правової системи у напрямку забезпечення прав людини. Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, важливу роль відіграє право на свободу та особисту недоторканність.

Це право закріплене у цілій низці міжнародних актів, зокрема Загальній декларації прав людини (1948 р.); Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 p.); Мінімальних стандартних правилах ООН поводження з в’язнями (1955 р.); Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 p.); Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 p.); Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1984 p.); Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином (1988 p.); Мінімальних стандартних правилах ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув&#146язненням («Токійські правила», 1990р.); Основних принципах поводження з в’язнями (1990 р.) та ін.

Зокрема, у §1 статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається, що ніхто не може бути підданий довільному арешту або триманню під вартою. [1] Комітет з прав людини роз’яснив, що термін «довільний» тут стосується не лише «протизаконного» затримання, але має тлумачитися ширше, включаючи елементи недоречності, несправедливості та непередбачуваності. [2]

Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним. У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні, вони можуть бути обмежені у зв’язку з необхідністю захисту соціально значущих цінностей, а також прав і свобод людей. Так, у статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім чітко визначених у цій статті випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Однією з таких підстав є законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт “c” п. 1 ст. 5 Конвенції).

Згідно з п. 3 цієї статті кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” п. 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд впродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.

Як вірно зазначає А. П. Бущенко, різноманітні порушення права на свободу під час кримінального провадження як системна проблема у правовій системі України була зумовлена спадщиною, що залишилася Україні від радянських часів, коли право на свободу не вважалося цінністю, що варта розвинутої системи гарантій. Приєднання до міжнародних договорів з прав людини, особливо визнання компетенції Європейського суду, призвело до того, що правова система України виявилася у більшості аспектів такою, що не забезпечувала навіть мінімальні стандарти захисту права на свободу. Серед низки реформ, які були проведені для наближення правової системи до міжнародних стандартів, однією з найважливіших стало передання питання про тримання під вартою від прокуратури до суду.[3]

Однак у серпні 2014 року Верховною Радою України були прийняті зміни до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та до Кримінального процесуального кодексу України, якими позитивні законодавчі зрушення фактично були відкинуті назад. Зокрема, дозволене здійснення «превентивного затримання осіб, причетних до терористичної діяльності» (ЗУ «Про боротьбу з тероризмом») та «обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою» (КПК України) на строк понад 72 години до 30 діб за згодою прокурора без пред’явлення обвинувачення та відповідної ухвали слідчого судді, суду. [4] [5] Необхідність прийняття цих норм обґрунтовувалась тим, що суди Луганської області відмовлялись виносити відповідні ухвали та не користувались можливістю, передбаченою ч. 3 ст. 318 КПК України в частині права проведення окремих процесуальних дій поза межами приміщення суду.[6] Напрошується висновок, що замість того, щоб навести лад у судовій системі держави, влада вирішила піти більш легким шляхом – обмежити право людини на свободу та особисту недоторканність.

При цьому навіть це не було зроблено коректно та узгоджено з міжнародними і конституційними приписами. Так, «хитрий» хід щодо використання у ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» терміну «превентивне затримання особи, причетної до терористичної діяльності» призвів до протиріччя даного закону нормам Конституції, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінальному процесуальному кодексу та фактично вивів його за межі наявної системи законодавства, оскільки ні в самому законі, ні у будь-якому іншому законодавчому акті не розкриті ані сутність даного терміну, ані порядок його застосування, ані коло осіб, на яких він може розповсюджуватись, ані правовий статус затриманих у такий спосіб осіб.

Не кращою виглядає й ситуація внаслідок внесених змін до Кримінального процесуального кодексу України. Зокрема, замість того, щоб регламентувати порядок кримінального судочинства в умовах воєнного, надзвичайного стану і проведення антитерористичної операції (встановити підслідність та підсудність кримінальних проваджень в цих умовах; регламентувати особливості продовження строків досудового розслідування, особливості проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, порядок зупинення та закінчення досудового розслідування по кримінальних провадженнях, розпочатих до моменту введення надзвичайного або воєнного стану, на що вказувалось у висновку Головного науково-експертного управління[7]), у разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб та деяких інших повноважень було закріплене виконання цих повноважень «відповідним прокурором» (ст. 615 КПК).

Зазначені зміни прямо суперечить вимогам та гарантіям, передбаченим статтями 29 та 64 Конституції України, оскільки навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (нагадаємо, що у Конституції взагалі не вказується на наявність будь-яких особливостей у реалізації прав і свобод, пов’язаних з проведенням антитерористичної операції) хоча й допускаються окремі обмеження прав і свобод, однак вони не можуть бути поширені на право на свободу та особисту недоторканність. Зокрема, згідно статті 29 Конституції ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз&#146яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.[8]

Однак і цього законодавцям здалося замало. 5 лютого 2015 р. був зареєстрований проект Закону України «Про внесення змін до статті 615 Кримінального процесуального кодексу України (щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції)», згідно з яким уже в усіх без винятку випадках на місцевості (адміністративної території), на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції, повноваження слідчого судді, у тому числі з приводу обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб, виконує відповідний прокурор обласного рівня або його заступник.[9] При цьому необхідність прийняття змін до зазначеної статті обґрунтовується тим, що в зоні проведення антитерористичної операції вона жодного разу не була застосована стосовно осіб, які підозрюються у терористичній діяльності або причетні до незаконних збройних формувань.[10]

Серед багатьох тисяч звернень, які щороку надходять на адресу Європейського суду з прав людини, найбільша їхня кількість – це скарги на порушення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і ст. 5 (право на свободу і особисту недоторканність). Тобто порушення цих прав найбільше турбують жителів Європи, і саме ці права вони готові захищати на будь-якому рівні, включаючи Європейський суд з прав людини. За цими двома статтями вже існує досить значна судова практика. У значній кількості справ піднімалося питання про порушення підпункту “с” п. 1 ст. 5 при застосуванні законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно з підпунктом “с” п. 1 ст. 5 скарг «він обов’язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом» (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994 р.)). [11]

У справі Броуґан та інші проти Сполученого Королівства (1988 р.) Суд зауважив, що дійсно, труднощі, пов’язані із забезпеченням судового контролю за рішеннями про арешт і тримання під вартою підозрюваних у тероризмі, можуть заважати виконанню вимог пункту 3 статті 5.[12] Однак це не може виправдовувати, відповідно до пункту 3 статті 5, цілковиту відмову від здійснення «негайного» судового контролю. Той безсумнівний факт, що арешт і тримання заявників під вартою були здійснені із законною метою захисту всього суспільства від тероризму, не є сам по собі достатнім для твердження про те, що були дотримані конкретні вимоги пункту 3 статті 5 з приводу рамок суворих обмежень стосовно часу. Відповідно, Суд дійшов висновку, що чотири дні та шість годин (найменший термін, на який був затриманий один із заявників)є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труднощі, які були пов’язані з розслідуванням терористичних актів.

У справі Лоулесс проти Ірландії (1961 р.) Суд дійшов висновку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд. Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом “с” п. 1 ст. 5, повинно перебувати під судовим контролем згідно з положеннями пунктів 3 та 4 ст. 5 Конвенції. [13]

Як бачимо, Європейський суд з прав людини підкреслює важливість статті 5 в системі Конвенції: вона закріплює основне право людини, а саме – захист кожного від свавільного втручання держави в його право на свободу. Судовий контроль за втручанням виконавчої влади у право кожного на свободу є суттєвою рисою гарантій, втілених у статті 5 п. 3, які призначені звести до мінімуму ризик свавілля і гарантувати верховенство права. Більше того, негайне судове втручання може призвести до виявлення та запобігання поганому поводженню, яке абсолютно заборонено Конвенцією і не припускає ніяких відступів. На це Суд наголошує навіть за умови дії на певних територіях відступу від зобов’язань під час надзвичайної ситуації згідно зі статтею 15 Конвенції. У цій статті, зокрема, зазначається: «під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов&#146язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов&#146язанням згідно з міжнародним правом. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4 (пункт 1) і 7. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов&#146язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою». [14]

Так, у справі Аксой проти Туреччини (1996 р.) Суд не заперечував той факт, що заява Туреччини про відступ від зобов’язань відповідає формальним вимогам п. 3 статті 15, тобто про вжиті нею заходи і причини їх вжиття своєчасно і у повному обсязі був інформований Генеральний секретар Ради Європи. Однак Суд вважає, що на кожну Сторону лягає відповідальність за «життя [її] нації», і, вводячи «надзвичайний стан», вона зобов’язана визначити, чи була загроза цьому життю, і якщо так, то як далеко потрібно піти, намагаючись подолати її. Перебуваючи в безпосередньому і постійному контакті з реаліями сучасного моменту, національні влади в принципі знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, щоб вирішувати питання, чи існує така загроза і як далеко повинні йти обмеження, необхідні, щоб запобігти їй. Відповідно, у цьому питанні національним властям повинні бути надані широкі межі розсуду. Проте ці межі не безмежні. Суд компетентний вирішувати, чи не вийшли за їх рамки «надзвичайні заходи» і чи справді кризова ситуація вимагає таких заходів. Внутрішня можливість розсуду, таким чином, супроводжується європейським контролем. При здійсненні такого контролю Суд повинен надавати певну вагу таким факторам, як природа прав, порушених відступом від зобов’язань, тривалість і обставини, що призвели до встановлення надзвичайного стану.[15]

Натомість влада України після фактичного введення обмежень дії статті 5 Конвенції протягом шести місяців не спромоглась виконати зазначені у статті 15 формальні вимоги, що, фактично, створює підґрунтя для звернень до Європейського суду з прав людини.

Наведене надає підстави зробити висновок про те, що чинне законодавство містить серйозні антиконституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина та потребує негайного приведення у відповідність до міжнародних стандартів і конституційних приписів.