Публікація

Айгуль Муканова: «Приємно бачити, що я допомагаю людям повірити у справедливість і закон»

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Айгуль Муканова із 2013 року є головою Правління регіональної мережі правової допомоги з питань ВІЛ/СНІД та координує її роботу. Мережа охоплює 34 організації з 10 країн Східної Європи та Центральної Азії, що надають безкоштовну правову допомогу людям, які живуть із ВІЛ та вразливим до ВІЛ групам населення. Однією із задач мережі є професійний захист прав людей, охоплених епідемією ВІЛ, покращення правового середовища у країнах регіону.

Правозахисниця і юристка має також досвід роботи у таких організаціях як Інститут правових досліджень і стратегій, Українська фундація правової допомоги, Харківська правозахисна група тощо.

Айгуль часто проводить тренінги для інших правозахисників і правозахисниць. Наприклад, у травні 2018 року у Києві відбувся семінар для юристів мережі громадських приймалень УГСПЛ та мережі партнерських організацій, які працюють у сфері захисту прав людей, що живуть з ВІЛ, хворих на туберкульоз, а також дотичних вразливих верст населення у контексті протидії викликам епідемії ВІЛ/СНІД.

Юридичну освіту магістерського рівня Айгуль Муканова здобувала у Харківському інституті економіки і права. Основну освіту – в університеті ім. Ахмета Байтурсинова у Казахстані.

У юристів, які працюють з ЄСПЛ, завжди більш виграшна позиція. Коли ти виграєш у національному суді, це – чудово. Відмова національних державних органів і суддів у встановленні прав – це хороший привід для подання заяви до ЄСПЛ, оскільки підтверджує неефективність національних механізмів.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Перший мій досвід роботи із захисту прав людини був у апараті Уповноваженого з прав людини у Республіці Казахстан, де мені хотілось допомагати людям захищати свої права. Як виявилось, на той час та з політикою колишнього Уповноваженого – це була утопічна ідея.

Пізніше у правозахисному колі України я зустріла професіоналів високого рівня, які ефективно допомагали людям та змінювали ставлення держави до прав людини. Мене також умотивувала можливість підвищення юридичного досвіду, зокрема вміння консультувати з будь-яких питань, наслідуючи логіку закону та практику його застосування, можливості знаходити нетипові в існуючій практиці рішення, а також збору доказів та аргументації для Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Це як геометричні задачі, які я дуже любила розв’язувати.

Також було приємно бачити, що я допомагаю людям повірити у справедливість і закон. У юристів, які працюють з ЄСПЛ, завжди більш виграшна позиція. Коли ти виграєш у національному суді, це – чудово. Відмова національних державних органів і суддів у встановленні прав – це хороший привід для подання заяви до ЄСПЛ, оскільки підтверджує неефективність національних механізмів.

Можливість використати на користь постраждалих такі випадки допомагала мені бути впевненою у собі у національних судових процесах. Настільки впевненою, що одного разу звинувачуваний міліціонер, який ходив у засідання з дорогим адвокатом та дуже по-хамськи поводився з постраждалими, розплакався у судовому засіданні після мого виступу.

Такі аспекти діяльності і стали причиною тому, що я твердо вирішила працювати у сфері захисту прав людини. Зараз вони трошки змінились. З’явились інші цікаві для мене моменти. У судових процесах я майже не беру участі, більше спілкуюся з юристами та адвокатами різних країн регіону, збираю законодавство та судову практику, роблю аналітичну роботу, треную поліцейських, юристів, суддів.

Хоча іноді я сумую за роботою слідчої, з якої я починала, та дуже захоплювалась тактикою розслідувань комісара Мегре. Але розумію, що це вже не в цьому житті.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– На тренінгах та курсах, яких було багато, і всі вони були цікаві. З тих, що найбільш допомогли зі знаннями та мотивацією, можу згадати місячні курси з прав людини в Інституті Рауля Валенберга (Raoul Wallenberg Institute) у Швеції та навчання у нідерландської команди тренерів Міжнародної федерації організації здоров’я та прав людини (International Federation of Health and Human Rights Organizations) розробці та проведення тренінгів для медичних працівників.

Та знову ж, найбільші знання я отримала від членів нашої команди у Харківській правозахисній групі, особливо у Людмили Клочко та Аркадія Бущенка. Вони були моїми першими та найкращими вчителями щодо практики правозахисту.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Зараз я працюю з правами людей, які живуть з ВІЛ та туберкульозом, та ключових груп, які знаходяться під ризиком зараження ВІЛ і зазнають найбільшої дискримінації в нашому регіоні: наркозалежні, ЛГБТІ, секс-працівниці.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– З правами жінок я стикалася з позиції гендерної дискримінації у контексті ВІЛ/СНІД. Окремих випадків захисту прав жінок у мене особисто не було, моя організація співпрацює з мережею «Позитивіні жінки» у порядку надання юридичної допомоги.

Окрім того, права жінок з ВІЛ та наркозалежністю і сімейне насильство були однією з тем тренінгу, який я проводила разом з колегою для поліцейських та відеоролику для поліцейських, у створенні якого я брала участь. Чітко сказати, який був результат цього, не можу. Але різниця у результатах анкетування учасників до та після тренінгів нас приємно вразили. Тому сподіваюсь, що слідчі, оперативні працівники та дільничні, які були учасниками тренінгів, зрозуміли, чому саме жінки з ВІЛ та наркозалежністю більш вразливі та потребують  захисту та підтримки.

Правозахисний рух в Україні взагалі був дуже міцним та ефективним через велику кількість професіоналів, які люблять свою справу та дуже мотивовані на результат.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– На мою думку, правозахисний рух в Україні взагалі був дуже міцним та ефективним через велику кількість професіоналів, які люблять свою справу та дуже мотивовані на результат.

З успіхів у сфері, в якій я працювала, можна назвати велику кількість виграних юристами правозахисних організацій у ЄСПЛ, які допомогли постраждалим добитися визнання факту порушення їх прав та отримати компенсацію. Також стала можливою зміна Кримінально-процесуального кодексу.

На жаль, результатом виявився не дуже продуманий та логічний варіант. Але він, з іншого боку, розв’язав проблему «вибивання» доказів на стадії досудового розслідування та неоформленого затримання. Також можу сказати про зміну умов утримання, які значно покращились у більшості слідчих ізоляторів та колоній завдяки системі моніторингу та стратегічним справам; доступ до лікування у місцях утримання та відбування покарань, систему безоплатної правової допомоги, надання замісної терапії наркозалежним, яка допомогла багатьом з них почати нове життя.

У зв’язку з цими успіхами хочу відмітити ще один, дуже для мене, як спеціалістки, яка працювала у Казахстані, показовий момент – це налагодження комунікації правозахисників із державними органами та дієва підтримка останніми окремих проектів, звернення до правозахисників як експертів та радників. Це можна вважати окремим успіхом правозахисної діяльності в Україні, яку неможливо уявити собі в Казахстані чи Росії, де представники держави до правозахисників ставляться як до надокучливої частини суспільства, яка заважає працювати.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Звичайно, зараз це – участь у становленні нової державної системи та моніторингу процесу системи, яка весь час намагається імітувати нову, залишаючи нутрощі старими, та яка кожного разу намагається повернутися до старих звичок, оскільки нові дуже дивні та некомфортні.

Дуже важко утримати баланс між позитивною підтримкою кожного кроку з надією, що почались справжні зміни, які необхідно підтримати, та прискіпливим і критичним ставлення до промахів, які можуть свідчити про поверхневість та неефективність таких змін.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Тих, хто мене надихає, багато. Не можна виокремити одного чи двох. Надихають люди, які давно працюють у правозахисній системі. Коли я дивлюсь, як багато вони зробили, який досвід напрацювали, розумію, скільки ще я можу зробити та наскільки якісно це має бути.

Надихають молоді спеціалісти, які нещодавно прийшли та вже мають стільки енергії та свіжий, але вже професійний погляд на деякі речі. Дивлячись на них, я заряджаюся цією енергією та вчусь дивитися на проблеми з іншого, іноді зовсім несподіваного ракурсу.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Національна правозахисна НеКонференція 2018: висновки та рекомендації майстерні «Чому досі не зупинена епідемія ВІЛ-СНІДу? Все про дискримінацію ЛЖВ»

9  грудня 2018 року у рамках Національної правозахисної НеКонференції 2018 відбулася тематична майстерня на тему...

10 Грудня 2018

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: