Адвокатка Галина Федькович: “Намагаюсь доносити до суддів і поліції, що права жінок – це права людини”
Із 25 листопада по 10 грудня 2020 року триває щорічна міжнародна кампанія «16 днів проти насильства», покликана привернути увагу до важливості забезпечення гендерної рівності у світі та протидії гендерному насильству. УГСПЛ підтримує акцію увагою до цієї тематики. Чергове інтерв’ю спецпроекту «Правозахисниці, які змінюють Україну» пропонує бесіду із адвокаткою Галиною Федькович, яка поділиться досвідом надання допомоги жінкам, які постраждали від насильства.
Галина Федькович – експертка з питань прав жінок, адвокатка, головна юрисконсультка ГО “Центр “Жіночі перспективи” (м. Львів), співзасновниця Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем”. Пані Галина – фахівчиня з питань запобігання і протидії домашньому насильству, проблематики торгівлі людьми і дискримінації за ознакою статі, із застосування міжнародних правозахисних механізмів для захисту прав жінок на національному рівні.
Має 20-річний досвід надання правової допомоги жінкам, які потерпіли від різних форм насильства та дискримінації (зокрема, консультування, підготовка юридичних документів і представництво в суді).
Має досвід проведення досліджень (наприклад, “Насильство в сім”ї та майнові права подружжя”), представлення України в міжнародних проектах як національна експертка з питань прав жінок. Авторка статті “Право на рівну оплату праці за роботу рівної цінності — українські реалії” (2018) на ресурсі “Гендер в деталях”.
У 2016 році стала однією з трьох розробниць (разом з адвокаткою Христиною Кіт та активісткою захисту прав жінок Мартою Чумало) курсу дистанційного навчання «Правова допомога потерпілим від домашнього насильства» для адвокатів, працівників центрів і бюро правової допомоги, для інших зацікавлених сторін, які працюють з людьми, котрі зазнають насильства в сім’ї.
Галина Федькович – постійна учасниця радіоефірів (наприклад, на Громадському радіо, на Українському радіо про толерування сексуального насильства в українському суспільстві) та телеефірів (наприклад, у програмі “Добрий Ранок. UA:Львів” про 16 днів протидії гендерному насильству).
Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?
Залучення до правозахисного руху та захисту прав жінок, як і багато чого іншого важливого у моєму житті сталося саме собою, бо просто «так склалося»… У далекому 1995 чи 1996 році я працювала юрисконсультом комерційної фірми. До речі, саме «юрисконсультом», адже «юристка» і «адвокатка» – це прийшло пізніше. Я закінчувала навчання на юридичному факультеті університету Франка, друга освіта після фізичного, диплом якого виявився “безужитечним”. Займалася оформленням документів по банкрутству фірми, дивувалась, чому податкова не має бажання продати майно фірми, щоб погасити заборгованість і поповнити державний бюджет, і мала трохи вільного часу.
Тоді, чисто випадково, знайома запропонувала мені та моїй коліжанці Марті Чумало взяти участь у тренінгу для тренерів з проведення тренінгу для жінок із започаткування бізнесу. Оскільки я завжди була відкрита до «спробувати щось нове» і мала якесь уявлення про бізнес, а Марта сильно зацікавилась, то я погодилась. Виявилось що це була програма Брунельського університету з Англії. Навчання проводила цікава та харизматична тренерка, яка дала базові знання з проведення тренінгів та допомогла розробити 5-денний тренінг «Бізнес – справа жіноча». В результаті ми з Мартою розробили та почали проводити цей тренінг для жінок. Це було дуже актуально в умовах економічної кризи, масового безробіття серед жінок, відсутності можливостей працевлаштування та відсутності знань про започаткування бізнесу. З деякими учасницями нашого першого тренінгу ми досі контактуємо і співпрацюємо.
Потім був досвід створення жіночої громадської організації, а в 1998 разом з Мартою Чумало, Любою Максимович, Світланою Беляєвою та Іриною Трохим заснували Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи». В 1999 році почали реалізовувати проект Центр «Жінка для жінки», спрямований на попередження торгівлі жінками, насильства щодо жінок та розвитку економічної спроможності жінок.
Я почала надавати юридичні консультації жінкам у кризових ситуаціях. Дізналася багато про насильство, біль, безгрошів’я, відчуття безвиході жінок, які втратили роботу маючи, іноді, по дві вищі освіти. Жінки були змушені погоджуватись на будь-які підробітки, щоб прогодувати дітей, або їхати шукати роботу за кордоном. І при цьому вони ще й потерпали від насильства чоловіків, котре часто навіть не ідентифікували. Мені подобалось відчуття того, що я можу допомогти цим жінкам вирішити хоч частинку їх проблем. Паралельно ми продовжували проводити тренінги і розробляти нові, занурюватися глибше у проблеми насильства щодо жінок, шукати вирішення проблем. Зупинятися бажання не було, тому я досі роблю те що я роблю.
Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?
У 1997 році я закінчила правничий факультет Інституту післядипломної освіти Львівського Національного університету ім. І. Франка за спеціальністю правознавство. Пройшла навчання у програмі Тренінгового інституту з міжнародних механізмів захисту прав жінок (2004-2006, Болгарія) та взяла участь у численних тренінгових програмах з різних аспектів захисту прав жінок. З 2009 року здійснюю діяльність як адвокатка відповідно до Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1501 від 08.04.2009 року.
Загалом освіту і знання зі сфери прав людини, зокрема прав жінок, я здобувала у різних програмах та тренінгах. Багато з них я вже не пригадаю, але є такі, котрі стали визначальними чи переломними для мене, для мого самовизначення як правозахисниці та феміністки, котрі на різних етапах життя давали відчуття правильності напрямку, нові ідеї до удосконалення чи зміни себе і роботи, яку я роблю.
Першою такою програмою була Legal Fellowship Program of The Network of East-West Women у 1999 році. Це була програма стажування для юристок Східної Європи та колишнього СРСР, котрі працюють у сфері захисту прав жінок. Програма дала можливість познайомитись з американськими та європейськими феміністками-правозахисницями, організаціями, побачити «зсередини», як працюють громадські організації у США, які надають допомогу жінкам, постраждалим від домашнього насильства, побачити, як працює судова та правоохоронна система для захисту жінок від насильства.
Тоді я мала можливість не тільки побачити зсередини, як працює класичний притулок для жінок, постраждалих від домашнього насильства, у Harriet Tubman Center в Міннеаполісі, але і вивчити комплексний підхід організації допомоги постраждалим жінкам. Окрім притулку та консультацій це – допомога у справах про заборонні ордери, навчання для жінок та сприяння у працевлаштуванні, соціальне житло, догляд за дітьми за потреби, консультпункти у приміщенні суду та різних районах міста.
Я досі чітко пам’ятаю свої відчуття на судовому засіданні по винесенню заборонного ордеру, котре тривало не більше ніж 10 хв – суддя оглянула папери, поставила кілька уточнюючих запитань і повідомила кривдника, що він має забиратися з дому. На його заперечення, що він не має куди йти, вона відповідала – до мами, до друзів, в готель, і взагалі це нікого не цікавить. Для мене це було нереально, я думала, це проблеми моєї далекої до ідеалу англійської і кілька разів перепитала консультанток громадської організації, які надавали допомогу постраждалій жінці, – все виявилось вірно. Тоді я чітко зрозуміла, що я хочу, щоб у нас в Україні теж так було і я буду для цього щось робити.
Пройшло 20 років, і тепер я у Львові ходжу в суд з клієнтками по справах про видачу обмежувального припису і отримую велике задоволення, коли чую від судді на адресу кривдника «Ви розумієте, що не має права приходити до квартири і взагалі контактувати з вашою дружиною 6 місяців?».
Те стажування у програмі The Network of East-West Women дало мені знайомства з людьми та організаціями, з якими не втрачені зв’язки до сьогодні. У 1999 році один день на тиждень я стажувалась у програмі прав жінок Minnesota Advocates for Human Rights, директоркою якої була Робін Філліпс (Robin Phillips). Зараз Робін – директорка організації, а з директоркою програми прав жінок Розалін Парк (Rosalyn Park) ми спільно готуємо інформацію про виконання Україною зобов’язань за міжнародними договорами щодо захисту прав жінок, яку подаємо спільно з Advocates for Human Rights та Центром «Жіночі перспективи» до структур ООН. Минулого року Розалін приїжджала до нас на “Феміністичний інтенсив”, цього року вона є спікеркою у Міжнародній феміністичній школі.
Крім стажування у правозахисних організаціях я мала можливість відвідувати курс з прав людини в університеті Міннесоти. Думаю, ця програма на самому початку правозахисної та громадської діяльності стала багато в чому визначальною для мене як феміністки та правозахисниці.
З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?
Я працюю виключно у сфері захисту прав жінок. Основні сфери моїх професійних інтересів як адвокатки та правозахисниці – це проблеми насильства щодо жінок, домашнього насильства, гендерної дискримінації, застосування міжнародних правозахисних механізмів для захисту прав жінок на національному рівні. Надаю правову допомогу жінкам, які потерпіли від різних форм насильства та дискримінації, в тому числі консультації, складання правових документів та представництво в суді.
При цьому намагаюсь доносити до суддів і поліції, що права жінок – це права людини, і вони, як представники держави, мають зобов’язання по їх захисту. Крім того проводжу дослідження, представляю Україну в міжнародних проектах як національна експертка з питань прав жінок, готую інформаційні матеріали та публікації, проводжу тренінги та роблю багато інших цікавих справ.
Протягом останніх років основний фокус моєї роботи це – захист прав жінок, які постраждали від домашнього насильства та їх дітей. Основні підходи моєї організації ГО Центр «Жіночі перспективи» та мене особисто – це комплексна допомога постраждалим жінкам, а також адвокація за належне виконання державними органами національного законодавства та міжнародних зобов’язань України щодо захисту жінок від домашнього насильства.
Такий комплексний підхід дає видимі результати. Наприклад, Львівська область набагато випереджає інші регіони і у кількості зареєстрованих звернень щодо випадків домашнього насильства, і у кількості заходів, вжитих поліцією та судами щодо захисту постраждалих і притягнення кривдників до відповідальності.
Починаючи з 2018 року, відколи маємо нове законодавство щодо домашнього насильства, я приділяю значну увагу судовій практиці з видачі обмежувальних приписів – як у застосуванні цього заходу для захисту прав конкретних жінок, так і з метою розвитку адекватної судової практики. Практична робота з жінками та у судах дає можливість бачити проблемні тенденції судової практики у цих справах, прогалини законодавства, недоліки роботи правоохоронних органів, соціальних служб. За цей час було понад 20 справ про видачу обмежувального припису, з них тільки в одній справі суд відмовив у видачі припису.
Не зважаючи на видиме покращення реагування поліції та судів на випадки домашнього насильства та захисту прав постраждалих, на жаль, жінки досі часто стикаються з дискримінаційним упередженим ставленням зі сторони деяких працівників поліції, соціальних служб та інших структур, які відверто потурають кривднику та звинувачують жінку.
Нещодавно до нас звернулася жінка після того, як чоловік жорстоко побив її та дворічного сина. Поліція відреагувала відповідно до закону – винесла терміновий заборонний припис, яким заборонила кривднику перебувати у квартирі і контактувати з постраждалою. Поліція також, відповідно до закону повідомила службу у справах дітей та Центр соціальних служб для молоді (ЦССМ). Наступного дня, коли жінка одягала дитину та збиралась їхати до травмпункту за медичною допомогою, прийшли представники соціальних служб, і замість того, щоб з’ясувати, яку допомогу необхідно надати жінці та дитині, почали робити зауваження щодо розкиданих речей та непомиту підлогу у квартирі. На відповідь жінки, що вона не встигла прибрати і помити підлогу в коридорі, де вночі були працівники поліції, а зараз збирається до травмпункту – отримала відповідь, що якщо вона не може забезпечити дитині належні умови, то дитину у неї заберуть, а синці на тілі 2-річної дитини – то не доказ побиття, бо дитина могла сама вдаритися.
Крім того, вже майже рік я та мої колеги працюємо з трьома жінками, постраждалими від домашнього насильства, котрі не тільки не отримали захисту, гарантованого законом, але й були звинувачені у вчинення насильства щодо кривдника, двоє з них були притягнуті до відповідальності.
Це вже не вперше ми стикаємось з такими ситуаціями, бачимо системність цієї проблеми і тому зараз плануємо, що будемо робити наступного року для її вирішення на системному рівні.
На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?
Успіхами правозахисного руху у сфері захисту прав жінок я вважаю зміну ставлення держави та суспільства до захисту прав жінок та проблем насильства щодо жінок, підписання Стамбульської конвенції, підготовку та прийняття законодавства щодо захисту прав жінок – стосовно домашнього насильства та сексуального насильства.
Дуже сподіваюсь, що наші зусилля не марні, і Стамбульська конвенція нарешті буде ратифікована, незважаючи на значні виклики та перешкоди.
Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?
Для мене як феміністки-правозахисниці, котра захищає права жінок, основний виклик – це значна активізація та наступ на права жінок з боку праворадикальних і релігійних груп та організацій. Ми бачимо протидію ратифікації Стамбульської Конвенції з боку Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій та інші ініціативи, спрямовані на обмеження і порушення прав жінок.
Чесно кажучи, я в шоці від того, що одна група осіб відкрито лобіює і претендує на те, що законодавство України має бути переписане під їх особисті релігійні переконання та цінності. Праворадикальні організації під лозунгом «захисту християнських цінностей» нападають на активісток та правозахисниць як на масових заходах, так і онлайн.
Курс «Основи сім’ї», який насаджує норми поведінки, які принижують та дискримінують жінок, і повертає жінок у середньовіччя, рекомендований Міністерством освіти і науки до викладання у школах. І цей список можна продовжувати.
При цьому ці групи цинічно використовують риторику прав людини, маніпулюють, брешуть, підміняють поняття. І це все при відкритій підтримці та потуранні зі сторони багатьох політиків і органів влади. Таке враження, що статті 35 у Конституції України вже нема, і думка релігійних лідерів має більшу силу, ніж норми Конституції, Європейської Конвенції, Конвенції за ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок та законів України.
Ці тенденції і виклики не є специфічно українськими реаліями. З такими викликами стикаються багато інших країн. І наслідками є суттєві обмеження прав жінок, зокрема ми бачимо ситуацію в Польщі.
Я думаю, що ефективно протистояти цьому виклику можна тільки за умови єдиної позиції і солідарності всього правозахисного руху, чого наразі, на жаль, я не бачу. І це шкода, бо це наступ не тільки на феміністок і жінок, це наступ на цінності прав людини, і ми поки програємо.
На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?
Вважаю, що правозахисний рух не тільки недостатньо уваги приділяє гендерній тематиці, але й ставлення деяких правозахисників є відверто дискримінаційним, як щодо жінок, так і до правозахисниць, які працюють у сфері захисту прав жінок.
Я пам’ятаю один семінар чи тренінг на тему захисту від дискримінації, який проводив відомий адвокат та правозахисник у рамках проекту Ради Європи. За кілька годин тренінгу, на якому досить детально розглядалися механізми та можливості захисту від дискримінації на національну та міжнародному рівнях, ми не почули жодного слова ні про дискримінацію за ознакою статі, ні про жінок як найбільшу дискриміновану групу. Всі пояснення наводились на прикладах інших дискримінованих груп – осіб з інвалідністю, представників національних меншин та інших. Про жінок – жодного слова.
Коли в кінці семінару я, ледве стримуючись від обурення, поставила питання про дискримінацію жінок, цей правозахисник неоднозначно усміхнувся і досить зверхньо сказав, що він розуміє, що бувають окремі випадки дискримінації жінок, але загалом ця проблема в основному надумана і «притягнута за вуха». Мій аргумент, що жінки це – найбільша дискримінована група, зважаючи на те, що це – половина населення, його не переконав. Цей випадок та ще кілька подібних ситуацій стали для мене ілюстрацією ставлення правозахисників та правозахисного руху до питань дискримінації жінок та захисту прав жінок. Від цього якось сумно і водночас обурливо.
З того часу пройшло багато років, і я сподіваюсь що ситуація змінюється на краще. Переконувати правозахисників у тому, що права жінок це – права людини, не є моєю місією. Тому, чесно кажучи, я не цікавлюся та не відслідковую актуальну ситуацію, і відповідно, на об’єктивність і актуальність такої оцінки не претендую.
Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?
Гендерно-зумовлене насильство це – надзвичайно серйозна проблема. Щоб змінити ситуацію на краще, думаю, треба продовжувати працювати правозахисницям та правозахисникам, на різних рівнях і у різних форматах, продовжувати покращувати застосування існуючого законодавства та усувати його недоліки. Але основне – не допустити, щоб над цінностями прав людини в Україні взяли гору «традиційні цінності окремих груп громадян», серед яких – дискримінація жінок та інших вразливих груп, зневага, контроль, толерування насильства. Я оптимістка і вірю, що ми цього не допустимо.
Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?
Минулого року в липні мені зателефонувала клієнтка і каже: “Галя, я нарешті поміняла замки вдома. Сама пішла купила серцевину і поміняла, і тепер сиджу, боюся, але я щаслива!” Я дуже добре відчула стан цієї жінки, котра багато років потерпала від насильства чоловіка. За два роки ми з нею пройшли через адмінки і кримінальні справи, видачу обмежувального припису і неможливість його виконати та інші судові справи.
І подібних історій жінок, які захищають себе та дітей від насильства, на щастя, багато. Іноді потрібні роки, щоб жінка відчула себе вільною і щасливою, іноді кілька місяців. І саме такі історії мене надихають і дають натхнення продовжувати роботу, особливо у ситуаціях, коли виходжу після кількагодинного засідання, у якому не вдалося пробитися через стіну стереотипів та упередженого ставлення до жінки, відвертої підтримки кривдника та толерування його насильницької поведінки. Дуже сподіваюсь, що таких судових засідань буде ставати все менше, а історій щасливих і вільних від насильства жінок – більше.
Інтерв’ю: Тамара Марценюк
Фото: Роксолана Поцюрко