Україна поліцейська?

Перше враження від побаченого на Хрещатику вранці 14-го жовтня 2006-го року: в Україні запроваджено надзвичайний стан.

Центральна та прилеглі до неї вулиці столиці забарикадовано, спеціальні турнікети та міліцейські спецназів ці перегородили всі шляхи у центрі Києва. Пройтися Майданом суботнього дня можна лише тоді, коли маєш посвідчення особи, яке подобається охоронцям порядку.

14-го жовтня Україна показала всьому світові, що вона є поліцейською державою. Країною, де у центрі її столиці збиратися і рухатись громадяни можуть лиш тоді, коли їм це дозволить Його Величність МЕНТ.

“За Кучми такого не було,” – зауважив мій колега, учасник акції “Україна без Кучми”.

Так, цього дня у Києві різнополярні політичні сили планували свої акції, які могли вилитись у сутички, як це було минулого року.

Так, 13 жовтня Шевченківський райсуд столиці заборонив п’ятьом політичним організаціям мітингувати у центрі міста.

Але чому позапартійні громадяни, які прийшли на Хрещатик зовсім не для того, аби розквасити носи своїм ідейним опонентам, не змогли дійти до станції метро або до зупинки 18-го тролейбусу?

Зрештою, суд заборонив демонстрації заради того, аби демонстранти “не перешкоджали киянам і гостям міста відпочивати”, але перешкодили їм відпочивати зовсім не демонстранти, а органи державної влади.

Власне, якщо відійти від шокуючих свідомість будь-якої людини емоцій, треба відповісти собі і вимагати від української влади відповіді на два питання.

Перше: наскільки законною була заборона мітингів 14-го жовтня – день заснування Української повстанської армії та православне свято Покрови)

Друге: наскільки адекватними були дії міліції, щодо недопущення порушень громадського порядку?

Отже, щодо першого питання.

В п’ятницю суддя шевченківського суду Наталія Бужак винесла рішення про заборону акцій комуністів, націоналістів та чомусь, чорнобильців, лише тому, що Київська міськдержадміністрація, міліція та адміністрація президента Ющенка вважали, що 14-го жовтня на Хрещатику можуть статися сутички.

Таким чином це судове рішення базується зовсім не на правових аргументах. Суд всього лиш “узаконив” бажання Банкової, 11 та Хрещатика, 36.

Прикро, що рішення про заборону демонстрацій на Хрещатику прийняв саме той суд, який вже більше двох років відхиляє позови КМДА про заборону зібрань, в тому числі Шевченківський суд у листопаді 2004-го відхилив позов про заборону мітингу, з якого розпочалася “помаранчева революція”.

Але мусимо констатувати, що 13-го жовтня Шевченківський суд ухвалив рішення, яке протирічить Європейській конвенції із захисту прав людини та основних свобод, практиці Європейського суду з прав людини, Конституції та законодавству України і порушує природне та невід’ємне право громадян на мирні зібрання.

Справа в тім, що ситуація, яка виникла в суботу ні вулицях Києва, у практиці Євросуду називається “контрдемонстрації”.

Євросуд вже ухвалював рішення щодо кількох справ, які стосувалися саме контрдемонстрацій. Стаття 17 закону про застосування рішень Євросуду в України говорить про те, що ці рішення є “джерелом права”. Тобто, по суті, вони є обов’язковими для виконання на українській території.

Одне з рішень Євросуду (у справі, яка називається “Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії”) говорить таке: “Демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідеї чи вимоги, на підтримку яких вона проводиться. Однак учасники демонстрації повинні мати можливість проводити демонстрацію, не боячись бути підданому фізичному насиллю зі сторони своїх супротивників (опонентів); такі побоювання могли би перешкодити асоціаціям чи іншим групам, що підтримують загальні ідеї чи інтереси, відкрито виражати свою думку з найбільш суперечливих питань, які зачіпають суспільство. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може суміщатися з обмеженням реалізації права на демонстрацію“.

Далі Євросуд говорить про те, що будь-яка держава, яка визнає Євроконвенцію має позитивні зобов’язання щодо зібрань.

Фото Reuters

Тобто держава повинна забезпечити реалізацію права на зібрання як для демонстрантів, так і для контрдемонстрантів. Ці позитивні зобов’язання випливають із статті 11 Євроконвенції, яка гарантує всім європейцям свободу зібрань та асоціацій.

Отже, суд не може заборонити демонстрацію на підставі лише того, що відбудеться контрдемонстрація, а позитивні зобов’язання міліції – державного органу – полягають не у тому, щоб обмежити права всіх громадян – навіть тих, хто не збирався брати участь у жодному із заходів 14-го жовтня, а в тому, щоб забезпечити реалізацію прав всіх громадян. В тому числі право на зібрання для тих, хто збирався взяти участь у якомусь із заходів 14-го жовтня.

Тобто міліціонери повинні були не перекривати Хрещатик для всіх, а охороняти обидва мітинги – прибічників та противників УПА. Охороняти і не допустити при цьому порушень громадського порядку. Робити це їх зобов’язує закон “Про міліцію”.

Міліціонери в суботу говорили: “А яким способом ми зможемо не допустити зіткнень, якщо не перекриємо Хрещатик”.

Автор цих рядків міг би дати кілька порад, але не буде цього робити, бо він – не міліціонер. Продумувати і реалізовувати заходи щодо охорони громадського порядку – справа міністерства внутрішніх справ, яке існує за рахунок податків громадян, але зовсім не справа громадян, які ці податки платять.

Зрештою, українські міліціонери могли би вивчити досвід поліції Північної Ірландії, яка у набагато складніших за українські умовах може забезпечити громадський порядок під час контрдемонстрацій католиків і “оранжистів”.

Повторимося: українці різних політичних поглядів платять судам і міліції зовсім не для того, щоб ті обмежували їх права, а для того, щоб вони забезпечували реалізацію цих прав і при цьому, бажано, не задавали питань, які не належать до компетенції пересічного громадянина.

Звичайно, найпростіше рішення для міліції – запровадити комендантську годину і просто заборонити людям виходити із своїх помешкань. Тоді не буде ніяких демонстрацій, масових заворушень, порушень громадського порядку. Натомість міліція отримуватиме зарплату і відпочиватиме.

Втім, комендантська година в Україні – фантазія автора. Але події 14-го жовтня показали тенденцію, яка до цієї комендантської години може призвести.

Отже, громадянське суспільство повинне зупинити МЕНТА на початку. Потім буде пізно.

Для себе ми вже маємо варіант відповіді на питання, які поставили собі 14-го жовтня. Тепер ми хочемо почути відповідь на ці питання від української влади – президента, МВС, київського мера.

Володимир Чемерис,

член правління Інституту “Республіка”,

член правління Української Гельсінської спілки з прав людини