Україна не є правовою державою
Україна не є правовою державою. Не треба бути юристом, щоб прийти до такого висновку.
Для того, щоб розглянути шлях України до правової держави, не треба говорити про юридичні моменти цього поняття, про розуміння формального та матеріального аспектів правової держави або про відмінності між концепцією правової держави в континентальній Європі та англосаксонською конотацією поняття Rule of Law.
Україна – не правова держава, тому що вона не надає правового захисту громадянам. Українська держава не хоче обмежуватися лише тим, щоб гарантувати громадянам політичну свободу та безперешкодну підприємницьку діяльність. Діяльність представників держави в багатьох випадках не є ані прозорою, ані обґрунтованою.
Застосування права є свавільним та суперечливим. Розподіл влади, а також обмеження персональної та інституційної влади функціонує в кращому випадку дуже обмежено.
Діяльність політичних еліт цієї країни в кризовому 2007 році в цьому плані була дуже повчальною.
Щоправда, представники всіх сторін, що сперечалися, не випускали з рук Конституцію і застосовували її для риторичних та фізичних погроз, сипали цитатами з різних законоположень – але про примат закону або про дотримання законів з боку виконавчої або судової влади не було й мови.
Нормальне поводження українського політика з законами полягає в їхньому перекручуванні, експлуатації та пошуку дірок, які можна було б використати з вигодою для себе. Ніхто не намагається розуміти та застосовувати закони відповідно до існуючих норм та цінностей.
Про незалежність судів в Україні зараз взагалі на варто згадувати. Список абсурдних та явно куплених судових рішень великий і вже служить матеріалом для цинічних і брудних анекдотів.
Таким чином можна було б ще довго демонструвати невиконання всіх критеріїв правової держави в Україні. Але питання полягає в тому, чому цей негатив триває так довго. В основі відсутності принципів правової держави лежить, на мій погляд, передусім відсутність прив’язки українського суспільства до обов’язкової системи цінностей.
Поняття “суспільство” використане в цьому формулюванні не випадково, тому що я не думаю, що це – проблема еліт.
Простий приклад швидко продемонструє паралелі між тим, як діють громадяни та еліти. Якщо комусь із громадян вдається проїхати в автобусі безплатно декілька зупинок, то він вважається хитрим лисом, а той, хто платить, хоч ніхто його і не контролює – тупим ослом.
Хитрунів, які використовують із вигодою для себе всі можливі дірки в законах, які вправно брешуть і виграють від цього, чекає суспільне визнання. А ті, хто поводить себе коректно, можуть бути лише дурнями.
Напевне, існують правдоподібні культурно-історичні причини такого феномену, можливо, його навіть можна пояснити радянськими традиціями – зараз ідеться не про це.
Запитання звучить по-іншому – як нам наблизитися до правової держави?
Чи, може, Україна так ніколи і не стане правовою державою?
Умови для побудови тривалої і стабільної демократії в Україні вважаються поганими.
Можливо, з правовою державою – схожий випадок?
Нижче представлено три спроби відповідей на запитання “Як Україна може стати правовою державою?”
Перша логічна спроба могла б виглядати таким чином. Побудова правової держави вимагає наявності відповідальних еліт. Але знайти основу для реалізації такої можливості в Україні буде досить важко.
Щоденне перекручування права, протилежне за змістом тлумачення права, широко поширений цинізм та те, що деякі спостерігачі називають “правовим нігілізмом”, визначають діяльність ключових фігур цієї країни.
Часто політичні діячі обґрунтовують свою поведінку різнорідністю законоположень, неякісними та суперечливими законами або навіть прогалинами в Конституції. Але хто розробляє такий правопорядок?
Звичайно, самі політичні еліти, які постійно скаржаться, але по суті справи вже звикли отримувати вигоду через непрозорість, неоднорідність та суперечливість українського правопорядку.
Друга спроба відповіді на запитання щодо шляхів до правової держави могла б бути такою. Завдяки компромісам різних правил правова держава може виникнути, так би мовити, “проти волі”.
Сьогодні ситуація в Україні є політичним патом. Кожна сторона платить своїм суддям, кожна сторона делегує своїх представників у всі номінально незалежні інституції, кожна сторона намагається через видання нових законів та указів тримати іншу сторону на гачку.
Економічно висловлюючись, робляться інвестиції в суддів, депутатів, губернаторів, чиновників і так далі, щоб скрізь мати змогу стежити за іншим політично-економічними табором.
Правова держава “проти волі” може виникнути, якщо економічним та політичним елітам стане вигідно робити інвестиції в незалежні та прогнозовані інституції, тому що збереження балансу на рівні депутатів, водіїв та оплачуваних представників із часом виявиться задорогим, ненадійним, непрогнозованим і вимагатиме занадто багато ресурсів.
Такі міркування, напевне, мають певний шарм і навіть оптимістичну ноту. Можливо, саме на цьому шляху ми зараз в Україні і перебуваємо.
Третій варіант відповіді на запитання “Як Україні стати правовою державою?” звучить просто, як правда. Правова держава виникає, якщо жити за правилами правової держави.
Давайте згадаємо: правова держава – це перш за все прив’язка до системи основних цінностей.
Ще один приклад: в центрі Стокгольма є багатоповерховий гараж, в якому на виїзді немає шлагбаума. Люди заїжджають, паркують машини, платять за це в автоматах і виїжджають звідти. Якщо вони не заплатили, ніхто їх не зупиняє, не переслідує і не штрафує.
Можна подумати: “Нащо ж платити, нема дурних?!” Відповідь, судячи з мого досвіду, може здатися українцям наївною: люди платять, тому що це – правильно, тому що вони пов’язані системою спільних основних цінностей.
Принаймні риторично така ситуація існує і в Україні. Але різниця між тим, що говориться та вважається правильним на публіку та тим, що робиться в дійсності, дуже велика.
Таким чином, вирішальним у третьому варіанті відповіді є правова свідомість громадян. Адже не можна з одного боку скаржитися на хабарників серед політиків або міліціонерів ДАІ, а з іншого боку без зайвих роздумів підкуповувати вчителів власних дітей, щоб ті ставили їм добрі оцінки.
Громадянин, який виріс у радянських та українських реаліях, може зразу відповісти на ці міркування: “Перепрошую, але якщо я поводитиму себе коректно, то я буду дурником, а ті, хто порушує закон, будуть і далі отримувати вигоду. Чесних завжди вважають ідіотами”.
Але це не так. “Чесна людина” завжди є просто чесною людиною. Той, хто поводить себе за принципами правової держави, хто має свідомість правової держави, хто сповідує певні цінності і відповідно до цього діє, той матиме і правову державу, і систему цінностей.
Ніко Ланге,
керівник Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні