Слід за журавлями

Кличуть “кру-кру-кру, в чужині умру,

Заки море перелечу, крилонька зітру”

Щороку повертаються птахи на батьківщину. Тільки чомусь у моїй уяві не журавлі. Вони тільки відлітають – десь далеко за обрій. Нелогічно, звичайно, та й мова тут, власне, про інше – про політичні заклики, полеміку, галас про «Україну для українців». А за людською какофонією не відпускає інший крик, крик болю «в чужині умру». Автор цих слів, Богдан Лепкий, похований в Кракові. Його словами-реквіємом прощаються з українцями протягом десятиліть у Польщі, в Угорщині та за всіма морями.

Чи мають вибір всі українці, які нині проживають за кордоном? Можливо, теоретично, так, мають, але важко сказати. Про більшість українців, котрі опинилися після перемоги більшовиків у чужих країнах під час або після війни, пізніше через переслідування, жодного вибору не мали.

Даремно Богдан Червак разом із своїми соратниками з ВО «Свобода», намагається переконати людей, що гасло “Україна для українців” означало – та означає – лише одне: “Україна без окупантів”. Не сумніваюсь, що саме це мав на думці Микола Міхновський. Але, даруйте, коли в усіх європейських країнах, як тільки зростає безробіття та бідність, можна почути відповідні версії того самого гасла, при чому тут Міхновський? Чи прихильники ВО «Свобода», що хваляться своїми тісними зв’язками з ультраправими рухами в інших країнах, насправді вірять, що ті «колеги», якщо прийдуть до влади, створять труднощі виключно «небілим» та євреям? Глибоко помиляються. Так, коли інший сильно відрізняється, а ти не так, то його першим зачеплять, а тебе – другим. Коли немає праці, а це ти найбільше відрізняєшся, то це саме ти відбираєш робочі місця, і тому маєш повернутися додому.

А коли не можеш? Одна біженка з СРСР, дочка петлюрівця, «наважилась» критикувати політику уряду. Вона платила податки, мала право голосувати в країні, де нарешті знайшла притулок. А для співрозмовника все було просто:«Коли тобі не подобається, повертайся додому». Прихильники ВО «Свобода», очевидно, не знають, що це означає, коли нема куди повертатися. Можна їм позаздрити. Або просто шкодувати, що вони готові зрадити пам’ять тих, хто не міг цього не знати.
Здобуття незалежності дуже багато означало і в Україні, і для всіх українців за кордоном. Можна довго перераховувати помилки, часами доленосні, та втрачені шанси покінчити з деякими наслідками радянського режиму, але були й мудрі кроки. Громадянами незалежної України стали всі, хто в країні проживав, та й згодом було скасовано сумнозвісну графу про національність. Людина є громадянином України, а додаткову інформацію про себе нехай вона сама надає, якщо бажає. Так само є в усіх демократичних країнах, і ніхто через це не втрачає свою ідентичність, скоріше, навпаки.

Серед тих, хто прагнув незалежності для Україні, чи в УНР, чи в УПА, знайдете не тільки етнічних українців. У грудні 1991-го незалежність підтримали громадяни вже вільної України, незалежно від етнічного походження.

Як на мене, показовим є те, що та сила, яка найактивніше сьогодні агітує за відновлення графи про національність, так само як совєтська влада, ховається за гарні слова про право на самоідентифікацію.

Знаємо, що означало право на самовизначення, право на свої традиції за радянської влади. Нехай українські ансамблі роз’їжджають усім світом, показують, які гарні мають вишиванки, як добре співають, танцюють. Одне слово, як щасливо та вільно їм живеться у Радянському Союзі. Про таке культурне різноманіття, про такий собі хор дружних і гармонійних голосів свідчила саме графа про національність. А ті, хто фальшивив, тобто, намагався не тільки співати «Рушничок», але й розмовляти українською, говорити правду про дружні стосунки, мали проблеми. Як матимуть багато українців, тобто громадян вільної, демократичної України, якщо ВО «Свобода» прийде до влади. Хоча тут теж із словами не так уже й погано. Після скандального виступу Олега Тягнибока 2004 року, коли він ось так намалював майбутні перспективи: «Треба віддати Україну, нарешті, українцям. Оті молоді люди i ви, сивочолi, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько-жидiвська мафія, яка сьогодні керує в Україні”, він та його соратники значно обережніше говорять. Тепер ВО «Свобода» тільки «за Українську Державу, в якій український народ посідатиме належне йому панівне становище». А за словами Андрія Іллєнка, «ми нічого не маємо проти меншин, поки вони не виступають за знищення української державності». Знаємо, хто в совєтській версії дійсності займався «антисоветской или антигосударственной деятельностью». А за цих самозваних «націоналістів»? Втім навіть між рядками не доводиться читати, адже на сайтах регіональних осередків партії все зрозуміло.

Все до болю знайоме. Тільки одне залишається таємницею – що це має спільного з націоналізмом? Точніше, спільного має багато, якщо керуємось поняттями совєтської пропаганди, як дедалі частіше роблять прокремлівські ЗМІ та їх соратники у Криму. Часами здається, що поштовхом для акцій ВО «Свобода» слугують ці вельми специфічні джерела. Чи випадково це – нехай інші вирішують. Я на об’єктивність не претендую. Не можу, коли для мене геть незрозуміло, як можна себе називати націоналістом, коли такої шкоди завдаєш своїй батьківщині, своєму народові (яким би вузьким було визначення цього слова).

За всіх інших проблем Україна була хіба не найбільш толерантною країною в регіоні. Попри грізні прогнози жодного кровопролиття 2004 року не було, та й розколу теж не сталося. Міжнародна спільнота дивилася на події зі щирим подивом та повагою. Чому деякі сили, особливо в Криму, роблять все, що можуть, аби розпалювати ворожнечу, – зрозуміло. Навіщо так званим націоналістам розколоти країну та зіпсувати її імідж у світі – просто не збагну.
Відносно шкоди можна не сумніватися. Олег Тягнибок може скільки завгодно розповідати про «світанок відродження Європи» Він переконає тільки скінхедів та інших ультраправих.
Вибори до Європарламенту засвідчили не зорю нового життя, а розгубленість людей в умовах жорстокої кризи. Саме в такі періоди люди шукають винних. Саме тоді набувають популярності радикальні течії, що пропонують примітивні гасла та спрощені відповіді на все. Ленін вміло вловив таку хвилину та її використав. Гітлер – не гірше. В Англії переважно у двох регіонах, що сильно постраждали через кризу, проголосували на виборах до Європарламенту та місцевих органів за ультраправу Британську Національну Партію (БНП). Винними для БНП тепер є «іммігранти», але варто відзначити, що один із двох нових європарламентарів від БНП Ендрю Бронс уперше приєднався до ультраправого руху 40 років тому. Національний соціалістичний рух заснували у день народження Гітлера, серед «націоналістичних акцій» представників руху були й підпали синагог. Про цей період ультраправого руху в Великобританії його «ветерани» теж вважають за краще промовчувати.
Аналогій безліч, але ситуація сьогодні не є такою катастрофічною. Після перемоги більшовиків ті, хто опинився у вигнанні, з розпачем зрозуміли, що західні інтелектуали захоплювались ідеями світлого майбутнього. Десятиріччями не бажали чути про Голодомор, Великий Терор, табори. У Німеччині ще задовго до війни переслідували людей, виганяли з роботи чи гірше – за повної бездіяльності чи мовчазної згоди нібито порядних людей.

У Великобританії цього разу до боротьби з темними силами долучились інтелектуали, релігійні діячі, ветерани Другої світової війни чи їхні діти. Чи своїм протистоянням вони порушують права своїх співвітчизників? Я вважаю, що ні. Ніхто не заперечує права кожного обрати кандидатів, котрим довіряють, чи права представників бути обраними. Проте, коли деякі політичні сили вдаються до примітивних гасел, пропонують заходи, що без жодних сумнівів призведуть до порушення прав громадян країн, і нахабно та брехливо називають це націоналізмом, на мій погляд, всі небайдужі люди мають обов’язок відстоювати правду, вимагати, щоби перестали ховатися за розпливчасті та лицемірні слова.

Наші рідні боролись за вільну та незалежну країну, багато хто поплатився життям чи вигнанням. Годі зраджувати пам’ять про них.