Рятівний відсоток для інвалідів політреформи

П’ятничне голосування за перше читання закону про вибори народних депутатів (262 голоси „за”, „проти” – лише сім, частина мажоритарників-більшовиків, „Наша Україна” і БЮТ висловили протест, витягнувши картки) – це лише прелюдія. До великої і трагічної вистави під назвою „вибори по-українськи”. Дехто вважає рішення депутатів перемогою сил, які прагнуть прозорості політичних процесів і виборів зокрема. Інші радіють, що усунуто перший небезпечний камінчик з-під колеса політичної реформи ім. Кучми. Треті полізли рукою у слоїк із доларами і озираючись перераховують – чи вистачить їх, щоб потрапити до Верховної Ради за умови зниження виборчого „порогу” до 3 відсотків. Et cetera.

Юлія Тимошенко у властивій непримиренній манері заявила Інтерфаксу, що закон про пропорційні вибори – це „банальний хабар, запропонований опозиційним силам як гарантія підтримки ними антиконституційного заколоту”. Мовляв, це можна порівняти за аморальністю із тим, що вам дають державну дачу, службову машину і відпочинок на Канарах, а ви тільки не критикуйте Кучму. Віктор Ющенко сказав, що фракція не підтримуватиме свій же проект (рухівець Юрій Ключковський є членом „Нашої України”), оскільки зменшення виборчого порогу „річ принципова”. Все це так. Але найголовніше в іншому – не можна мати справу з людиною, яка хоче тебе ошукати. Тим більше, навряд чи правильно, як це робить один із найкращих політ гравців Олександр Мороз, по-фундаменталістські стояти за якісь загалом технічні речі (парламентська чи президентська модель, виборча модель тощо), віддаючи диктатору право потім заявити – ми працювали над законом разом з опозицією: „Ми пахали, я і трактор…”

Як підрахував Сергій Рахманін із „Дзеркала тижня” лише одного 2001 року Леонід Кучма п’ять (!) разів накладав вето на прийняті парламентом закони про вибори, що якраз і передбачали модель, закладену у дискутованому „законі Рудьковського-Ключковського”. Причому, одного разу проект закону було підтримано аж 335 голосами (тобто конституційною більшістю) і це не завадило гаранту наших з вами прав і свобод зупинити виборчий потяг адміністративно-армійським – „стой, раз-два!”. Отже, ілюзії на те, що президент одного чудового ранку прокинеться, подумає, що він ще не зробив для України і підпише закон про вибори у його нинішній редакції – це лише ілюзії. По-перше, ще доведеться повоювати за текст закону, за всі ті „коми” й „тітли”, без яких документ – то лише „протокол про наміри”.

ПРИНЦИПОВИЙ КУЧМА

Леонід Кучма – як та стара діва. Довго не хотів і чути про „це”. Потім не з тими. Відтак не там. І не тоді, і бажано без розголосу…

Ця, погоджуюсь, не дуже вдала алегорія є дуже сильно скороченим варіантом описання шляху поки що чинного президента України до усвідомлення необхідності пропорційної виборчої системи. Можна навести десятки цитат глави держави, де б він із характерним директорським гумором висловлював свою як завжди принципову позицію – „Ну, що це за партії: я, дружина і собака!”. Смішно, правда? Тим більше, якщо врахувати, що у Леоніда Даниловича якраз повний комплект – є і дружина, і собака.

Крім усього іншого, у Леоніда Даниловича є багато політичних партій. Тих, що представлені у Верховній Раді, і тих, які програли останні вибори. І тих, які, наче консерви, чекають свого часу у реєстрі Міністерства юстиції. Одним словом, йому як справжньому батькові нації є про кого дбати. Бо він, як маленький принц Антуана де Сент-Екзюпері, очевидячки „отвечает” за тих, кого приручив.

Одна із підкинутих пацанами від політреформи ідей останнього часу – проведення чисто пропорційних виборів. На перший погляд, це навіть виглядає як компроміс із опозицією, адже всі її складові (хоч у форматі нині спочилої “четвірки”, хоч “трійки”) просто-таки вимагають партійних виборів. Та, насправді, йдеться про нову спецоперацію з відвернення уваги політично активних громадян на проблему загалом “технічну”. Адже ніяк не може доля країни залежати від таких другорядних загалом речей як вид виборчої системи і тим більше – поріг, через який партії мають перестрибнути, щоб потрапити у парламент.

Виборчий поріг – це насправді звичайнісінький „друшляк”, який відділяє річ корисну від води. Інакше кажучи, популярні партії від маловпливових суб’єктів політичного життя або тих, хто не зміг запропонувати виборцеві прийнятної програми.

КОМУ ПОТРІБНА „ОДИНИЦЯ”?

Українській людині вигідно мати такі політичні партії, які б діяли на основі загальновизнаних ідеологій (від комуністичної до націоналістичної), які б не створювалися під тактичні забаганки нуворишів, які б не голосували у парламенті всупереч передвиборним обіцянкам.

Країні вигідне існування політичних партій як будівничих громадянського суспільства, незалежних від корумпованих фінансово-промислових груп, озброєних ідеями і програмами, а не гаманцями.

Державі вигідне існування невеликої кількості потужних політичних партій, які б змагалися за місця в центральних та місцевих органах влади, конкурували між собою у публічній сфері, а не за лаштунками, і виховували кадри для роботи на всіх фронтах – від сільради до президентської посади.

Особисто Леоніду Кучмі вигідні такі партії і така виборча система, яка б забезпечила реалізацію цілої низки планів. А) Дискредитація самої ідеї партійного представництва як це вже зроблено у Росії та Білорусі. Б) Продовження повноважень чинного президента і легітимізація цього шляхом виборів. В) Забезпечення відносної, а в ідеалі – абсолютної, конституційної, більшості для отримання так званих „гарантій” новим складом Верховної Ради (це у випадку неможливості реалізувати пункти „А” і „Б”).

Заради досягнення мети прокучмівська більшість спробувала протягнути „тіпа пропорційний”, а насправді супермажоритарний проект. Це коли б народ продовжував обирати в округах „крутеликів” з біляБанківських кіл, формально висунених „від партій”. Це так званий варіант Гавриша.

Опозиція відкинула цей законопроект. Не сподобався він і більшості одномандатників. По-перше, який їм резон присягати столичним партайгеносе, коли у них і так „всьо схвачено” – і глави райадмністрацій, і міліціонери, і рептильні газети-районки, і бідна, і від того зовсім не гонорова, містечкова інтелігенція. І, по-друге, жодної гарантії немає, що з Києва в останній момент не спустять на підгодований тобою округ якусь потрібнішу кандидатуру…

І тоді панове-більшовики Губський, Шуфрич, Шаров і Задорожний запустили у парламент ідею про зниження порогу з чотирьох до одного. Мовляв, це врахує інтереси більшості політичних сил. Це нагадує ситуацію зі зняттям Віктора Ющенка. Пригадуєте, як мудрагелі, близькі до канцелярії ім. Кучми, не криючись казали, що успішного прем’єра зняли лише за те, що він „не зміг домовитись з парламентськими фракціями”. Виходить, що не партії парламентсько-урядової коаліції розбудовують стабільну політичну систему, а держава гарантує політичним силам прокучмівського напрямку проходження до парламенту-2006. Майже як у анекдоті, „хоть чучелом, хоть тушкой”.

Робиться це нібито для того, щоб потрафити мажоритарникам. На перший погляд, це логічно – бо їм є що втрачати. Принаймні, рідний, „озолочений” округ. Середній мажоритарник вкладає в нього більше, чим дбайливий міщанин у свої 6 соток городу. Газифікація, комп’ютерні класи, благодійні фонди, новорічні подарунки і ялинки в обласних центрах, а то й у „самого президента” – характерні ознаки роботи з виборцями по-українськи.

Багатим мажоритарникам невигідна партизація виборчого процесу в принципі. „Сдєлал дєло”, тобто вкинув суму від півмільйона до мільйона у сільський округ – і чотири роки „гуляй смєло”. Більшість депутатів „від народу” так і роблять. І тільки деякі весь термін „прасують” виборців, не даючи можливість забути його прізвище і добрі діла. Бо хочуть переобратися, не розраховуючи на такі дрібниці як нюанси виборчого законодавства.

Та, слава Богу, чимало політиків з усіх частин спектру вчасно зрозуміли, що ідея низького порогу працює на дискредитацію самої ідеї „відповідальної влади”. Одне діло створити уряд з представників 6-8 партій і блоків (хоча й це, як бачимо, нелегко), інша справа – задовольнити економічні і кадрові апетити щонайменше чортової дюжини політсуб’єктів. І тоді – знову як компроміс – з’являються наступні дві ідеї – або зменшити „бар’єр” на той самий один відсоток (до 3%) або ввести дві ставки – низьку для партій і високу для блоків.

ДУМКИ ТИХ, ХТО РОЗУМІЄ

Протягом кількох тижнів я старанно виписував з преси аргументи політичних сил і політологів „за” і „проти” щодо „порогів”. І ось що із цього вийшло.

Впливовий член більшості Олег Зарубінський (НДП) вважає, що 1-відсотковий „бар’єр” може привести до надзвичайної фрагментації Верховної Ради – „в будь-якому разі, домовлятися стане набагато складніше, ніж зараз”. Депутат підрахував, що для того, щоб пройти до парламенту достатньо буде набрати всього 300 тисяч голосів. Можна припустити, що свого шансу створити законодавче лобі не відмовляться амбіційні глави обласних адміністрацій, мери міст-мільйонників, керівники фінансово-промислових груп, не представлених у ВР окремими фракціями і групами тощо. Тобто, вся робота зі структуризації політикуму піде псу під хвіст.

Політолог Уляна Кірієнко з Інституту глобальних стратегій слушно зауважила, що головним завданням для верхівки маленьких партій, які з легкої руки нинішніх нардепів зможуть потрапити до парламенту, буде не стільки законотворчість, скільки виживання на парламентському майданчику. При цьому політолог вважає прийнятним, принаймні, як компроміс і експеримент, знизити електоральний бар’єр до 2% і зберегти змішану мажоритарно-пропорційну систему (зі збільшенням частки „пропорційки” до 75%).

Міністр юстиції Олесь Лавринович вважає найкращим виборчий поріг „не меншим 7%”. Менше, за словами колишнього інженера виборчих перемог НРУ і в.о. голови ЦВК, „не має сенсу”.

Національний інститут стратегічних досліджень теж не стояв осторонь пекучої політпроблеми і зорганізував спеціальний „круглий стіл”. Учасники розійшлися в думках. Володимир Малинкович зауважив, що одновідсотковий поріг приведе до з’яви у Верховній Раді до сотні депутатів, вільних від будь-якої фракційної дисципліни (так зване „парламентське болото”). Близької точки зору дотримується Олексій Гарань, директор Школи політичної аналітики НаУКМА, — це „катастрофа”, бо призведе до нестабільності у парламенті.

Прихильниками низького „бар’єра” за маніфестували себе радник глави АП Михайло Погребинський і перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Анатолій Гуцал. Останній вважає, що нехай до парламенту потрапляє скільки завгодно партій, а вже там під куполом вони шукають „консенсус”. Слово це іноземного походження, означає „згода”, але в українських реаліях – таке: торг за крісла і економічні бенефіти від влади.

Відомий політтехнолог Віктор Небоженко розкладає все по поличках – „4-відсотковий прохідний бар’єр – це дуже важко, але добре. Якщо буде 5% – ми виростимо мастодонта з двох-трьох партій-коаліцій, які домовлятимуться, — і це буде велика проблема. 3% — це певною мірою відкат до 1991 року. Але з новими умовами, де з’явиться безліч оригіналів, демагогів. Це означає виростити нову одноразову еліту. 1% — це жахливо… це конвеєр, золоте дно для будь-якого доморослого професора, який у будь-якому місті вирощуватиме цю „одновідсоткову” партію. А взагалі це удар по багатопартійності, доведення її до абсурду”.

Політолог Володимир Фесенко (центр „Пента”) називає цей рятівний для кучмістів відсоток „відкатом” і навіть „хабаром”. На його думку, крім подачки мажоритарникам у законопроект закладено й небезпечну політичну технологію – метою якої є перешкодити формуванню і подальшій трансформації великих виборчих блоків у потужні політичні партії. Можна зробити висновок, що у разі реалізації ідеї Кучма з поплічниками піде, а кучмізм-медведчукізм житимуть.

***

Найголовніший плюс пропорційної системи – можливість представити у парламенті спектр політичних інтересів громадян. Політологи визнають, що найголовнішим негативом таких виборів стає їх “безособовість”. Людина справді віддає голос не конкретному кандидатові, а партії чи блокові. І саме тому дивно, що депутати не згадують про систему регіональних списків (Валерій Асадчев з „Нашої України” вніс днями подібний законопроект), а також про кілька моделей з так званими „відкритими списками”. Це коли виборець не просто ставить галочку за певну політичну силу, але і відзначає (ще однією галочкою, приміром) конкретного політика зі списку. Таким чином, популярний і активний кандидат у депутати, що значиться у списку десь під …стонадцятим номером може отримати мандат, а, умовно кажучи, член політбюро під престижним № 5 може до Верховної Ради і не потрапити.

Вахтанг Кiпiанi, www.kipiani.org