Проект КПК – крок від демократії

Проект Кримінально-процесуального кодексу України, українські правники називають по-різному: творчою збіркою, збіркою новел, репресивним, інквізиторським документом… А ще можна назвати його невдахою. Починаючи з вересня 2003 року після доопрацювання у парламенті декілька раз намагалися розглянути його у другому читанні, але розгляд постійно переносили. Видається, що ця сесія парламенту стане вирішальною для нього.

На думку переважної більшості правозахисників, законопроект містить велику кількість недоліків, що створюють умови для систематичного, безконтрольного та свавільного порушення прав людини та основних свобод.

Рада українських правозахисних організацій у травні провела громадське обговорення проекту КПК, на якому було озвучено значний обсяг недоліків проекту, особливо щодо стадії досудового слідства.

Після цього парламентська робоча група, що працює над проектом, підготувала наступну доопрацьовану версію проекту. Проте видається, що процесу усунення недоліків є віртуальним, а критика проекту кодексу правниками наражається на стіну нерозуміння.

Аркадій Бущенко, адвокат, експерт Харківської правозахисної групи, вважає, що зміни, які були внесені до Проекту з 5 квітня по 27 червня 2004 року, навряд чи можуть називатися „доопрацюваннями”. Хоч на перший погляд внесені зміни мають достатньо прогресивний і радикальних характер, це враження швидко зникає при більш детальному вивченні документа.

З проекту Кримінально-процесуального кодексу виключили інститут додаткового розслідування, однак залишився інститут повернення справи прокурору, який був створений під час внесення змін від 21 червня 2001 року в дійсний Кримінально-процесуальний кодекс (ст. 249-1 КПК). Цей інститут, на думку експерта є досить суперечливим. На сьогоднішній день справа може бути повернута прокурору суддею зі стадії попереднього розгляду справи, якщо прокурором порушені статті 228-232 КПК, які є власне ядром діяльності прокурора як сторони обвинувачення.

Наприклад, суддя може повернути справу прокурору, якщо вважає, що прокурор не перевірив, „чи було вчинено злочин” (ст. 228 КПК). На практиці це означає, що суддя не бачить у справі факту злочину, але не хоче виносити постанову про припинення справи. Тоді він повертає її прокурору, щоб „воно померло у надрах прокуратури, або прокурор „підшаманив” справу так, щоб хоч трохи вималювався факт злочину”.

Також суддя може направити справу прокурору, якщо вважає, що притягнуті не всі особи причетні до злочину (ст. 228 КПК), або необхідно „змінити звинувачення на більш тяжке” (ст. 231 КПК).

„Навряд чи за таких обставин суддя зможе зберегти видимість об’єктивності і неупередженості”, – вважає Аркадій Бущенко.

Більше того, в Проекті нового кодексу передбачене повернення справи прокурору не лише зі стадії попереднього, але і з головного судового розгляду. Така процедура може виконуватися, якщо слідчий не повідомив учасникам кримінального процесу про закриття кримінальної справи, не ознайомив їх з матеріалами справи, неправильно склав обвинувальний висновок, не додав до нього необхідні матеріали, або ж не направив справу прокурору. Така сама процедура передбачається, якщо прокурор не затвердив обвинувальний висновок або іншу постанову про направлення справи до суду, або не вручив звинуваченому копії обвинувального висновку або постанову про його зміну.

Як зазначив експерт Харківської правозахисної групи, такий інститут є надмірним для усунення формальних недоліків (які можуть статися в будь-якій діяльності), а для усунення суттєвих – явно недостатнім. Багато з тих дій, заради яких справа повертається прокурору зі стадії головного судового розгляду, можна було б зробити під час самого розгляду. Наприклад, надати час і можливість для ознайомлення з матеріалами справи і потім задовольнити обґрунтовані клопотання підсудного.

Крім того, втрату інституту додаткового розслідування частково компенсує інститут судових доручень. Цей інститут є відвертим відступом від принципу безпосереднього дослідження доказів судом (ст. 7 (19) Проекту).

За задумом авторів проекту судові доручення призначені для перевірки і уточнення фактичних даних. Але суд за визначенням займається нічим іншим, як перевіркою і уточненням фактичних даних, отриманих в процесі судового слідства. При цьому проект не дає критеріїв, як відділити фактичні дані, що потребують судового доручення від інших фактичних даних.

„Перевірка ця проводиться поза умовами, які є визначальними для справедливого судового розгляду, оскільки в статті 405 зазначається, що ці доручення виконуються за правилами досудового розслідування, яке побудоване у нас на інквізиційних началах”, – говорить А. Бущенко. На його думку, інститут судових доручень може повністю замінити додаткове розслідування, навіть ще в більш небезпечній формі (так як тут немає ні початку ні кінця розслідування), і весь судовий процес з відкритого змагання сторін може перетворитися на перманентне додаткове розслідування.

Автори проекту залишили „роздмухану” стадію попередньої перевірки заяв і повідомлень про злочин. Раніше звичайний термін попередньої перевірки обмежувався 15 днями, в новій версії передбачено 10, які можуть бути продовжені ще на 10. Оскільки ніякої процедури для продовження терміну не встановлено, то можливо припускати що швидше за все звичайний термін перевірки заяв та повідомлень становитиме 20 днів. Загалом перевірка може бути продовжена до трьох місяців.

З проекту видалені положення, які допускали проведення огляду, обшуку в житлі або іншому володінні людини без дозволу слідчого судді. Але частина 5 статті 242 Проекту передбачає „у невідкладних випадках, якщо проведення огляду житла чи іншого володіння особи, а також особистого обшуку в житлі чи іншому володінні особи та виїмки з житла та іншого володіння особи, а також особистого обшуку не може бути відкладене, зазначені слідчі дії можуть бути проведені на підставі постанови слідчого”.

Це положення цілком компенсує виключення зі статей 263 і 270 відповідних норм. Тому правоохоронні органи зберігають можливість у випадках, коли, на їхню думку, слідчі дії не можуть бути відкладені, втручатися у гарантовані Конституцією права людини без судового рішення.

І хоча для таких випадків передбачена наступна процедура перевірки законності слідчих дій, однак з нової версії Проекту виключена можливість апеляційного оскарження цього судового рішення.

Таким чином, автори проекту при „доробці” не лише зберегли можливість довільного вторгнення в особисті права без судового рішення, а ще й послабили гарантії для наступної перевірки законності дій правоохоронних органів.

До усіх вказаних раніше недоліків дана редакція вирізнилися тим, що встановила фактично гарантії від кримінального переслідування президенту України, який склав свої повноваження.

Відповідно до статті 478-2 проекту Кримінально-процесуального кодексу Україну „постанова про порушення провадження у кримінальній справі або про притягнення особи як обвинуваченого, якщо провадження у кримінальній справі було порушено стосовно інших осіб або за фактом вчинення злочину, виноситься: стосовно Президента України, який склав свої повноваження, кандидата у Президенти України… – Генеральним прокурором України на підставі висновку колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України щодо наявності ознак злочину”.

Також від процедури кримінального переслідування народних депутатів України усувається Верховна Рада України, оскільки порушення справи проти депутата, пред’явлення обвинувачення та власне судовий розгляд такої справи можливий за поданням Генерального Прокурора на підставі висновку колегії суддів апеляційного суду України. Якщо згадати недавні події з народним депутатом Ю.Тимошенко та іншими, то можна сміливо стверджувати, що тепер всі справи проти опозиції миттєво розглянуться судами. Тобто жодних гарантій їхнього імунітету не існує.

Голова Верховної Ради України В.Литвин на засіданні Громадсько-політичної ради при ньому запевнив, що „зараз завершується переклад кодексу на англійську мову і він буде надісланий до європейських інституцій, без врахування зауважень котрих КПК не прийматимуть”.

Як вважає громадськість, що переймається дотриманням прав та свобод людини в Україні, цей проект КПК потребує не формального внесення змін, а концептуальної переробки. У такому вигляді, як він є зараз, Проект є збіркою методичних рекомендацій для процесу пошуку та покарання винуватих і є неприпустимим у демократичному суспільстві, що будується на верховенстві права та повазі до невід’ємних прав людини.

Володимир Яворський,

Олена Голюк

РУПОР