Незнання української мови АвтоЗАЗом намагаються визнати порушенням прав споживачів та українців

До редакції “РУПОРу” звернувся позивач і ми передруковуємо його статтю з сайту домівка. Комусь висловлені тези можуть здатися спірними – отож запрошуємо охочих до обговорення. 

Передусім суттєва засторога. Щодо мого ставлення до національних меншин. Мені добре відомо, що сердюки (представники національних меншин) більш віддано захищали Україну, аніж самі українці. До речі, можливо, відомій Вєрці дали прізвище Сердючка для того, щоб сплюндрувати пам’ять про цих воїнів? Мені відомо, що німець-комендант Батурина загинув, захищаючи столицю України, а зрадив українець. Мені відомо, що в армії УНР було лише 80 відсотків українців, а решта – солдати інших національностей (навіть китайці). Я вважаю, що в майбутніх визвольних змаганнях на боці українців буде брати участь ще більший відсоток громадян інших національностей, бо проблема не в національних меншинах, а в значній мірі в са-мих українцях.

Досі в Україні уникали розгляду мовних конфліктів і зокрема конфлікту між носіями української та російської мов з позиції прав людини в цілому та зокрема з позиції представників корінної нації і російської меншини. Я свідомо ставлю акцент на конфлікті саме між носіями української і російської мов, оскільки саме російська мова є реальним і діючим інструментом знищення української нації. Бо лише мова є визначальним чинником національної приналежності. Саме тому в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин” найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Українці повторюють шлях своїх північно-східних сусідів – фіно-монгольських народів, що перейнявши чужу їм церковнослов’янську мову стали “чьімі-то – рускімі”. Постановка питання саме так на часі тому, що в текстах міжнародних угод про права використовується термін “більшість населення”, а ми, українці, перетворюємось в меншість. При чому в меншість, яка вже зараз, ще будучи більшістю, має в себе вдома прав значно менше, ніж російська меншина. І в значній мірі мовний конфлікт в Україні породжений незнанням українцями своїх прав.

Я розглядаю тему з точки зору прав, передбачених міжнародним та внутрішнім законодавством, порівнюючи задекларовані права з реальним станом прав паралельно українців та росіян. Але спочатку наївне питання. Чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким приводом уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців? Тому що права людини в цілому і право на мову зокрема є базовим елементом гідності. І тому спочатку слід коротко розглянути і уяснити поняття гідності, достоїнства. Визначення цього явища маємо в Новому тлумачному словнику української мови: достоїнство, гідність – це зовнішній (підкреслюю – зовнішній) вияв усвідомлення своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо, гідність – це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім зовнішнє прояви це усвідомлення – і ти маєш гідність. Наведу досить простий і нейтральний приклад гідності тварини. Вона, тварина (корова, коза …), чудово усвідомлює своє право бути нагодованою і видоєною. І якщо з реалізацією цього права виникає затримка, то вона (тварина), що робить? – мукає, бекає і т. д. І в такий спосіб зовнішньо виявляє усвідомлення своїх прав – демонструє свою гідність. Повертаємось до нас, українців. Скільки різноманітних товарів щороку продається українцям з порушенням їхніх мовних прав? Мільйони одиниць. І де той зовнішній вияв усвідомлення своїх прав? Нема. Чому? Бо українці не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо виявити. А кому потрібно, щоб українці мали гідність? Очевидним, є те, що лише окупаційна влада зацікавлена у відсутності в підкорених гідності, а відтак і в приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.

Розглядаючи законодавчі акти про права, також слід пам’ятати і про обов’язки, покладені на сторони тими ж документами. Це суттєво. Які ж вони ці мовні права, стосовно кого вони порушуються, як вони узгоджуються з обов’язками?

Мовні права викладені в “Загальній декларації прав людини”, в Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року”, в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”, в Конвенції “Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин”, в Конституції, в Законі “Про мови в Українській РСР” та в Законі “Про захист прав споживачів”.

По можливості я буду намагатися цитувати не повні тексти тих чи інших статей, а лише суть, запропонованого законодавцем. Оскільки, як зазначалось вище, права і гідність взаємопов’язані, то логічним буде звертати увагу і на гідність.

Безперечно, базовим документом при розгляді питань прав людини має бути “Загальна декларація прав людини”. У статті 2 зазначено: “Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від …, мови, …, національного … походження …”. Далі а тексті згадка про мову відсутня, але є статті, що мають до мови безпосереднє відношення. Так стаття 12 зазначає: “Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте … життя, …. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань”.

Аналогічні вимоги викладені і в Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року”. Стаття 14 говорить: “Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою мови, … національного походження …”. А стаття 8 зазначає: “Кожна людина має право на повагу до її особистого життя”.

Який зв’язок вислову “особисте життя” з мовою? Звернімось до Нового тлумачного словника української мови. “Особистий – який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, власний. Життя – діяльність людини в тих або інших проявах. Який безпосередньо стосується якої-небудь особи, пов’язаний з нею; інтимний, приватний , індивідуальний”.

І ніхто не заперечить, що мова – це прояв діяльності людини, який безпосередньо стосується людини, є її власністю, пов’язаний з нею і є приватним, індивідуальним. Мовою українців є українська мова. Це є одним з проявів життя і безпосередньо стосується особистого життя українців. То ж порушення мовних прав шляхом застосування в суспільному житті України чужої мови та ігнорування української мови є “безпідставним втручанням в особисте життя” і це явище має тотальний характер – від мови спілкування продавця магазину до мови виступу президента.

Щодо “права на захист закону від такого втручання або таких посягань”, то певні норми в законодавстві України в дуже обмеженій кількості існують. Проблема не тільки в ігноруванні державою цих норм, а й в непоінформованості українців про ці норми та про можливість скористатися таким правом на захист.

А ось текст статті 5 “Загальної декларації прав людини”: “Ніхто не повинен зазнавати …, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання”. Аналогічні вимоги викладені і в статті 3 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” 1950 року: “Жодна людина не може бути піддана нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню”.

Гидувати мовою корінної нації – це по-людськи? Це не по-людськи і це принижує гідність. Це я щодо “поводження” з нами, українцями, підчас різних публічних спілкувань будь-кого, в тому числі і президента, і не лише з громадянами України, а й з гостями України. Існуюча практика переходу в спілкуванні на російську мову з українськими росіянами, – це, на мою думку, зневага інтелекту цих росіян.

Цитую статті 22 та 27 Загальної декларації прав людини: “Кожна людина, як член суспільства, має право на … здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у … культурній галузях.. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства”. Чи може українець “як член суспільства здійснювати необхідні для підтримання його гідності і для вільного розвитку його особи права у культурній галузях” в умовах нехтування українською культурою? Ні. Чи може українець “вільно брати участь у культурному житті суспільства”, якщо в цьому суспільстві обмежено існування його культури? Ні, не може. Чи є культурною людина, яка не знає мови свого роду (нації) або погано нею володіє? Ні.

І окремо про вислів “скільки мов я знаю – стільки раз я людина (культурний, розумний і т. д.). Цю хибну думку спростую на прикладі АвтоЗАЗу. Згідно з цим висловом слід розуміти, що працівники АвтоЗАЗу, володіючи двома мовами, вдвічі освіченіші, вдвічі культурніші, вдвічі розумніші за працівників “Мерседеса”, “Вольво”, “Тойоти” і так далі, які володіють однією мовою. Тоді “Таврії” мають бути вдвічі кращими за “Мерседеси”, “Вольво”, “Тойоти” і так далі. Будь-хто з автомобілістів запевнить, що це далеко не так. А якщо у зворотному порядку перенести критерії з автомобілів на їх виробників, то працівники АвтоЗАЗу не “тягнуть” і на одну людину. І як не дивно – цьому заважає двомовність. У класичній праці “Думка і мова” відомий мовознавець О.Потебня з приводу двомовності писав: “Знання двох мов у ранньому віці – це не володіння двома системами зображення й повідомлення одного й того самого кола думок. Навпаки, воно роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світогляду, заважає науковому абстрагуванню”.(Стор. 166, 167) І далі (стор. 170) вчений про вивчення іноземних мов дітьми пише: “Так з дітей, які мають непогані здібності, робляться напівідіоти, живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків”. І щодо двомовності цілих націй (стор. 170): “Вплив двомовності на більш широкі класи населення, майже на цілі, хай малочисельні, народи, як чехи, я думаю, теж несприятливий”.

Я далекий від того аби вважати працівників АвтоЗАЗу напівідіотами (за Потебнею), але “Таврії” ще чогось не вистачає. Для початку – інформації для споживача українською мовою.

І ще одне зауваження. Я не зустрічав людей, схильних прирівнювати інтелект папуги до людського інтелекту лише тому, що папуга зміг вивчити людську мову.

Тема мовних прав викладених в “Загальній декларації прав людини” завершується статтею 29: Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі. Про обов’язки ( в т. ч. національних меншин) нижче, а от “обмежень, які встановлені законом”, то в Україні достатньо законів, які ігнорують “справедливі вимоги моралі” щодо українців, порушують їхні права. Наприклад, стаття 13 Закону “Про мови …”, адже виготовлення технічної і проектної документації російською мовою приневолює українців (і тих, хто розробляє, і тих, хто потім користується цією документацією) до примусової праці з перекладу. Стаття 36 робить поблажку українцям лише щодо маркування товарів, але реалії інші.

Так, панове українці, незалежно від рівня володіння чужою мовою ви здійснюєте роботу з перекладу. І роботу важку. Поцікавтесь, яка вартість праці і які затрати часу при перекладі з російської на українську. Поцікавтесь, що кажуть про двомовне “сіпання” психологи. А стаття 4 Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини 1950 року” говорить: “Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці”. А українці в Україні перебувають в “підневільному стані” і їх “приневолюють до примусової чи обов’язкової праці”, бо не можуть вільно спілкуватись своєю мовою, бо примушують і зобов’язують до праці. Це в повній мірі відноситься до будь-якого застосування щодо українців чужої їм мови: газети, телебачення, торгівля, робота на виробництві космічних апаратів чи унітазів, виступи політиків і так далі.

Маленьке узагальнення, яке необхідно зробити після ознайомлення з мовними правами українців, передбаченими чинним законодавством. Варіант “нє нравітся – нє покупай, нє чітай, нє смотрі, нє слушай” не проходить. Має діяти варіант: порушуєш права – не виробляй, не торгуй, не друкуй, не показуй, не транслюй.

Доречне, на перший погляд, зауваження, що росіяни теж люди і вони також мають ті ж самі права в Україні, ґрунтується виключно на ігноруванні тієї обставини, що росіяни є національною меншиною. А ця обставина є суттєвою для визначення прав і (не забуваймо) обов’язків.

Для початку ознайомимось з мовними правами національних меншин. Вони, права національних меншин, викладені в Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”. Існує також Конвенція “Про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин” підписана в Москві 21 жовтня 1994 року, але вона є документом обмеженим в дії територіями 12-ти держав і в основному дублює Рамкову конвенцію. Тому базовою має бути Рамкова конвенція “Про захист національних меншин”. У цьому документі темі мови приділено статті 10, 11, 12 і 14.

Але спочатку зверну вашу увагу на статтю 4. “Сторони зобов’язуються гарантувати особам, які належать до національних меншин, право рівності перед законом та право на рівний правовий захист. У цьому зв’язку будь-яка дискримінація на підставі приналежності до національної меншини забороняється”. Перебіг розгляду судових позовів українців щодо захисту свого права на українську мову свідчить про відсутність “права рівності перед законом та права на рівний правовий захист” та наявність “дискримінації на підставі приналежності” саме до української нації..

Цитую далі статтю 4. “Сторони зобов’язуються вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення. У цьому зв’язку, вони належним чином враховують конкретне становище осіб, які належать до національних меншин. Заходи, вжиті відповідно до пункту 2, не розглядаються як акт дискримінації”.

Тож спираючись на “повну та справжню рівність між особами” та “враховуючи конкретне становище осіб, які належать до національної меншини та до більшості населення”, розглянемо статті 10, 11, 12 та 14 на предмет дискримінації українців в нєзалєжній Украінє.

Стаття 10.

“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.”

Прикладів з побуту “вільного і безперешкодного використання” української мови може навести будь-який українець безліч. Тому мене не здивувала інформація про побиття в київському тролейбусі Тетяни Чорної за те, що вона розмовляла українською мовою.

“2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин або де вони складають значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями.”

В Україні, де “традиційно проживають” українці, “адміністративні власті” спілкуються з українцями переважно чужою мовою. Це однозначний факт. І відстояти своє право не просто. Луганська міська рада надала луганчанину Мельничуку Сергію відповідь російською мовою і лише апеляційний суд визнав це порушенням.

Стосовно процитованої вище норми розглянемо такий аспект – українець в місцевій адміністрації де традиційно проживають національні меншини. У зв’язку з цим доречно звернути увагу ще на один документ, взятий із сайта Ющенка. Називається він так: проект Указу Президента України “Про захист прав громадян на використання російської мови …”. На перший погляд є певна відповідність цих двох документів один одному. Виходить, що українець в адміністрації має знати щонайменше дві мови – або ще краще – забути рідну. Але зверніть увагу на застороги, викладені в Рамковій конвенції: “на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони намагаються забезпечити, по можливості”. Чому такі перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою мову і не може бути приневолений до примусової роботи – вивченню чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може бути приневолений до примусової роботи – спілкування чужою мовою без власного бажання. Навіть в місцях компактного проживання тих, хто гидують українською мовою. Отже, проект указу Ющенка грубо порушує права українців: приневолює до примусової роботи і унеможливлює зайняття посад в адміністраціях.

“3. Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого обвинувачення проти неї та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача.”

Запропонуйте працівнику силових структур спілкуватись з вами українською. Шанс мати додатковий клопіт сповна реальний. Навіть у стінах Верховної Ради.

Стаття 11

“1. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право використовувати своє прізвище (по батькові) та ім’я мовою меншини, а також право на їх офіційне визнання, відповідно до умов, передбачених у їх правових системах.”

Панове, скільки раз вас ставили нижче нацмена, перекручуючи на російський лад ваші прізвище, ім’я та по батькові в офіційних документах? Безліч.

“2. Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право публічно виставляти вивіски, написи та іншу інформацію приватного характеру мовою її національної меншини.”

В Житомирі я подав до газети оголошення про продаж квартири українською, а надрукували російською. Гривні чомусь в рублі не конвертували. Це не вивіска і не напис на стіні, а офіційна газета. І нуль прав для українця.

“3. В місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національної меншини, або де вони складають значну частину населення, Сторони намагаються, в рамках своїх правових систем, в тому числі, у разі необхідності, угод з іншими державами, і враховуючи їх конкретне становище, використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні покажчики, призначені для загального користування, також і мовою відповідної меншини, якщо у цьому є достатня необхідність.”

Тут теж однозначність: українці “традиційно” в Україні вже не проживають.

Стаття 12

“1. Сторони, у разі необхідності, вживають заходів в галузях освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх національних меншин та більшості населення.”

“Сторона” Україна і тут ставить українців нижче національних меншин, бо про “сприяння вивченню …” можна лише мріяти.

Стаття 13. Увага!

“1. В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та учбові заклади і керувати ними.

2. Здійснення цього права не накладає ніяких фінансових зобов’язань на Сторони.”

Існування в Україні державних шкіл з російською мовою навчання суперечить документу ратифікованому Україною! Податки українців не можуть витрачатись на утримання шкіл національних меншин. Натомість скільки українських шкіл в Донецьку? Та й чи є дійсно українськими існуючі українські школи? Вийшовши з “української” школи № 185 міста Києва, язико-рускі дітки цькують свого однокласника українця передражнюючи його рідну мову. На біса здались такі українські школи?

Далі ще цікавіше. Стаття 14

“1. Сторони зобов’язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини.

2. У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони складають значну частину населення, у разі достатньої необхідності, Сторони намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою.”

А чи всі українці мають можливість вчитися українською? Тут теж українців тримають за другий сорт.

Але увага!

“3. Пункт 2 цієї статті застосовується без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою.”

Виявляється, якщо російській меншині “какась льогче па рускі”, то вивчення російської мови російською меншиною має припинитися, оскільки така позиція свідчить, що вивчення російської мови завдає шкоди вивченню української мови. Це позиція міжнародного права.

Розгляд мовних прав через призму Рамкової конвенції “Про захист національних меншин” логічно завершити посиланням на статті 20 та 21, котрі покладають обов’язки на національні меншини “… будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення …” та “Ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав”.

Безперечно, особи, що належать до національних меншин і поважають права українців, існують. Але й існує 15 відсотків населення, що ненавидять будь-що українське.

Тож, панове українці, що ми маємо? Ми маємо абсолютне ігнорування чинного міжнародного законодавства щодо прав людини стосовно українців і дискримінацію їх за ознакою мови і національного походження. Маємо необґрунтовані переваги російської меншини. Маємо безліч питань. Маємо потребу в боротьбі за відновлення своїх прав. Маємо чужу нам, українцям, державу.

Володимир Богайчук