Монологи Євгена Сверстюка
Коли на цілий телеекран я бачу обличчя народного депутата, який ворогує з іншим народним депутатом, котрий резонно закидає першому розпалювання міжетнічної ворожнечі, і обидва вони навіть не з ворогуючих угруповань, – я задумуюсь над діагнозом.
Що ж їх роз’єднує?
Дух ворохобництва, підозри і недовіри, винесений з лукавої школи “монолітної єдності трудящих”? Брак політичної культури? Чи, може, в атмосфері носиться хвороба розладу?
Чи то антисемітизм? Чи ксенофобія? Але ж подібні фобії ми бачимо на однонаціональному і релігійному грунті. І тут конфлікти ще гарячіші …
Отже, коріння хвороби глибші. А з другого боку – ще поверховіші: хіба ми не бачили, як планували і як керували міжконфесійними конфліктами? І люди неглибокої віри гукали, сусід до сусіда: “Ти продався Москві!” – “А ти продався Варшаві!” І часто при цьому вони переступали межі…
Переступ межі – це переступ Божого закону і переступ внутрішнього закону: межі дозволеного.
З Божим законом стосунки полегшені, бо ж він ще до недавна, так би мовити, “не існував”. Межі дозволеного утримував страх перед страшною владою.
Посткомуністична влада дозволила борцям проти власності – привласнювати “народне добро”, деяким автомобілям – їздити по тротуарах, по вулицях ходити, як на пляжі, і кидати недопалки попереду себе…
В лібералізації і в СНІДі ми вмить перегнали Європу, а от після падіння заборон людина совєтської школи не мала сили триматися в межах пристойності. Розперезаність стала прикметою часу: ніщо не стримувало.
Отже, ці дві причини – ослаблення Закону і ослаблення страху – є постійно діючими. За ними ховаються і певні комплекси, і всі гріхи людські.
Назвемо усе це разом “хворобами перехідного періоду”.
Чомусь саме в передвиборний період ці хвороби різко загострилися в банальній кволо протікаючій юдофобії.
Газета “Сільські вісті”, у якої так багато серйозних проблем перед драмою вимираючих сіл і занепадом життя, раптом вдарилася в єврейське питання, мода на яке впала у 80-і роки.
Зачувши мою реакцію, з редакції передали: “Та хай він напише на захист євреїв – ми надрукуємо”.
“А чому, – запитав я, – треба писати “проти” або “на захист”? Чи не може популярна в народі газета триматися з гідністю, на рівні справжніх проблем, замість підігравати низьким нахилам людським?”
“Так тепер же всі газети спекулюють – ті на кримінальній тематиці, ті на сексі, ті на сенсації”.
“Знаєте, мені хочеться виступити на захист культури і людської порядності, яка загрожена так само, як мова і довкілля. Огляньтесь навколо: десь випаровується любов і вкидається агресія…”
Нам треба ясно усвідомити, що несемо на собі важку спадщину української Попелюшки, на яку скидали всі чужі провини.
При всьому бажанні найавторитетніші постаті єврейської культури не можуть протистояти світовій легенді про “український антисемітизм”. І найкращі з поляків не можуть розбити стереотипу “українського різуна”.
Лаґерний образ міжнаціональної толерантності і співпраці був по суті лише початком – дуже важливим початком.
Школа “пролетарського інтернаціоналізму” культивувала періодичну ненависть то до німців, то до євреїв, то до американців… І плебейський елемент залучався до тих кампаній. В тій школі не було культури поваги і самоповаги.
Нинішня українська влада і слуги її – всі з тієї школи. Тягар культури і обов’язки їй чужі. Про національні інтереси і самоповагу їм нагадують чужі люди за кордоном. Там навіть нема кому розуміти потребу освоїти уроки і досвід міжнаціональної співпраці.
Що ж робить українська інтелігенція для закріплення доброго ладу таких взаємин?
Щось робиться і в театрі, і в літературі, і в мистецтві. Кожен в міру сил творить духовний клімат, в якому могла б контактувати краща частина інтелігенції різних національностей.
І десь в тінь мали б відійти активісти і професіонали зі спецслужб, “професійні патріоти”, яким конче потрібно триматися на видноті, хоча у них нема позитивної сили.
На запрошення ізраїльської сторони, переважно лаґерних друзів, до Єрусалиму неодноразово їздили українські делегації. Невгомонний Яків Сусленський, Голова Ізраїльсько-українського товариства, гуртував товариство і в Єрусалимі, і в Києві.
На початку 90-х група українських дисидентів відіслала до ізраїльського суду листа з приводу процесу І. Дем’янюка, винуваченого за чужі провини.
Відомо, що суд виявився на висоті закону. В Україні видано в 3-х томах Михайла Хейфеца, який частіше приїжджає до нас, ніж до рідного Ленінграда.
І треба сказати, що одна фраза Хейфеца про лаґерних українських націоналістів “наши святые старики” – важить більше, ніж усе написане, наприклад, Й. Шлаєном.
Декілька років тому група українських і єврейських дисидентів виступила зі спростуванням дезінформації Й. Шлаєна про участь українців у розстрілах в Бабиному Яру.
Торік київські газети писали про зворушливу зустріч з сіоністом Ар’є Вудкою. Яків Сусленський організував збір інформації про рятування українцями євреїв під час окупації, і цифри були вражаючі. Це передусім оцінка гідності нашого народу.
…
Світ раптом озлобився і опустився. Забруднення і засмічення стало загрозливим.
Рівень почуття відповідальності людей високопоставлених різко упав.
Чомусь в такі моменти віднаходиться нитка боротьби з сіонізмом – вона була загублена 20 років тому…
Перше, про що хочеться запитати войовників: “Хто вас покликав? Чи ви раптом відкрили правду і поспішаєте відкрити очі іншим?”
Справді, як зрозуміти: професор Василь Яременко має добре ім’я серед студентів. У нього велика бібліотека і літературознавчі напрацювання на багато років.
Хіба він не розуміє, що переходить до любительської гри на чужому полі? Нині на ринку російської інформації є такі книги, від яких аж у носі закрутить.
Ветерани антисемітизму, націоналістичні стратеги, постачальники дезінформації, вожді, зацікавлені в провінційних послідовниках “боротьби за слов’янську єдність”…
Вище епігона – тут не світить. У своїх публікаціях проф. Яременко сказав багато правди і про пограбований народ, і про принижену культуру, і про розтління та продані засоби масової інформації, і про нові різновиди фашизму, і про злоякісне утворення СДПУ(о), і про специфічні смаки власників телеканалів…
Але яка плутанина понять! Починаючи з того, що словом “сіоніст” автор називає і патріотів, і лицемірів, і олігархів…
Було б куди краще, якби про такі речі написав єврейський автор, було б і дещо делікатніше.
Але що найбільше дивує, це дивне звуження обсервації: сіоністи безконтрольно розкрадають і розкладають державу – а де ж Глава держави?
Кацман як редактор неприязної до України газети згадується часто, а Кучма, – ні як гарант недіючої Конституції, ні як універсальний патрон, ні як головнокомандувач з обмеженою відповідальністю, ні як тесть Пінчука!
Знижують достовірність публікації проф. Яременка явно фальшиві ноти. Якщо О. Найман пише про Солженіцина як “запеклого юдофоба”, то можна сказати: “Тільки прогляньте список його публікацій – і все стане ясно”.
Якщо Й.Шлаєн, то в єврейському середовищі вам скажуть: “професійний єврей”. Але якщо проф. Яременко пише про “факт” нашестя євреїв 1941 р. у складі вермахту, та ще геноцид 1932-1933 рр., організований сіоністами, то проти нього залишається виставити текст Й. Шлаєна про українських поліцаїв, що розстрілювали євреїв у Бабиному Яру – і це буде обмін не інформацією, а – вагомий обмін дулями. Один одному…
У своїй монографії “Державний терор як засіб державного правління в СРСР” С. Білокінь показав, що активісти єврейського походження були переважно мало освіченими вислужниками. Скільки б їх не було – не могли вважатися представниками свого народу. Після антитроцкістської кампанії їх роля упала.
Хіба не розуміє С. Білокінь некоректності свого виразу: “єврейська держава?” Розуміє, але чомусь пише…
А проф. В. Яременко вже говорить про відшкодування нам за злочини цієї держави…
З такої павутини можна плести “одяг голого короля”. Але тон цього писання ображає почуття правди. І коли автор обурюється, що лідер “Нашої України” різко відмежувався від нього, то це просто дивує і насторожує.
Віктор Ющенко нині лакмусовий папір, на якому засвічується не тільки Корчинський. Критикуючи лідера “НУ” за відступництво, проф. Яременко погрожує йому втратою кількох мільйонів голосів.
Виходить, що автор сенсаційних публікацій знає, що він напередодні виборів відтягує в нікуди мільйони “заражених”. І це вже будуть не розважливі громадяни, які розуміють, що перемога потрібна не Вікторові Ющенку, а перемога потрібна добрим громадянам України, які прагнуть, щоб їх представляв перед народом і перед світом не колишній парторг, не колишній рецидивіст, а Президент з людським обличчям.
І у нас немає іншого вибору. Виходить, що до таких громадян проф. Яременко не належить.
Хай це не антисемітизм – не будемо ліпити ярликів. Скільки їх у ХХ столітті наліплено, а потім відірвано – посмертно. Скільки реабілітацій підписали ті самі судді і визнали “право мати свою думку”.
А в житті все глибше і ще суворіше. І треба прислухатися до застереження батька відомого вождя: “Троцькі починають, а потім все падає на голови Бронштейнів”. Старий говорив про відповідальність. Але хто його слухав?
Сьогодні знов пролунали сигнали тривоги. Раптом з кількох телеканалів телефонують – запрошують виступити проти антисемітизму.
“Ви мені телефонуєте? – здивувався я. – А звідки ви дізналися, що я існую на світі? Ніколи ви мною не цікавились. І культурою не цікавились. Навіть ювілеями Гоголя і Шевченка не цікавились. Аж раптом відкрили мою особу. О, як далеко ви зайшли!”
Отже, як тепер кажуть, ми пливемо між Сціллою терпимості і Харибдою нетерпимості – у хижому світі, де плохих заклюють.
Я теж за національний самозахист. Але з дотриманням доброго тону і прийнятих правил гри. Ми повинні творити суспільство злагоди, а не ворожнечі.
Антисіонізм професора В.Яременка огульний, його “анти” розширюється на всіх, хто з ним не згоден. З дивовижною легкістю войовник проти антиукраїнізму геть відкидає “порубаних-посічених” своїх опонентів.
І та купа ще більша за купу сіоністів. І його вже не цікавить, що вони мають добрі імена в літературі. А не згодні вони з проф. Яременком не через особисті почуття і не куплені вони Рабиновичем.
Вони принципово не згодні з некоректністю його аргументації, з упередженістю думки, з нетолерантністю і образливістю тону. І з самою можливістю розглядати жалюгідну ситуацію в Україні як результат дій сіонізму, а не як результат правління незмінного Президента Кучми з його дивовижними повноваженнями.
“Не туди б’єш, Іване” – можна додати до цього слово заїждженого коня з кінофільму Олександра Довженка.
Київ, 30 червня 2004 року
Надруковано в бюлетені „Права людини”
(№ 17, 2004 (15 – 30 червня)