Кожному громадянинові–мирний атом, кожному дискусанту – мирний позов у 100 тис.гривень
17 травня 2005 р. на шпальтах газети Миколаївської міської ради “Вечірній Миколаїв” була надрукована стаття “Ташлыкская ГАЭС: так ли она необходима?”, присвячена проблемам використання атомної енергетики в Україні на прикладі Ташликської гідроакумулюючої електростанції та Південно-Української АЕС (м.Миколаїв), яка є структурним підрозділом Національної атомної енергогенеруючої компанії “Енергоатом”, тобто державного монополіста у стратегічній галузі.
Основними тезами статті є передчасність того, аби Україну називати «постчорнобильською». За версією журналіста, жоден реактор українських АЕС досі не має належної державної ліцензії (що не дорівнює наявним тимчасовим дозволам Комітету ядерного регулювання). Він наголошує на фактах постійного замовчування тривожних повідомлень про аварії на АЕС (після 1986 р.), повідомлень про викиди, захворювання, патології вагітності, про дитячу смертність та мутації, а також на неефективності управління й прихованості суспільно-важливої екологічної інформації щодо роботи Південно-Української АЕС, як і “Енергоатому” загалом, який декларує себе дотаційною організацією. Останнє, на думку автора, підлягає сумніву, коли досліджувати оборудки окремих його функціонерів.
Також наводиться чимало аргументів того, чи варто надалі “розростатися” Південно-Українській АЕС та реалізовувати плани зі спорудження Ташликського енергокомплексу (для обслуговування потреб АЕС) на території річки Ташлик, притоки Південного Бугу, з огляду на можливі для населення регіону фатальні наслідки, позаяк безпечність роботи цих установ викликає не менший сумнів, аніж колись функціонування Чорнобильської АЕС.
Наводяться історичні факти ще за часів урядового керівництва Радянської України, так і деяки висновки ревізійних комісій за Президента Леоніда Кучми, оприлюднені, на думку журналіста, не у достатній мірі.
Міститься згадка, що перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у секретному документі ЦК КПРС ще у 1983 р. (за три роки до Чорнобильської катастрофи) “буквально заклинав Москву звернути увагу на аварійний стан Чорнобильської, Хмельницької, Рівненської, Південно-Української АЕС” та “переглянути енергетичну політику”.
Сьогодні ж ситуація у Миколаївській області свідчить, що з тих пір у нових можновладців не надто додалося завбачливості. Як інженер і представник Громадської ради при обласному управлінні екоресурсів він окреслює декілька негативних технологічних сценаріїв її розвитку. Натомість представлено низку альтернативних ініціатив фахівців із вирішення енергетичних проблем України, доведених до відома уряду держави, адже чимало з них тривалий час не можуть знайти своєї реалізації, зокрема, через патронування промислових галузей державою власних підприємств-монополістів.
Тепер автору статті, Олександру Малицькому (член ради обласної асоціації “Зелений Світ”, організатор “Зеленого Руху” у м. Миколаєві, член Спілки журналістів, 61-річний пенсіонер), загрожує стягнення у вигляді 100 тис гривень як засобу відшкодування завданої моральної шкоди енергогенеруючій компанії “Енергоатом”.
Крім того, у позові міститься вимога спростування й вибачення автора шляхом опублікування у газеті “Вечірній Миколаїв” за висловлені вголос думки, які він називає систематизованим відображенням справжньої позиції представників екологічної наукової громадськості. Стаття, зазначено у позові, є “принизливою для честі, гідності та ділової репутації” державного підприємства “в особі відокремленого підрозділу Південно-Української АЕС”.
Характерно, що це сталося після того, як комунальна газета вже надала можливість відповісти протилежній стороні у вигляді іншої надрукованої статті “Ложь и правда о Ташлыкской ГАЭС, или как же вы, атомщики, до такой жизни докатились?” (на тій же сторніці і такого ж обсягу). Її авторами значилися ще один член Спілки журналістів та головний інженер Пвіденно-Української АЕС.
Однак монополісту, вочевидь, цього виявилося замало, і, як вбачається з матеріалів справи, він уживає заходів, аби остаточно вирішити питання про закриття дискусії із суспільно важливої та болісної для України, а не тільки м. Миколаєва, теми, тепер вже особисто виступаючи у ролі позивача. Зроблено це з другої спроби, оскільки, за твердженнями журналіста, скаржникові трохи раніше було відмовлено судом у прийнятті заяви через формально-процесуальні недоліки. Тепер усі перешкоди подолано: перше слухання у справі відбудеться у наступний понеділок (17 жовтня 2005р.).
Таким чином, “Енергоатом” надає недвозначні сигнали тому, що тема таки потребує жвавого і більш відкритого, на відміну від аспектів діяльності державної компанії, громадського обговорення й контролю. Крім того, вражає впевненість її функціонерів, як убачається, через осліплення бізнес-інтересами в тому, що у сьогоднішній Україні буцімто можна накласти обітницю суцільного мовчання шляхом залякування членів громадянського суспільства грошовими позовами, а також вражає нерозуміння того, що її громадяни спілкуються й критикують не лише на шпальтах комунальних газет. Посилання ж функціонерів АЕС на те, що автор критичної статті “спекулює Чорнобилем” навряд може бути адекватним виправданням їхньої недалекоглядності у світлі порушених вище питань.
Дещо про перспективи впевненості і далекоглядності
Хотілось би сподіватись, що викладені нижче правові аспекти братимуться до уваги при розгляді цієї цивільної справі ще на стадії провадженні у першій інстанції.
Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом” входить до структури Міністерства палива та енергетики (як зазначено у статуті, заснована на державній власності і належить до сфери управління міністерства), тобто центрального органу виконавчої державної влади. За ч.2 ст.49 Закону “Про інформацію” органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Після набуття чинності змін до Європейської Конвенції з прав людини (Протокол №11) Європейський Суд з прав людини є єдиним судовим органом і його юрисдикція не обмежена повноваженнями інших органів Ради Європи. Відповідно до положень статті 32 Конвенції, юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення, застосування Конвенції, а також протоколів до неї. Основна функція Суду, згідно зі статтею 19 і положеннями Протоколу №11, полягає у забезпеченні контролю за дотриманням Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією. Таким чином, рішення Європейського суду з прав людини є юридично обов’язковими для держав-сторін у справах за їхньої участю, і, оскільки вони є авторитетним тлумаченням зобов’язань за Конвенцією, то повинні прийматися до уваги національними юрисдикційними органами всіх держав, що приєдналися до Конвенції, зокрема, Україною.
До того ж, за ч.2 ст.2 нового Цивільно-процесуального кодексу України остаточно закріплюється пріоритет міжнародного права на внутрішнім національним (окрім, Конституції): якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно, логічно розглядати питання наклепу, як підстави обмеження свободи вираження через призму ст.10 Конвенції з прав людини разом із практикою її тлумачення, адже стаття є складовою чинного законодавства України.
З цією метою ми звернемося до окремих прецедентів Європейського суду зі ст.10 ЄКПЛ.
Європейський суд з прав людини завжди наголошує на важливій ролі ЗМІ в інформуванні суспільної думки з питань, що становлять суспільний інтерес, а також на їхній функції суспільного вартового. У пошуках належного стандарту відповідальності, яку ЗМІ повинні нести за те, що публікують, Суд враховує супутню для їхньої роботи обставину- “велику важливість інформування громадян у демократичному суспільстві”. Так, при розгляді справи Лінгенс проти Австрії (Lingens v. Austria, Series A no 103 від 08.07.1986р.) Суд підкреслює права одержувачів інформації >“не тільки преса має право поширювати інформацію й думки з питань, що становлять суспільний інтерес, але і суспільство має право одержувати цю інформацію. Те ж саме було сказано стосовно аудіовізуальних медіа у справі Джерсілд (Єрсілд) проти Данії (рішення від 23.09.1994 р.)
При розгляді справи Торгейрсон проти Ісландії Суд відхилив заяву уряду Ісландії про те, що ставлення до політичних дискусій повинне бути іншим, ніж до обговорення інших питань, що викликають законний суспільний інтерес (Thorgeirson case Id. at para. 64). Таким чином, здійснення практики винесення рішень у справах журналістів, що переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання наступного принципу: “Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але і під час обговорення будь-яких питань, що становлять суспільний інтерес”.
В оскаржуваній позивачем статті наводяться думки автора, так і твердження, які автор називає систематизованим відображенням реальної позиції представників екологічної наукової громадськості. У зв’язку з цим звертаємо увагу, що у справі Обершлик проти Австрії (Oberschlick v. Austria, Series A no 204 par 59 від 23.05.1991р.), Суд ще раз висловив свою точку зору, що ніхто не має доводити правоту своєї думки; крім того, він поширив режим захисту свободи вираження не тільки авторських (персоналізованих) думок, але і чужих, тобто думок інших осіб, а також на твердження, заяви, що ґрунтуються на чутках:
“ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, що відображають суспільну думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках або заявах інших осіб”. Те ж саме можна зазначити і про прецедент Торгейрсона.
Тепер щодо мети й намірів, якими керувався при укладанні статті автор. Мета й наміри, із якими діють журналісти або ЗМІ при висвітленні подій, мають настільки важливе значення, що в окремих випадках можуть виправдати їх і звільнити від відповідальності, коли частина з поширених відомостей не відповідала дійсності. Про це і говорить ч.6 ст.17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“: журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку.
А Європейським Судом захист права на розповсюдження оскаржуваних відомостей посилюється, якщо чесну мету супроводжує бажання обговорювати питання соціальної важливості; точніше, якщо в основі прагнень журналіста перебуває ”нагальна суспільна потреба“: якщо початковою «метою» журналіста є інституція, а не окрема особистість (тим паче, коли йдеться про її приватне життя), то це робить його шанси виграти справу в Суді більш вагомими”. Так у рішенні в справі Бладет Тромсо й Стенсаас проти Норвегії (від 20 травня 1999р.) Суд уточнив, що у начебто дифамаційних статтях про полювання «критика не була атакою проти всіх членів екіпажу або якого-небудь конкретного його учасника». Йшлося про критику практики державної інституції, що зробило шанси журналіста на виграш справи ще вищими.
Або, скажімо, у згаданій справі Торгейрсона Суд захищає цей же принцип, однак, більш чітко сформулювавши: “журналіст або видавець користується захистом, якщо його заяви ґрунтуються на суспільній думці, не принижують названих поіменно приватних осіб і/або зорієнтовані на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державного інституту” [Колівер С. Свобода преси за Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. //СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ І ПРИВАТНІСТЬ (СВіП)-1999.-№3-4.-С.32-43.>
Крім того, автор статті оперує, як офіційними документами “Енергоатому”, так і іншими державники актами. Так у справі Бладет Тромсо й Стенсаас проти Норвегії (рішення від 20 травня 1999р.) Суд погодився із відповідачем (державою) у частині аргументів про розміщення у газетній статті тверджень, які було розцінено, як такі, що призводять до відносно тяжких наслідків. Однак потенційно несприятливий ефект тверджень, що заперечувались урядом відносно репутації кожного мисливця на тюленів, був значно послаблений декількома факторами. Зокрема, і тим, що в газетних статтях наводилися дані, попередньо розміщені в офіційному, але секретному звіті, присвяченому тематиці порушень правил полювання. Суд приділив значення тому, що:
-«пресі, коли вона робить свій внесок в обговорення питань обґрунтованого занепокоєння, повинно, як правило, надаватися право покладатися на зміст офіційних звітів без проведення незалежного розслідування, оскільки в протилежному випадку «життєво важлива роль суспільного вартового пса» преси може бути знівельована.»
Цей фактор у підсумку дозволив Судові зробити висновок про сумлінність дій газети загалом.
До речі, в архіві електронної версії випуску №56 (2160) від 17 травня 2005 газети “Вечерний Николаев” оскаржуваної статті вже немає (http://www.vn.mk.ua/txt/56-2161-19-05-05.txt ). Тож, сьогодні ще маємо нагоду в Європейській Україні для обговорення друкованої статті, адже хто знає, чи не буде вона заборонена Ленінським місцевим районним судом м. Миколаєва?…