Коли країна хвора, починають кричати «Понаїхали тут...» - Українська Гельсінська спілка з прав людини
Повернутись назад

Коли країна хвора, починають кричати «Понаїхали тут…»

На Бориспільському летовищі сідає літак із Тбілісі – столиці країни, де українців вважають братнім народом і зустрічають з кавказькою гостинністю.
Та перші пасажири тбіліського рейсу, ступаючи на українську землю, вже через кілька хвилин лаються: “Магіс деда ватіре” (щоб його мати плакала – груз.). Це прокляття вони буркотять на адресу українських прикордонників. Тих громадян Грузії, яких не зустрічають громадяни України, які мають поручитися, що людина житиме у них удома й вчасно покине Україну, садять назад у літак і примушують повернутися на батьківщину.

В українському законодавстві відсутні вимоги, якими заборонено громадянинові Грузії чи іншої країни в’їжджати в Україну, якщо він не має тут родичів чи знайомих. Хоча б для того, щоб помилуватися Дніпром чи попити львівської кави, як це роблять тисячі туристів із західних країн. Але прикордонники пояснюють свої дії, якими мав би обуритися будь-який омбудсмен, тим, що внутрішні інструкції дозволяють їм проводити “співбесіди” і не пускати в країну людей, які їм видалися підозрілими особами.

Іноді здається, що силові українські структури цілеспрямовано створюють із кавказців, які прибувають в Україну цілком законно, образ ворога. Якщо якийсь квартирний злодій виявиться грузином, вірменином чи азербайджанцем, будьте впевнені, що Департамент зв’язків з громадськістю МВС України поширить цю інформацію під заголовком, який підкреслюватиме: квартиру українця обчистив саме грузинський (вірменський, азербайджанський) злодій.

За даними того ж МВС, в Україні відсутні етнічні організовані злочинні угруповання. На відміну від тих же США, де найпотужніший злочинний синдикат “Коза ностра” складається лише з вихідців з Італії, а його верхівка – виключно зі сицилійців. Та в Сполучених Штатах нікому не спаде не думку не пускати в країну туристів чи емігрантів із Сицилії лише тому, що їхні земляки організували один із найвідоміших у світі злочинних синдикатів. Мало того, у більшості штатів журналістам заборонено законом вказувати в публікаціях національність злочинця. Там розуміють, що слово “злодій” таке ж інтернаціональне, як “селянин” чи “робітник”.

У 1993 році Грузія програла війну, яку фактично вела з Росією, і втратила Абхазію, 80% населення якої становили етнічні грузини. Чимало із 300 тисяч біженців з Абхазії розбіглися по світу, бо в Грузії, якою тоді правив старий маразматик Шеварднадзе, вижити було неможливо. Чимало з цих біженців осіли в Україні. Особливо багато їх у Донецькій області. Та знайти офіційну роботу ці громадяни Грузії в Україні не можуть, як і інші іноземці. Україна свого часу прийняла дуже жорстке законодавство щодо іммігрантів. Підприємство, яке бере на роботу іноземця, згідно з цим законодавством, має надати у відповідні служби довідки, що на цю роботу не бажають влаштовуватися громадяни України. Поляки, до речі, після вступу в Євросоюз, коли їхні муляри, електромонтери, водії роз’їхалися по усій західній Європі, були змушені пом’якшити вимоги до тих же українських заробітчан. А Україні хіба так уже загрожують зайві робочі руки? Хіба не висять на стовпах і на прохідних підприємств оголошення про те, що на роботу потрібні водії, будівельники, столяри, токарі? Висять! Та біженці з інших країн, які проживають в Україні, влаштуватися на роботу, щоб чесно годувати свою сім’ю, права не мають. Після останніх подій на Кавказі російськомовний схід України, якого добряче обробили “регіонали”, комуністи і російське ТБ, вважає кожного грузина своїм ворогом лише за те, що Грузія наважилася протистояти Росії. “Вашого Саакашвілі повісити треба!”, – кричала моїй родичці в Єнакієвому продавець крамнички, коли йшла російсько-грузинська війна. І відмовилася відпускати їй продукти…

У гостинній Україні кавказцеві взагалі краще не виходити без зайвої потреби на вулицю. Щоразу, коли авторові цих рядків доводиться бувати на залізничному вокзалі (паспорт у мене український та обличчя – кавказьке), до нього обов’язково причепиться прикордонний патруль, “зелені кашкети” на очах сотень людей принизливо оглядатимуть валізу та вивчатимуть документи. Одного разу, коли не мав при собі паспорта, прикордонник-прапорщик навіть не полінувався супроводжувати мене до квартири. Щоб переконатися, що я маю право дихати українським повітрям…