Клятва Гіпократа

Спочатку – анекдот. У Франції вулицею йшло кілька сумних людей. Опитування з’ясувало: захворіли. В Україні люди лише посміхаються. Опитування з’ясувало: нема грошей, щоб хворіти.

Таку преамбулу я згадала не випадково. Хворіти в нашій країні з безкоштовною медициною м’яко кажучи не рентабельно. Пощастило, якщо звичайний нежить чи головний біль. Тут до лікаря йти не потрібно – а це зайва «стаття видатків», як кажуть економісти. Проте моє «фе» навіть не про гроші. Якщо йдеться про життя та здоров’я власної дитини, тут ці розмови – блюзнірство. Коли сумні оченята дивляться на тебе, шукаючи прихистку, ладен на все. Та спершу треба з’ясувати, від чого лікувати. Для цього потрібен лікар.

Сталося так, що мій син захворів. Я не «шалена мамаша» і не кидаюся від звичайного чиху в усі медичні центри. Та коли дитя за кілька днів тане на очах, одразу телефоную в поліклініку. За теперішніх погодних умов, упевнена, це – найліпший вихід, щоб звичайний кашель не перетворився на пневмонію. Телефонний гудок, зняли слухавку. Занотовують виклик. І раптом: «Зараз якраз лікар приймає. Тож можете прийти самі». Пояснюю: погода, дитя маленьке (рік і 9 місяців), первинні прояви хвороби. На що у відповідь чую: «Я запишу, що ви відмовилися від прийому. А на виклик ми в таких випадках не йдемо!».

Ступор! А як же клятва Гіппократа?! А як же допомога в будь-яку днину?! Із обурених роздумів вивів простий погляд тих таки сумних оченят. Маля упевнене: мама його захистить. І я захищала – сваркою, погрозами позовів у суд, зверненням до начальства. Коли лікар таки прийшла на виклик, пояснила: не ходять лікарі, коли немає температури. Я вже мовчу, що для дитини відсутність температури – це швидше погано. Адже тоді опірність організму захворюванню – нульова. Я вже мовчу, що коли викликають лікаря – без питань треба ПРИЙМАТИ виклик. А вже потім з’ясовувати що, як і по чому.

Не можу лише змовчати про ту ж таки клятву Гіппократа. «У який би дім я не увійшов, увійду з користю для хворого, будучи далеким від усього, що має намір неправедного та згубного…». Для тієї людини, яка сидить у приймальній, це не закон. Мабуть, в умовах сьогоднішньої нехватки молодшого персоналу, в лікарнях і поліклініках у прямому сенсі набирають людей з вулиці. А вулиця, як відомо, нічому доброму не вчить…