Homo xenophobicus: злочини «ненависті»

Феномен неприйняття «іншого» та похідні від нього прояви ксенофобії, упередженості, ворожості та навіть гострих конфліктів на цьому ґрунті – як міжособистісних, так і колективних – спостерігається протягом всієї історії людства. Але в минулому столітті людству довелось пережити пароксизми нетерпимості та насилля, безпрецедентні за масштабами та формами, до цього ж підкріплені «науковим расизмом».

Ця хвороба глибоко проникла в усі пори людського організму, і сьогодні, навіть з огляду на спростування біологічною наукою терміну «раса» в контексті ієрархізації Homo sapiens і визнання теорії чистих рас біологічним містицизмом, не можна говорити про одужання.

З другої половини ХХ ст. гостро стала проблема гуманізації суспільних відносин, залагодження суперечностей задля досягнення суспільної стабільності та прогресу. Демонтаж майже всіх колоніальних утворень, визнання проблеми культурного розмаїття світу та пов’язаної з нею дискримінації, проведення конституційних реформ в багатьох державах з урахуванням етнокультурного фактору, рух за права корінних народів та меншин і, нарешті, створення міжнародної Організації непредставлених народів і націй та ряду міжнародних правозахисних документів дає можливість назвати минуле сторіччя – сторіччям боротьби за права людини. Але і сьогодні, коли запаморочливо прискорились глобалізаційні процеси у всіх сферах матеріального і духовного життя людства, проблема розмаїття залишається найнагальнішою не лише для подальшого розвитку людства, а й для його виживання. Міграційні процеси зруйнували ілюзію односторонності та завершеності національних держав, так як більшість елементів культурного обміну транснаціональні. Взаємопроникнення культур, часто заснованих на різних принципах, спричиняє виклик нерозуміння, а як наслідок – ксенофобію, що збільшує масштаби та нарощує свою інтенсивність. Вдало підмітив А.С. Штемберг: «Ксенофобія – ланцюгова реакція, що швидко стає некерованою, кислота, що роз’їдає суспільство. Її легко розпалити, стримати ж практично неможливо» [6].

Для пострадянських країн тема ксенофобії не нова, адже вона притаманна будь-якому суспільству. Але наукового аналізу не проводилось з огляду на міфічну ідеологію «пролетарського інтернаціоналізму» та запевнення у вирішеності національного питання. Після розпаду соціалістичного табору, що спричинило різке підвищення рівня масової тривожності, тема ксенофобії хоч і з запізненням, але з’явилась на порядку денному. Даної тематики у своїх працях торкаються А. Верховский, Л.Д. Гудков, Л.М. Дробіжева, А.А. Кельберг, Ю.А. Левада, О. Осіпов, Е.А. Паін, Н.В. Паніна. Дослідження цього феномену не можна звести до однієї науки, адже в основі ксенофобії чимало факторів: фізіологічних, психологічних, соціальних, політичних, економічних, демографічних, культурно-історичних тощо, що свідчить про мультидисциплінарний статус категорії.

Не дивлячись на світову актуальність проблем ксенофобії та широку вживаність даного терміну науковцями, правозахисниками, представниками ЗМІ та на побутовому рівні, й досі не існує єдиного визначення даного терміну як у міжнародних, так і вітчизняних правозахисних документах. Доволі однозначно визначає цей термін довідкова література: ксенофобія (від грецького ξένος – «чужинець», «незнайомець», φόβος – «страх») – це нав’язливий страх стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, незвичного та чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої раси, нації, культури, іноземців, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого. Відповідно, у сприйнятті ксенофоба визначальними є соціально-перцептивні механізми міжгрупового, а не міжособистісного рівня, коли суб’єкт сприймається ним не у своїй суб’єктності, а як типовий представник, член відповідної соціальної групи «чужинців». Завдяки цьому конструюється специфічний образ «чужого» – «образ ворога», якому приписуються негативні стереотипні уявлення: часто неіснуючі вади та антилюдські якості (агресивність, ворожість, тайні умисли тощо), і за яким можна вже не бачити конкретну людину. Маємо таку собі Untermensch – недолюдину (термін широко вживався у нацистській Германії). А отже, ігнорується той факт, що людина – істота самоцінна і до неї необхідно відноситись, в першу чергу, як до окремої, суверенної особи, а вже потім як до представника чого б то не було (класу, раси, етносу тощо).

Ксенофобія провокує та посилює соціальну напругу, слугує потужним фактором росту деструктивної агресивності, насилля та злочинності. Детальніше хотілось би зупинитись на крайніх проявах ксенофобського світогляду – «злочинах ненависті».

Вважається, що словосполучення «злочини ненависті» (Hate crime) вперше з’явилось у 1985 році, коли Джон Конірс, Барбара Кенелі та Маріо Б’яджи опублікували «Hate Crime Statistics Act». Правники Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер у своїй книзі «Hate crime: Criminal Law and Identity Politics» («Злочини Ненависті: Кримінальне Законодавство та Особистісна Політика») запевняють у необхідності ввести в офіційний оборот новий термін та використовувати його у якості окремої графи у статистиці злочинів. Термін «Hate crime» одразу підхоплюється пресою та багаточисленними правозахисними організаціями і вже з кінця 80-х використовується правоохоронними органами США у офіційних документах. Так, у 1992 році ФБР вперше публікує щорічник «Статистика злочинів ненависті», де інформація за схожими злочинами, що зібрана різними правоохоронними органами США, зводиться воєдино. У 1999 році Сенат США приймає особливий Закон про попередження злочинів ненависті, за яким всі подібні злочини автоматично потрапляють під федеральну юрисдикцію, так як представляють особливу загрозу США. В першу чергу кримінально караними визначались злочини за мотивами расизму, антисемітизму та гомофобії [1].

Я. Глинський визначає «злочини ненависті» як соціальний і правовий конструкт, заручаючись твердженнями з цього приводу Джейкобса і Поттера. У вищезгаданій книзі вони підкреслюють, що такі злочини – це, перш за все, злочини, породжені упередженнями, забобонами (bias, prejudice) по відношенню до осіб іншої раси, національності, релігії, сексуальної орієнтації тощо. Н. Холл також відносить «злочини ненависті» до соціальних конструктів. Він відмічає складність всіх визначень злочинності загалом і злочинів ненависті особливо. У своїй монографії Н. Холл наводить чимало визначень «Hate crime» різними вченими, а також ряд нормативних визначень, ретельно зупиняється на аналізі складових даного поняття: ненависть, упередження, забобони, дискримінація тощо. Найпростіше визначення «злочинів ненависті», за Холлом, – це кримінальна дія, що вмотивована, принаймні, груповою приналежністю жертви; у іншому визначенні він вказує на ознаку насилля, яке спрямоване у відношенні до груп осіб, які в цілому не схвалюються більшістю суспільства, які відчувають дискримінацію у різних сферах діяльності [1].

Не дивлячись на те, що зміст даного злочину зрозумілий, у США й досі не існує чіткого визначення даного явища. В результаті цього, законодавство різних штатів по-різному його трактують. Наприклад, в 21 штаті «злочинами ненависті» вважаються злочини, скоєні також по відношенню до інвалідів та психічно хворих людей. У 22 штатах – злочини, скоєні проти осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації. В 3 штатах до «злочинів ненависті» відносять злочини, скоєні також за політичними мотивами. Ще у 1998 році Джейкобс і Поттер при перевиданні своєї прославленої книги відмітили розмитість даного терміну. Тож, можна говорити, що це поняття ще не стале, і по-різному трактується не лише законодавцями, а й вченими.

Українське законодавство та міжнародні правові документи, ратифіковані Україною – це повноцінний інструмент для протистояння проявам ксенофобії та дискримінації. Ст. 21 Конституції України відмічає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У ст. 24 зазначається також, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Саме тому, у ст. 161 Кримінального кодексу України кримінально караними, а отже такими, що становлять найбільшу небезпеку для людини і суспільства, визнаються злочини, пов’язані з порушенням рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії. Отже, у чинному українському законодавстві під «злочинами ненависті» розуміють умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. При цьому, особливо кваліфікуючими ознаками є вчинення таких дій, якщо вони поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також їх вчинення службовою особою; вчинення їх групою осіб, або якщо такі дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті треба розуміти будь-які дії (публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через комунікаційні мережі тощо), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв тощо. При цьому не має значення, чи вдалося досягнути винному своєї мети. Пряме чи непряме обмеження прав громадян стосується будь-яких прав громадян, якими вони наділені Конституцією України та Законами України.

Варто також відмітити, що вчинення передбачених ст. 161 дій може діставати вияв і у одночасному вчиненні дій, передбачених іншими статтями КК (наприклад, 157, 162, 163, 175, 179, 180 тощо). За наявності у діях особи ознак інших складів злочинів, з якими поєднується (в яких дістає вияв) вчинення дій, передбачених ст. 161, вони підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів – за ст. 161 та іншою відповідною статтею [5, 452].

Тим не менш, достатньо широко відомо, що справи, які порушуються за ознаками ст. 161 КК України, рідко застосовуються судами і, як правило, або не доходять до судового розгляду, або покарання призначається умовно, або взагалі кваліфікація змінюється на іншу статтю. Тим паче, якщо є ознаки інших злочинів, то дії винних найчастіше кваліфікують за статтями «не ксенофобського» змісту (найчастіше як хуліганство). Часто кримінальні справи не порушуються чи згодом припиняються навіть при наявності достатніх умов, коли слідчий не уявляє, які мають бути основні напрями розслідування та які джерела можуть бути використані для отримання необхідної додаткової інформації.

Отже, віднесення тих чи інших порушень рівності людей за расовими, етнічними, релігійними тощо ознаками до категорії злочинів є неодмінною, але недостатньою умовою можливості реально здійснювати кримінальне розслідування за кожним фактом такої дії. Очевидно, що необхідне і методичне забезпечення такої діяльності. Найважче в таких випадках довести умисність дій правопорушника. Таким чином, термін «Hate crime», придуманий для визначення кримінальних дій, сфокусований скоріш на психології злочинів, чим на власне кримінальних діях. В такому випадку необхідно зосередитись на суб’єктивній стороні злочину, де мотив і мета є обов’язковими ознаками. Можна сказати, що мотивація у вигляді «презумпції винуватості», неприязні, ворожості чи порочності за вказаними ознаками існує в основі всіх протиправних дій, які безпосередньо відносяться до «злочинів ненависті». Метою, відповідно, є розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну честь і гідність, образити почуття громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями [5, 452].

Але нам здається, що така трактовка КК дещо обмежена, не враховує усіх критеріїв, за якими чиняться злочини даної категорії. Так, наприклад, Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) у своїй третій доповіді по Україні (Strasbourg, 12 лютого 2008) також зазначає, що до підстав для захисту людської гідності і почуттів не були включені раса, колір шкіри, етнічне походження і мова.

Звісно, суб’єктивна сторона є центральним компонентом для даної групи злочинів, але також важливо встановити не лише зазначений мотив, а й виявити, дослідити та довести закономірний зв’язок між мотивом, суб’єктивною діяльністю винного, об’єктом посягань, діями злочинця та наслідками, які наступили.

Представляється, що можна виділити наступні компоненти, обов’язково присутні при скоєнні «злочинів ненависті»: 1) соціальний та світоглядний контекст події – об’єктивна та суб’єктивна соціальна дискомфортність та вибраний спосіб її інтерпретації; 2) створення мотивації для дискримінації громадян у вигляді «презумпції винуватості» на основі реальної чи уявної наявності відповідних ознак; 3) визначення способу «очищення» соціальної системи від визнаних шкідливими елементів в особі людей, що належать до відповідної групи (етнічної, расової, релігійної тощо); 4) здійснення дій, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, витіснення об’єкту з соціального середовища певного рівня, дискримінацію особи (групи) або, навпаки, надання привілеїв, нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди, або погроза вчинити такі дії [4,11].

У якості висновку хотілось би відмітити: особлива суспільна небезпека ксенофобії та «злочинів ненависті» обумовлена ще й тим, що окремі дії при певних об’єктивних та суб’єктивних факторах можуть достатньо швидко перерости в більш тяжкі злочини, які посягають на суспільну безпеку (масові безлади, вандалізм, екстремізм, тероризм та ін.), на основи конституційного строю та безпеку держави в цілому (збройні конфлікти, насильний захват влади та ін.). Не випадково ЄКРН неодноразово якомога скоріше рекомендувала Україні посилити кримінальну відповідальність при скоєнні злочинів даного виду, а також внести поправки до ст. 161 КК, особливо у зв’язку зі збільшенням числа нападів расистського характеру, вчинених скінхедами на іноземців, включаючи африканців, азіатів, шукачів притулку і біженців, а також вихідців із Середнього Сходу, Кавказу або представників єврейської громади. Тому не можна «заплющувати очі» та робити вигляд, що такі злочини Україні непритаманні (існують поодинокі випадки покарань, які, в основному, стосуються резонансних справ). Також, попри вдосконалення законодавства, необхідно розробити теоретично обумовлені та практично значимі рекомендації для розкриття та розслідування «злочинів ненависті», які дадуть змогу точно встановити, що представляють собою такі злочини.

Горбачова О.В.,

науковий співробіник НДЛ соціальної та психологічної роботи в ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ

Література:

1. Гилинский Я. «Преступления ненависти»: история, теория, реальность. Журнальный клуб „Интелрос” №25

2. Конституція України (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.

3. Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями). Відомості Верховної Ради, 2001, N 25-26, ст.131

4. Методика расследования преступлений, совершаемых на почве национальной или расовой вражды или ненависти / А. Я. Винников, Н. М. Гиренко, О. Н. Коршунова, А. В. Леухин, Е. Б. Серова; Под общ. ред. О. Н. Коршуновой. СПб., 2002. – 92 с.

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.)/ За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К.: Дакор, 2008. – 1428с.

6. Штемберг А.С. Ксенофобия. Размышления холодного философа «ЭНЕРГИЯ», 2001, №12.

Дивись також:

Науково-практична конференція «Проблеми дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України». Висновки та рекомендації