Есе «Вірю в майбутнє»

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

1 місце отримала  робота  «Вірю в майбутнє», авторка Кобченко Діана Вікторівна, Куп’янський ліцей №1 Куп’янської міської ради Харківської області, під керівництвом Загоруйко Оксани Ярославівни.

     Часто думаю собі: що б я робила зараз, якби не було війни? Ходила б до великої і красивої школи, гуляла б із подружками, готувалась би до семінару з правознавства, зубрила англійську або майнула б із тітонькою і її маленьким сином на річку? Але історія не знає умовного часу, тільки минулий, який ніколи не повертається. То для чого ж тоді вчити ту історію? Перша світова, Друга світова… До чого тут ми? Таке далеке і нас не стосується… Як трохи безглуздими й недоречними здавалися тости за святковим родинним столом із прабабусею та прадідусем: «Щоб жили ми багато й не було війни!» Поки ця війна не стала й на нашому порозі. Жахливий сон, із якого ніяк не прокинешся.

     Наше містечко зовсім близько до кордону з рф, через нього проходять зручні дороги та залізниця в усі кінці України. Не встигли й оговтатися від першого шоку, як уже 27 лютого навколо затріпотіли триколори, шляхами поповзли танки й важка техніка, прийшли нові «хазяї-асвабадітєлі». Банки, аптеки, крамниці, звісно ж, позачинялися, деякі вже й пограбували, міський транспорт не їздить. Хто як міг, особливо в кого було своє авто, почали правдами й неправдами вибиратися з міста. Але не у всіх була така можливість, черга до перевізників протягом кількох тижнів не зменшувалася з трьох тисяч.

      А як же школа, навчання? Побігли до школи – частина вчителів уже виїхала. Згадала урок правознавства про МГП – міжнародне гуманітарне право. Там говориться, що під час війни на захоплених територіях окупанти мають забезпечувати цивільне населення усім необхідним для життя – водою, їжею, медичним обслуговуванням та ліками. Електрика й водопостачання були відключені. На перших порах воду ми збирали дощову (з ринв багатоповерхівок), біля скважини – черга на кілометр, їжу варили на подвір’ях, світили свічками, за ліки віддавали останні гроші спекулянтам, які звідкись з’явилися.

    Діти, за міжнародним гуманітарним правом,  крім іншого, повинні мати доступ до освіти. І рашисти ревно взялися це виконувати. Але як! Школи перевели «на нові рейки». Директорку, яка відмовилася співпрацювати, забрали й посадили в підвал, де вона й просиділа, як ми потім дізналися, 45 днів у жахливих умовах. Дехто з учителів погодився працювати (потрібно ж якось виживати, та й не кожен зможе отак усе покинути й виїхати). Тільки тепер уже треба вчити любити не Україну, а росію, її вождів, «вєлікій і магучій». Найприкріше, що зрадниками стали майже всі викладачі історії.

     Почали ходити на заняття й діти. Якщо хтось із тих, що залишився в місті, відмовлявся навчатися в російській школі, батьків попереджали, штрафували й навіть обіцяли позбавити батьківських прав та забрати дітей до інтернату. Випускники школи отримали атестати російського зразка й пільги для вступу до провінційних російських вишів. Учителі їздили до Курська та Ярославля на курси перепідготовки, возили  школярів відпочивати до Криму. Більшість із них повірили, що росія тут надовго й поспішили користуватися всіма наданими їм «благами». Чому так сталося? Як узгодити з МГП фізичний, інформаційний, психологічний тиск, створення умов для колабораціонізму (це як доведення до самогубства)? Про який суд (за МГП) може йти мова, коли захопили організаторів мирного протесту й вони зникли назавжди, а інших розігнали димовими шашками та автоматними чергами? А серед них були й батьки з дітьми, студенти, наші недавнішні випускники…

     Помічаю за собою, що часто подумки продовжую вести дискусії, як у нас було на уроках правознавства, вишукую плюси й мінуси різних явищ. Добре, що люди навчилися домовлятися, спільно виробляти закони й  дотримуватися їх. Погано, що не всі визнають ці закони, особливо коли йдеться про міждержавні відносини. Непогано, що закони удосконалюються, а от дієвих механізмів їхнього впровадження, на жаль, немає. 

       Вірю, що закінчиться війна нашою перемогою, хоча й не так швидко, як хотілося б. Приїдемо додому. Як тепер ставитися до своїх подружок, що разом із батьками або бабусями ходили на рашистські мітинги, виступали, давали інтерв’ю на телебаченні? Носили ворожу символіку?  До вчителів, які говорили правильні слова, учили патріотизму й самі стали колаборантами? Формально вони ніби користувалися міжнародним гуманітарним правом щодо цивільного населення під час війни, виживали, як могли. Так само й діти. А морально-етичні закони?

      Наше містечко звільнили. Але воно продовжує бути в зоні бойових дій. Більшість колаборантів завчасно зникла. Дехто виїхав у великі міста, замаскувався під «наших», та ще й постраждалих, спокійненько собі працює або живе на допомогу ВПО. Найбільш відомим зрадникам висунули підозри заочно. Багатьох затриманих після співбесід у відповідних органах і відпустили «за браком доказів». Я не кровожерна. Кожен може помилятися й чинити погано під тиском обставин. Але ж має бути різниця між тими, хто в тих самих тяжких обставинах зробив інакше, багато втратив, проте залишився вірним громадянином своєї держави, допомагав і допомагає ЗСУ, чим може, як, наприклад, мої рідні? Мені здається, що в таких випадках треба звертатися до такої форми, як осуд громади, громадськості. Були ж колись віче, народний суд (згадаймо твір Івана Франка «Захар Беркут»)!

       Я ще остаточно не визначилася зі своєю майбутньою професією. Та здається, схиляюся до думки, що могла би стати гарним правознавцем, правозахисником, юристом. І працювати над удосконаленням законів, дієвими механізмами їхнього втілення. Хай восторжествують мир, добро та справедливість!