Есе «Мої друзі і я в умовах війни. Невигадані історії»
Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни».
3 місце отримала робота «Мої друзі і я в умовах війни. Невигадані історії», авторка Зобенько Даша Олександрівна, Вереміївська гімназія Іркліївської сільської ради Золотоніського району Черкаської області, під керівництвом Брусник Наталії Олексіївни.
У двадцять першім столітті, в Європі,
дружба між нами починається вдосвіта,
тоді коли й сирени повітряних тривог….
У двадцять першім столітті, в Європі, під час війни
дружба – це тримати своїх в обіймах думок…
Тримати, хоча б віртуально, за руку кожного з них,
бо ж що іще тобі залишається?
( рядочки із вірша Ірини Вікирчак “Дружба під час війни”)
Я думаю, потрібно бути відкритою і толерантною людиною, щоб мати щирі приятельські стосунки. Тому вважаю, що без дружби спілкування між людьми не має цінності. Особисто у мене багато друзів, я товаришую із усіма. Може, я дорослішаю, може завжди була такою. Однією із мої близьких подруг із раннього дитинства була однокласниця Катя К. Прізвища її не пишу із певних причин. Коли у початкових класах вперше зустрілися, ми одразу зрозуміли одна одну. У нас багато спільного: ми обоє гарно співаємо, із задоволенням відвідували вокальний та хореографічний гуртки у школі та місцевому Будинку культури, часто були атристками на нашій сцені. Жили ми теж поруч, тому багато часу проводили разом. Я завжди відчувала її підтримку і розумію, що наша дружба є справжнім скарбом, недарма ж кажуть, що шкільна дружба найміцніша у житті. Катя завжди була весела, товариська, активна і жвава, і, якщо ти не знаєш, то ніколи і не здогадаєшся, що вона має тяжку хворобу–цукровий діабет і не може ні дня обійтися без ін’єкцій інсуліну. Власне, подруга моя не була, а і зараз є. Вона жива, дякуючи Богу. Просто, ми давно вже не бачилися і невідомо коли побачимося ще– нас роз’єднала ця клята війна! Катя у 2020 році із мамою переїхали жити до Запорізької області. Ми навіть після їхнього переїзду продовжували спілкуватися через різні соціальні мережі, тоді ще навіть не здогадуючись, які випробування їх чекають… З лютого 2022 року і до сьогодні вони –в російській окупації. Знаю, що родина подруги за цей час багато переїзджала, змінила кілька місць проживання, шкіл. Я вже мовчу про стан здоров’я моєї Каті, яка пережила стільки стресів, маючи цукровий діабет! Де вони зараз живуть навіть не питаю, бо не хочу їм зашкодити.
Переглядаючи навчальні відео для школярів від Української Гельсінської спілки з прав людини, я більше дізналася про МГП, Женевські конвенції. І тепер я вже чітко розумію, що МГП захищає також і цивільних осіб під час окупації. Це серйозні міжнародні зобов’язання для багатьох держав, більшість країн їх виконує. І так має завжди бути у цивілізованому світі! Але, чому ж у житті все не так, коли це стосується росії? Моя подруга зараз навчається за російськими підручниками, програмами, спілкується вже не нашою державною, а російською мовою. Зараз Каті 14, з них 12 вона розмовляла рідною мовою, але все змінилося, коли розпочалося російське вторгнення в Україну. Аккаунт подруги теж російський. Але вона мене чудом знайшла у мережі Інтернет! Ми дуже-дуже рідко списуємося, всього пару слів «Як ти?» Не все можу її запитати, просто згадуємо дитинство, той час, коли гуляли, ходили до школи, обмінювалися відео у TikTok, могли просто бути разом, спілкуватися вільно.
Я з батьками живу у відносно тихому регіоні, на Черкащині. Але це не значить, що війна не ввірвалася у наше, навіть у моє життя. Багато односельців, знайомих зараз воює, а мій хрещений тато Олександр Васильович Редька, наш мужній Герой, загинув на цій страшній війні, віддав найдорожче – своє життя. Його донька Ангеліна залишилася без батьківської любові і турботи у 9 років. Це так боляче! Я сумую за хрещеним і це розриває моє серце!!
До нас у село із початку російської агресії приїхало дуже багато внутрішньо переміщених осіб (серед них багато дітей) із Харкова, Слов’янська, Бахмута, інших міст, сіл України, бо у нас тихіше, безпечніше. Односельці допомагають їм житлом, продуктами харчування, одягом, тощо. Але майже щодня і у нас лунають сигнали повітряної тривоги через постійні ракетні атаки росії. Багато часу у школі ми із вчителями проводимо не за партами, а в укриттях. Та особливо сумно, коли читаємо повідомлення про те, що мільйони українських дітей змушені постійно жити у таких умовах, спати у коридорах чи проводити ночі в холодному підвалі. Російські ракети руйнують школи, дитсадочки, музеї, гинуть наші люди. Сумно усвіломлювати, що я і мої однокласники, однолітки, друзі, всі ми є дітьми війни! Навіть нещодавно сталася ситуація, коли ми, учні 5-9 класів, у яскравих карнавальних костюмах, за кілька хвилин до початку Новорічного свята, змушені були спускалися до укриття і чекали сигналу «відбій повітряної тривоги». Я з болем дивилася на нас, дітей: на юних Ельфів, Гномів, Щедрівників, Сніжинок, Зайчиків та Лисичок і думала про те, як же всі ми, мирні жителі, вдячні нашим захисникам і чекаємо нашої Перемоги! Тільки дякуючи нашим безстрашним ЗСУ, наше Новорічне свято відбулося!
Але, буває і так, що життя у ці воєнні часи, дарує і приємні сюрпризи та нові знайомства: з лютого 2022 року і дотепер росія, порушуючи Женевські конвенції та норми МГП, проводить обстріли мирних жителів, зокрема, м. Києва. От тому, у березні 2022 року, родина Святослава Куліковського була змушена покинути рідним дім, вони з мамою вирішили втікати десь подалі від війни і обрали наше село, хоч не мали тут нікого і нічого, не мали рідних. Мої батьки дізналися про все це і запропонували їм жити у будинку нашої покійної бабусі. Було приємно зустріти нового приятеля. Виявилося, що Святослав теж, як і я, навчався тоді у 6 класі. Так ми стали однокласниками, здружилися, разом із мого компа заходили на онлайн уроки, виконували домашні завдання, я спочатку ділилася своїми підручниками, доки сім’я Святослава не вирішила всі технічні питання із підключення до мережі Інтернет. Майже до кінця 2021/2022 навчального року Святослав навчався у нашій школі, він також був активним у всіх громадських справах (ми готували на Великдень малюнки, смаколики для наших воїнів ЗСУ, долучалися до шкільного флешмобу, тощо). Потім Свят повернувся до Києва, але ми так здружилися і між собою, і сім’ями, що дружимо і дотепер! Вони часто приїздять до нас у гості. От і на ці зимові канікули Святослав гостював із мамою у нас. Було радісно і гарно проводити час разом!
На мою думку, справжній друг – це та людина, яка буде поруч з тобою в складну мить. Я дуже ціную наші відносини і завжди стараюсь допомогти моїм друзям Каті чи Святославу чим і як можу: підтримати, вислухати, поговорити.Сьогодні я подумала про те, що важко довго не бачитися із своїми друзями, але як важливо мати впевненість, що твої друзі, хоч і далеко від тебе, але справді у безпеці, що їх права ніхто не порушує!
Отже, на багатьох прикладах із життя та історіях моїх друзів, я пересвідчилася, що росія порушила усі норми Женевських конвенцій. Врешті я зрозуміла, що все те, що сталося із моєю подругою Катею, із моїм новим другом Святославом і із нами усіма, це, згідно Женевських конвенцій, – воєнні злочини, за які рано чи пізно росія нестиме відповідальність у Гаазі. Бо хіба можливо таке, щоб у ХХІ столітті, у центрі Європи права людини та дитини так зухвало і безкарно порушувалися?
Я мрію про те, щоб пошвидше закінчилася ця війна і знову всі жили у мирній Україні, щоб наші права були непорушними, а основою спілкування між усіма державами були норми Міжнародного гуманітарного права. Я мрію, що всі ми втрьох зустрінемося колись у нашому чарівному селі, разом підемо до річки. A дитячі мрії повинні обов’язково збуватися, правда ж?