Есе «Війна в Україні і права дитини»

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

3 місце отримала робота «Війна в Україні і права дитини», автор Матвієнко Кирило Дмитрович КУ «Комишувацький ліцей» Попаснянської міської територіальної громади Луганської області, під керівництвом Мирошниченко Наталії Анатоліївни.

У житті будь-якої держави, суспільства і кожної людини окремо важливу роль відіграє таке явище, як право. Воно виступає в ролі регулятора суспільних відносин та захищає громадян і держави.

Я – молодий юнак, вимушений переселенець з Донбасу, безхатько. Війна дихала моїй родині в спину, вона й зараз дивиться на мене зі сторінок та екранів ЗМІ. Моя мала Батьківщина, Луганщина, окупована. Кожен день я замислююсь, якою мірою виконуються мої права? 

Основними міжнародними документами, де закріплені мої права, є Конвенція ООН про права дитини та Декларація прав дитини.

Конвенцію ООН про права дитини було прийнято 20 листопада 1989 року, її ще називають «Світовою Конституцією прав дитини».

Україна – правова держава, яка завжди дбає про добробут своїх громадян. Конвенцію ООН про захист прав дитини ратифіковано Постановою Верховної Ради України №789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, і відтоді в нашій країні норми Конвенції ООН про захист прав дитини стали складовою національного законодавства.

У Конвенції зазначено, що права передбачені в цьому документі, стосуються кожної дитини, незалежно від кольору шкіри, від раси, від матеріальних благ, релігії, освіти, мови, стану здоров’я, статі … 

Перегортаю сторінки Конвенції ООН про права дитини. Хочу зрозуміти, яка стаття найважливіша, коли в країні йде війна. Упевнений стаття 6 «кожна дитина має невід’ємне право на життя».

Життя… Що воно таке?.. Таке маленьке слово, лише п’ять літер, а стільки  в ньому сенсу. Раніше, я не задумувався взагалі над цим питанням. Насолоджувався безтурботним і щасливим дитинством, зростав у звичайній родині: тато працював у МНС, мама працювала вчителем біології.  Жив в рідному селищі Комишуваха, навчався в школі, мав  свої захоплення, мрії, шкільних друзів – це було справжнє життя,  життя, гарантоване Конституцією України – Основним Законом держави. Я навіть не задумувався над можливістю припинення біологічного існування людей навколо себе. Молодість оптимістична, в старість для себе не віримо, що там вже казати про смерть. 

 І ось в один момент  все … ранок 24 лютого 2022 року. 

Війна, вибухи, сльози, страх, біль, боротьба за виживання – синоніми до слова «життя» усіх людей України.

Порушено найголовніше право кожного – це право на життя. 

У ХХІ столітті в центрі Європи моє право на життя порушила країна- агресор.  Я міг загинути під час обстрілів від куль та снарядів, мене могло завалити уламками будинку, міг померти від хвороби, бо доступ до ліків та лікарів був обмежений. Я вже не говорю про можливість потрапити під обстріл снарядами з білим фосфором, забороненим для використання навіть проти комбатантів. А скільки дітей втратили життя та здоров’я, тому що прийняли невірні рішення, перебуваючи в стані стресу через бойові дії. 

Я і мої однолітки – ми не комбатанти, не учасники бойових дій. Міжнародне гуманітарне право вимагає від воюючих сторін максимальних зусиль для запобігання втрат серед мирного населення. 

Мені 16, а я вже знаю, як виглядає війна. Не з підручника, не з кінофільмів, а з щоденних фронтових повідомлень і з побаченого в рідному селищі та на шляху до Дніпропетровщини. 

Я знаю багато випадків, коли гинули мирні люди навіть не в результаті випадковостей. Маріупольський драмтеатр з написом великими літерами – «Діти»,  розбомблений росіянами. Правда, дуже вражаючий приклад?  Я впевнений, що роками буде збиратися інформація про вбивства, скоєні росіянами, і будуть покарані всі злочинці, і розкриті всі злочини.  Світ засудив російську армію, яка зробила кримінальні злочини своїх солдат інструментом вирішення військових задач та насадження окупаційного режиму.

«Війна в Україні, як і всі війни, є кризою захисту дітей і прав дитини», – наголосив заступник виконавчого директора Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ).

Країна-агресор не визнає жодних норм Міжнародного гуманітарного права, порушує всі закони. На окупованих територіях фактично втратили чинність статті 28-31 Конвенції ООН, які закріплюють право дітей на освіту, право розмовляти рідною мовою, захоплюватися рідною культурою.

Я, маю право на життя?!  Його відбирають рашисти, ворожі кулі та уламки ракет, вони зупинили життя сотень українських дітей. 

Згідно офіційних статистичних даних фахівців платформи «Діти війни»,  станом на червень 2023 року, під час повномасштабного вторгнення загинуло 485 дітей, 992 отримали поранення, 393 дитини вважаються зниклими безвісти, 

Близько 19,5 тисяч випадків депортації дітей із України в росію. Знову порушено статтю 78 Конвенції ООН про права дитини, відібрано право набуття громадянства рідної країни, право знати своїх батьків, право на їх піклування.

«Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», – записано в статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ця ж думка є провідною і в Загальній декларації прав людини, і в Конституції України.

Для захисту дітей під час воєнного стану запроваджено загальнонаціональну програму «Дитина не сама» Офісом Президента України спільно з Дитячим фондом ООН UNICEF Ukraine та Міністерством соціальної політики.

Під час війни порушуються права дитини: право на життя, право бути із сім’єю і громадою, право на здоров’я, право на розвиток особистості, а також право на турботу і захист. 

Порушені права дітей мають бути відновлені та захищені за допомогою національних і міжнародних інституцій.

Ми прагнемо Миру та Перемоги, для того, щоб жити щасливо та скористатись своїми правами у повному обсязі.