Есе «Тиха окупація»

Українська Гельсінська спілка з прав людини у партнерстві з Міністерством освіти і науки України провела Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Права людини та права дитини в умовах війни». 

2 місце отримала робота«Тиха окупація», Дніпровський ліцей №120, під керівництвом Волосянко Євгенії Володимирівни.

Окупація… Хто б міг подумати, що у лютому, майже два роки тому, я дізнаюся, що означає це слово. По-справжньому, не з розповідей прадіда, який сам під час Другої світової був малим та спостерігав, як степи Херсонщини палають. Тепер я, як він…

Виявилося, що ворог, який приходить на територію України зі зброєю в руках, порушує перше й основне право дитини – право на життя. Щохвилини мені та моїм друзям, що залишились тут, доводиться проживати жахливі моменти «неволі»: ніколи не знаєш, що спаде на думку «визволителям», коли до тебе завітають з перевіркою, і чи не відправлять тебе на «оздоровлення» кудись подалі від батьків. Це страшно, але ми дуже різко подорослішали. Ми тепер дорослі-діти. 

Тут, у тихій окупації, говорити про право на охорону здоров’я і безоплатну кваліфіковану медичну допомогу взагалі не доводиться, проте мені пощастило, що в мене найкращі мама та бабуся: вони завжди знають, як мене швидко поставити на ноги.

А ще, в умовах окупації право на ім’я та громадянство також порушується. Примусова зміна документів під загрозою розправи (як мої батьки з цим справляються, я не знаю), постійна пропаганда звідусіль про «великий-могучий», заборона здобувати освіту (але попри все ми боремося). Це все задля того, аби ми забули своє коріння, втратили свою українську самобутність, стали як вони. Я не хочу і не буду. Батьки мене навчили бути гідним, я – УКРАЇНЕЦЬ.

У цілому, більша частина прав дитини порушується саме агресором. Хочу вірити, що окупанти будуть покарані за те, що позбавили мене того щасливого, безпечного дитинства, яке я проживав на просторох своєї рідної землі, і колись, втомлені та нескорені, ми зможемо без страху називати себе українцями. Слава Україні!