Свобода думки, совісті та релігії: права релігійних громад – М. Васін - Українська Гельсінська спілка з прав людини
Повернутись назад

Свобода думки, совісті та релігії: права релігійних громад – М. Васін

Новина

СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЇ: ПРАВА РЕЛІГІЙНИХ ГРОМАД

Публікацію також можна скачати

ПРО АВТОРА

ВасінМаксим Васін, виконавчий директор громадської організації «Інститут релігійної свободи», член Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерстві культури України, член Консультативної ради при Уповноваженому Верхової Ради з прав людини. Є співавтором десятків законодавчих актів і поправок у сфері свободи совісті та релігії, суміжних прав людини та діяльності релігійних організацій. Займається проблематикою релігійної свободи та міжконфесійного діалогу з 2001 року.

  1. Загальний огляд

Традиційно церква, як суспільна інституція, користується найбільшою довірою серед українського населення (58,8%). Це контрастує з найменшою довірою українців до владних інститутів: Уряд – 8,7% та Парламент – 6,2%, які мають також найнижчий баланс довіри й недовіри [2].

Таблиця 1. Довіра до соціальних інституцій, % опитаних

Такого роду лідерство народної довіри церква займає багато років поспіль, відіграючи свою роль не лише як інституція, яка задовольняє релігійні потреби віруючих, але й як частина громадянського суспільства України.

1

Таблиця 2. Опитування: чи довіряєте ви Церкві? (2000-2016)

2

Слід відзначити, що за останні 16 років кількість віруючих в Україні суттєво зросла – з 57,8% опитаних до 70,4%. При цьому за цей самий період зменшилася кількість невіруючих (з 11,9% до 6,3%) та переконаних атеїстів (з 3,2% до 2,7%), а також кількість тих українців, хто вагається між вірою і невір’ям (з 22,5% до 10,1%), про що свідчать дані Центру Разумкова [3].

Таблиця 3. Опитування: незалежно від того, відвідуєте Ви церкву чи ні, ким Ви себе вважаєте? (2000-2016)

3

Водночас до православних себе відносять 64,7% українців. Найбільша кількість православних (39,5%) ідентифікують себе з УПЦ Київського Патріархату. Друга за кількістю група (25,4%) вважає себе “просто православними”, 23,3% відносять себе до УПЦ (Московського Патріархату), і ще 4,8% православних – вірні УАПЦ, а 1,3% – безпосередньо відносять себе до Руської (Російської) Православної Церкви.

Із усіх опитаних греко-католиками вважають себе 8,2%, протестантами – 1,2%, а римо-католиками – 0,8%. При цьому 12,7% опитаних ідентифікують себе як “просто християни” [4].

Загалом релігійна ситуація в Україні свідчить про те, що кожен, незалежно від конфесійної належності, має свободу сповідувати свою релігію чи переконання. Поодинокі порушення права на свободу совісті та віросповідання часто мають регіональний характер та не складають загальнодержавної політики Уряду. Однак окремої уваги потребують законодавчі ініціативи урядових структур та окремих парламентарів щодо внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», які стали предметом жвавих дискусій.

Протягом 2016 року залишалася помітною напруженість у міжправославних відносинах, пов’язана із майновими суперечками під час зміни юрисдикції православними громадами, зокрема під час переходів парафій з юрисдикції Московського до Київського Патріархату. Загалом таких конфліктних ситуацій менше 1% від загальної кількості зареєстрованих в Україні православних громад, проте негативною є тенденція до дедалі частішого висловлення учасниками цих суперечок зневаги і публічних образ на адресу своїх опонентів.

У цьому контексті 44,3% українців, які вважають себе православними, підтримують “необхідність створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви, незалежної від інших церковних центрів за межами України”. Водночас 25% православних не підтримують цю ідею, а 30,7% ще не визначились [4]. Відтак подолання в Україні православного розділення ще потребує широкого суспільного діалогу, просвітництва та, скоріш за все, не обійдеться без локальних суперечок, мінімізувати які можливо шляхом відмови від силових протистоянь та через налагодження діалогу та медіації.

  1. Проблема загальної перереєстрації релігійних організацій

Проблема загальної перереєстрації всіх неприбуткових організацій, в тому числі релігійних, загострилася всередині 2016 року, коли стало очевидним, що вимоги підпункту 133.4.1 Податкового кодексу України (внесені Законом України від 17.07.2015 року № 652-VIII), які були покликані  автоматизувати процес надання неприбуткового статусу, по факту були використані Урядом для так званої “інвентаризації” неприбуткових організацій та створення їх нового Реєстру. Подібну позицію зайняв також Департамент у справах релігій та національностей Мінкультури. “Має відбутися не механічна перереєстрація релігійних громад, а реєстрація нових редакцій статутів, в яких усі положення мають відповідати діючому законодавству у сфері релігії”, – сказав директор Департаменту Андрій Юраш [5].

Однак з боку релігійної спільноти зазнав критики сам підхід урядовців, коли замість законодавчого регулювання діяльності тих чи інших типів неприбуткових організацій від них вимагається цитувати в установчих документах положення законів, що може тривати безкінечно, з огляду на часті законодавчі зміни. Це також стосується вимоги щодо деталізації у статутах неприбуткових організацій завдань і напрямків їх діяльності. Оскільки згідно Податкового кодексу неприбутковій організації дозволено витрачати кошти без оподаткування лише на статутні завдання і напрямки, незважаючи навіть на те, якщо відсутні у статуті види діяльності прямо передбачені профільним законом.

За даними Мінкультури кількість зареєстрованих релігійних організацій станом на початок 2016 року складає 34611. Ця цифра не враховує окуповані території АР Крим та міста Севастополь, а дані по Донецькій і Луганській областях не відображають змін, що відбулися за останні три роки на непідконтрольній Україні території [6]. Податковий кодекс вимагав завершити процедуру перереєстрації всіх неприбуткових організацій до 1 січня 2017 року. Проте за ініціативи Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій був прийнятий Закон України № 1667-VIII від 06.10.2016 року, який не лише продовжив крайній термін перереєстрації релігійних організацій до 1 січня 2018 року, але й виправив суттєвий недолік пункту 133.4 Кодексу, який до цього формально обмежував статутну діяльність неприбуткових організацій на користь своїх членів (як приклад, добродійність і милосердя релігійних організацій на адресу своїх одновірців) [7].

За інформацією Мінкультури, обласних і Київської міської держадміністрацій, станом на середину 2016 року необхідні зміни до своїх статутів внесли 2 % відповідних релігійних організацій (зокрема, Мінкультури зареєструвало зміни до статутів 29 релігійних організацій). При цьому згадані органи влади заявили про спроможність опрацювати до кінця 2016 року лише від 3 до 10 % поданих на реєстрацію статутів релігійних організацій від їх загальної чисельності. Таким чином, навіть продовження перереєстрації релігійних організацій до кінця 2017 року навряд чи дозволить державним органам впоратися з перереєстрацією бодай половини від загальної кількості релігійних організацій.

Ситуація ускладнюється ще тим, що так званий “антирейдерський” Закон України № 1666-VIII від 06.10.2016 року (законопроект № 5067) запровадив ще один проміжний етап в подвійній процедурі реєстрації релігійних організацій. Тепер до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» внесено вимогу про те, щоб підписи на статуті та протоколі загальних зборів релігійної організації засвідчувалися нотаріально перед поданням на держану реєстрацію [8]. І це незважаючи на те, що до державного реєстратора подається вже зареєстрований статут, засвідчений печаткою і підписом керівництва обласної чи Київської міської державної адміністрації, або Мінкультури.

Крім цього, резонансний законопроект № 4128 пропонує зміни до статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», які передбачають прийняття рішень про зміну релігійною громадою підлеглості релігійним центрам шляхом голосування більшістю присутніх на зборах громадян, які “самоідентифікують” себе приналежними до цієї релігійної громади [9]. Окрім невиправданого надання таким особам правосуб’єктності членів юридичної особи (з правоздатністю розпоряджатися майном релігійної громади) всупереч вимог статуту конкретної релігійної громади, у разі прийняття законопроекту знов постане питання невідповідності статутів більшості релігійних громад вимогам закону. Адже згідно поширеної практики майже усі релігійні громади приймають рішення про внесення змін до статуту 2/3 або навіть 3/4 голосів присутніх на загальних зборах членів релігійної громади. При цьому баптистські, лютеранські, юдейські, мусульманські та інші громади мають додаткові вимоги до членства такі, як конфірмація, хрещення, обрізання, що не береться до уваги згаданим законопроектом.

Пункт 2 Плану заходів на 2016 рік з реалізації Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016 – 2020 роки, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02.11.2016 року № 802-р, та пункт 43 Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 року № 1393-р, зобов’язують Мін’юст та Мінкультури розробити до кінця 2016 року законопроект про спрощення процедури реєстрації релігійних організацій. Однак відповідні напрацювання Мінкультури представило релігійній спільноті лише у грудні 2016 року, що передбачало подання відповідного законопроекту до парламенту поспіхом, без належного громадського обговорення.

Залучення представників конфесій і громадськості до роботи над цим законопроектом важливо також з огляду на те, що пропоновані зміни стосуються не лише процедури реєстрації релігійних організацій, але й вводять нові підставі для примусового припинення (заборони) релігійних організацій у судовому порядку (в тому числі за “дії, які становлять загрозу стабільності держави”), запроваджують релігієзнавчу експертизу стосовно релігійних організацій (як новостворених, так і діючих). Деякі з запропонованих новацій свідчать про намір посилити контролюючі функції Мінкультури як державного органу у справах релігій, що може негативно позначитися на рівні свободи віросповідання в Україні.

В умовах наявних законодавчих прогалин процедура реєстрації статутів релігійних організацій має регіональні особливості та залежить від адміністративної практики, сформованої тією чи іншою обласною державною адміністрацією та КМДА. Як приклад, в одних областях вимагається подання нотаріально засвідченої заяви від засновників релігійної громади, в інших – паспортні дані, а в деяких – навіть ідентифікаційні (податкові) номери.

Таким чином, процедура реєстрації релігійних організацій потребує уніфікації та виважених законодавчих змін після проведення детальних консультацій з релігійною спільнотою. Саме на такому підході наголосила Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій у своїх зверненнях до Кабінету Міністрів України та Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури, закликаючи не поспішати зі змінами з метою їх ретельного опрацювання у діалозі з представниками конфесій та експертами [10].

  1. Продовження реформ у сфері релігійної освіти

 Протягом останніх двох років Міністерство освіти та науки України забезпечило формування бази підзаконних актів, необхідних для практичної реалізації новацій Закону України «Про вищу освіту» (в редакції 2014 року) у сфері державного визнання документів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання осіб, які на день набрання чинності цим Законом здобули освіту, захистили дисертації на здобуття наукових ступенів та отримали вчені звання у вищих духовних навчальних закладах.

Варто зауважити, що Закон України «Про вищу освіту» передбачає виділення «Богослов’я» в окрему галузь знань та можливість проходження вищим духовним навчальним закладом процедури ліцензування та акредитації освітньої програми за спеціальністю «Богослов’я», створення та діяльності аспірантури, докторантури, спеціалізованої вченої ради за галуззю знань «Богослов’я». З цією метою Міносвіти розпочало процес державного визнання документів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання, виданих вищими духовними навчальними закладами, щоб богословські навчальні заклади та факультети змогли бути забезпечені необхідними науково-педагогічними і науковими кадрами.

На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України видав Постанову від 19.05.2015 року № 652, якою затвердив відповідну процедуру. Для практичної організації цього процесу Міносвіти видало Наказ від 08.04.2016 року № 381, яким затвердило Положення про Комісію з державного визнання документів про наукові ступені та вчені звання, а Наказом від 15.07.2016 року № 839 утворило Комісію з державного визнання документів про вищу духовну освіту та затвердило її персональний склад. Іншим Наказом від 15.07.2016 року № 829 Міносвіти затвердило склад Комісії з державного визнання документів про наукові ступені та вчені звання, що зробило можливим розпочати розгляд заяв про встановлення відповідності наукового ступеня, присудженого вищим духовним навчальним закладом, освітньо-науковому або науковому рівню системи освіти України та відповідність присвоєння вченого звання встановленим вимогам.

За інформацією Міносвіти, протягом 2016 року на розгляд Комісії з державного визнання документів про вищу духовну освіту загалом надійшло 308 справ. За результатами їх розгляду ухвалено позитивні рішення щодо визнання 106 документів про вищу духовну освіту. Крім цього, до Комісії з державного визнання документів про наукові ступені та вчені звання надійшло 32 справи щодо визнання наукових ступенів та 8 стосовно визнання вчених звань, з яких ухвалено позитивні рішення щодо визнання 9 дипломів про присудження наукових ступенів та 5 документів про присвоєння вчених звань [11]. До складу Комісій увійшли як державні службовці та експерти-релігієзнавці, так і представники духовних навчальних закладів і релігійних об’єднань.

  1. Проведення публічних мирних зібрань релігійного характеру

8 вересня 2016 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 6-рп/2016 про неконституційність вимог про отримання дозволів у місцевої влади на проведення публічних релігійних та інших мирних заходів (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій). Зокрема, Суд визнав неконституційними положення частини 5 статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», які вимагали від віруючих і релігійних організацій отримання дозволів у місцевої влади на проведення мирних зібрань за 10 днів до бажаної дати. Більш того, Суд розширив межі розгляду конституційного подання та визнав неконституційним також Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 року № 9306 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», яким, як не дивно, до цього часу користувалися деякі місцеві посадовці та навіть судді, обмежуючи права громадських активістів.

Правозахисники 20 років наголошували на невідповідності Конституції України окремих застарілих норм Закону України про свободу совісті та нормативних актів СРСР, які фундаментальне право людини на свободу мирних зібрань ставили у залежність від дозволу чиновника. У деяких областях посадові особи навіть вимагали від релігійних громад отримувати у них дозволи, щоб орендувати приміщення для церковних заходів, або свавільно, без суду, забороняли віруючим проводити публічні зібрання – святкові заходи, хресні ходи, вуличні молитви тощо.

У 2015 році ініціатором конституційного подання виступила Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська. Її позицію підтримали Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, Інститут релігійної свободи, Українська Гельсінська Спілка з прав людини, низка університетів, Міністерство юстиції, Національна поліція та СБУ, вважаючи згаданий дозвільний порядок організації мирних заходів неконституційним. Натомість Міністерство культури виступило за збереження дозвільного порядку проведення публічних релігійних заходів, сприймаючи його як “механізм попереджувального впливу на можливі прояви деструктивної діяльності релігійних організацій”.

У підсумку, Конституційний Суд розтлумачив статтю 39 Конституції та чітко заявив, що в демократичній країні не може бути дискримінації віруючих у реалізації їх права на мирні зібрання. У своєму рішенні Суд зауважив, що Конституція України “зобов’язує державу створити єдиний правовий механізм, що регулює проведення громадянами, громадськими або релігійними організаціями, іншими суб’єктами права публічних мирних зібрань релігійного та нерелігійного характеру” [12]. Суд наголосив, що відповідно до статті 39 Конституції України єдиною вимогою для проведення публічних мирних зібрань, як релігійних, так і нерелігійних, є їх мирних характер та завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування.

Тож історичність згаданого рішення Конституційного Суду важко переоцінити, адже йдеться про остаточне звільнення від рудиментів радянського тоталітаризму, які стояли на заваді свободи думки, вираження поглядів і віросповідання в Україні.

  1. Подальше становлення капеланської служби у Збройних Силах України

Протягом року продовжилася робота над практичною реалізацію Розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року № 677-р «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі». 14 грудня Уряд доповнив його положеннями про Державну спеціальну службу транспорту, в якій Міністерству інфраструктури доручено створити капеланську службу [13].

Станом на кінець першої половини 2016 року райони проведення антитерористичної операції відвідали 521 священик-капелан з різних церков і релігійних організацій (УПЦ КП – 295, УГКЦ – 122, ЦХВЄУ – 23, ВСЦ ЄХБ – 12, УПЦ (МП) – 8), а також 150 священиків-волонтерів та ще 140 інших духовних осіб (диякони, помічники, семінаристи). Ці цифри не враховують священиків-капеланів, які здійснювали свою місію на полігонах або в тилових госпіталях. Водночас дослідники зауважують, що священики-капелани несуть не лише духовне служіння серед військовослужбовців, але й від самого початку російської агресії проти України взяли на себе роль волонтерів, які першими привозили необхідні речі, як приклад, у Херсонську область, коли бригади Збройних Сил України були дислоковані у голому полі. Пізніше це вилилось у психологічну та духовну допомогу військовослужбовцям та членам їх сімей. Багато хто з священиків пройшов спеціальні тренінги для капеланів та повноцінні навчальні програми з надання психологічної допомоги, роботи з травмою, проявами посттравматичного стресового розладу, по роботі з горем і втратою. Священики-капелани взаємодіють та обмінюються досвідом з іншими волонтерами та спеціалістами у сфері психології, психотерапії та психіатрії. Окремою сферою роботи капеланів стали допомога пораненим, підтримка родин військовослужбовців, духовна і матеріальна допомога вдовам загиблих воїнів [14].

Впродовж 2016 року продовжилися консультації та подальше доопрацювання проекту Закону України «Про військове капеланство», розробленого за участі членів Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Зважаючи на наявність декількох законодавчих ініціатив з цього приводу, зокрема законопроекту № 1153, розробленого ще у 2013 році, та ще не поданого до парламенту законопроекту РНБОУ, за ініціативи Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності у жовтні 2016 року за участі представників різних церков та експертів відбулася нарада щодо законодавчого врегулювання діяльності військових капеланів. Її результатом стало взаємне узгодження основних позицій щодо майбутнього єдиного законопроекту.

Пізніше, 17 листопада, за підтримки Комітету ВР з питань національної безпеки і оборони у стінах Верховної Ради відбувся Круглий стіл на тему «Розвиток капеланського служіння в Україні». Депутати від різних парламентських комітетів і фракцій разом із представниками церков домовилися протягом кількох тижнів завершити роботу над проектом Закону України «Про військове капеланство», який має врахувати доцільні напрацювання з інших проектів. Після цього узгоджений законопроект буде зареєстрований у парламенті за підписом депутатів із різних фракцій і груп [15].

  1. Релігійні переслідування та утиски свободи віросповідання в окупованому Криму та окремих районах Донецької та Луганської областей

Релігійна ситуація на окупованих внаслідок російської агресії територіях АР Крим та окремих районів Донецької та Луганської областей виразно відрізняється від становища віруючих і релігійних громад решти України.

Російське законодавство, запроваджене в АР Криму з березня 2014 року, значно звужує свободу віросповідання, порівняно з українськими законами. Відтак протягом останніх років кримські релігійні організації продовжують переживати складнощі з обов’язковою перереєстрацією за законодавством Росії, яка вимагає набуття російського громадянства для засновників. Почастішали випадки обмежень в користуванні орендованими та власними житловими приміщеннями, які пристосовувалися для проведення богослужінь і вивчення Біблії. Останній такий випадок стався у грудні 2016 року, коли місцева влада заборонила Церкві християн віри євангельської «Голос надії» використовувати для здійснення богослужінь та іншої діяльності власну будівлю по вулиці Ракицького 29 у Бахчисараї [16]. Священики, які відмовилися приймати російське громадянство, зіткнулися зі складнощами в своїй релігійній діяльності через обмеження, які має російське міграційне законодавство по відношенню до іноземців.

Віруючі УПЦ Київського Патріархату переживають різні перепони у їх релігійній діяльності, зокрема через рішення кримських судів щодо заборони використання окремих приміщень і споруд, пристосованих під храми. За словами архієпископа Сімферопольського і Кримського Климента, Київському патріархату в Криму загрожує ліквідація та знищення, оскільки на сьогодні в УПЦ КП функціонує лише 9 повноцінних парафій (з 41 на початок 2014 року), де відбуваються богослужіння, а також є лише 13 священиків, половина з яких служать “вахтовим методом”, бо були вимушені вивезти свої родини з півострова через реальну загрозу життю для їх дітей. “Після початку анексії Криму з боку Росії, до літа 2014 року, було знищено церкву в селі Перевальному, було знищено церкву священомученика Климента в Севастополі, були закриті храми в Красноперекопську, Ленінському районі та Саках”, – заявив архієпископ УПЦ КП. За словами архієрея, діяти залишилися лише ключові парафії в місті Сімферополі, Первомайському та Білогірському районі [17].

У вересні 2015 року місія ОБСЄ зафіксувала системні та цілеспрямовані порушення фундаментальних прав і свобод в Криму, в тому числі свободи совісті та віросповідання. Особливих переслідувань зазнають віруючі та релігійні громади з проукраїнською позицією. Зокрема у звіті ОБСЄ наголошується, що окрім УПЦ Київського Патріархати тиску зазнали релігійні організації кримських татар. Так звані правоохоронні органи Криму проводили обшуки в мечетях та медресе (ісламських школах) на всьому півострові та допитали десятки кримських татар, підозрюваних у володінні забороненими екстремістськими матеріалами чи у причетності до заборонених законодавством Росії релігійних організацій [18].

Такі дії окупаційної влади Криму продовжилися і в 2016 році, резонансним прикладом чого став арешт чотирьох мусульман – Руслана Зейтуллаєва, Ферата Сайфуллаєва, Рустема Ваітова та Юрія (Нурі) Прімова, яких російська влада підозрює у тероризмі та інкримінує доволі маніпулятивну статтю – «Організація діяльності терористичної організації та участь у діяльності такої організації». Кримських татар наразі судять у Північно-Кавказькому окружному військовому суді за підозрою у причетності до забороненої і визнаної терористичною в Росії організації «Хізб ут-Тахрір». Згідно повідомлень ЗМІ, по цій справі наразі підозрюються 14 кримських татар [19].

Ситуація на Донбасі погіршується тим, що там немає легітимної влади, яка б могла нести відповідальність за дотримання прав людини та виконувати міжнародні зобов’язання в цій сфері, адже в умовах фактичної військової окупації місцевим мешканцям годі шукати справедливості та захисту від місцевих сепаратистів чи проросійських бойовиків. Релігійні переслідування та утиски свободи віросповідання, які мали місце у 2014 – 2015 роках, продовжилися і в 2016 році, хоча і в меншому масштабі. Як приклад, 16 листопада самопроголошена влада міста Горлівка Донецької області, яке непідконтрольне Україні, конфіскувала “у комунальну власність” молитовний будинок Церкви адвентистів сьомого дня по вулиці Горлівської дивізії 1 разом з усім майном громади, що знаходилося в будинку молитви, включаючи господарський інвентар, обладнання, меблі та бібліотеку [20].

На початку 2016 року атаку з боку окупаційної влади пережила також парафія Української греко-католицької церкви у місті Донецьку, біля храму якої сепаратисти організували мітинг, сповнений закликів до ненависті та релігійної ворожнечі проти греко-католиків та “інших сектантів”. У той же день, 29 січня, стало відомо про викрадення вченого-релігієзнавця Ігоря Козловського, який до цього часу знаходиться у полоні підтримуваних Росією бойовиків [21]. Перед цим, у вересні 2015 року, подібний “мітинг проти сект” проросійські сепаратисти організували біля молитовного будинку євангельських християн-баптистів у місті Шахтарськ Донецької області, виголошуючи заклики до заборони діяльності та релігійних переслідувань “сектантів”, а також інші гасла, сповнені мови ворожнечі.

За цих обставин більшість церков і релігійних громад в районах Донбасу, непідконтрольних Україні, змушені або припинити свою релігійну діяльність, або суттєво обмежити її та діяти у підпіллі. Ситуація дедалі погіршується тим, що підтримувані Росією бойовики у червні 2016 року запровадили власний “закон” про свободу віросповідання та релігійній об’єднання, на підставі якого змушують усі релігійні громади Донеччини під загрозою конфіскації майна пройти перереєстрацію в самопроголошених структурах так званої “ДНР”.

Варто відзначити, що, незважаючи на неодноразові публічні заяви під час міжнародних конференцій ОБСЄ (Варшава, Відень) про релігійні переслідування на Донбасі та письмові звернення Інституту релігійної свободи з переліком захоплених на Донбасі храмів і молитовних будинків [22], зазначені факти не знайшли відображення у звітах Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. Натомість, у щоденних звітах СММ ОБСЄ повідомляється про події на решті території України, зокрема про ситуацію з храмами та відношенням до священиків УПЦ (Московського Патріархату).

  1. Висновки

Україна, як і раніше, загалом демонструє прихильність до релігійного плюралізму та забезпечення свободи совісті та релігії для кожного, незалежно від віросповідання, конфесійної належності, переконань. Взаємовідносини між державою і церквою (релігійними організаціями) формуються на партнерських засадах, особливо у сферах гуманітарної допомоги переселенцям і постраждалим від війни, капеланського служіння у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також пенітенціарного душпастирства, освіти, охорони здоров’я, волонтерського служіння.

Міжконфесійному миру та налагодженню співробітництва між державою і релігійними організаціями сприяє діяльність міжконфесійних інституцій як суб’єктів громадянського суспільства. Цього року Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій відзначила 20-річчя своєї діяльності, що позитивно оцінили також і найвищі посадові особи держави. За ініціативи Ради Євангельських Протестантських Церков України у 2017 році Україна відзначатиме на державному рівні 500-річчя Реформації [23], що передбачає проведення багатьох соціальних, духовних, культурних, просвітницьких, наукових та інших заходів за сприяння державної та місцевої влади [24].

Водночас експерти відзначають проблему налагодження дієвої комунікації між органами влади та релігійними організаціями, яка вирізняється надмірною забюрократизованістю, ситуативністю та ускладнюється неналежним рівнем відкритості. Існуюча модель побудови діалогу, коли чиновники різного рівня дотримуються усталеної традиції, уникаючи пошуку

шляхів вирішення проблеми, а очільники багатьох релігійних організацій демонструють прагнення досягти “свого будь-якою ціною”, на практиці є неефективною та призводить до того, що сторони або взагалі не чують одна одну, або, у кращому випадку, реагують на взаємні запити вибірково. Слід констатувати, що за останній рік діалог між владою та релігійними організаціями відчутно активізувався. Проте процес комунікації ускладнює формальний підхід до діалогу та взаємодії учасників державно-конфесійних відносин, який є істотною перешкодою для повномасштабного використання потенціалу обох сторін [25].

Ситуацію зі свободою думки, совісті та релігії в Україні у 2016 році в цілому можна охарактеризувати як позитивну, хоча окремої уваги потребують законодавчі ініціативи, пов’язані з внесенням змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Натомість, на тимчасово окупованих російською владою територіях України – на півострові Крим та частині Донецької та Луганської областей – зберігається загрозлива ситуація з забезпеченням фундаментальних прав людини, в тому числі свободи віросповідання, оскільки релігія часто використовується як фактор для боротьби з інакомисленням і опозицією.

  1. Рекомендації

8.1. Міністерству юстиції України разом з Міністерством культури України та Державною фіскальною службою України з залученням Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій розробити та подати до Верховної Ради проект закону про удосконалення процедури набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи шляхом узгодження між собою чинних законодавчих актів у цій сфері, а також знайти узгоджений спосіб вирішення проблеми загальної перереєстрації релігійних організацій, запланованої до кінця 2017 року.

8.2. Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України виносити на розгляд законодавчі ініціативи у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій лише за умови їх завчасного попереднього узгодження (громадського обговорення) з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій.

8.3. Кабінету Міністрів України відновити роботу Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій для вирішення питань, які потребують міжвідомчої взаємодії (обмін інформацією між органами реєстрації статутів релігійних організацій та державними реєстраторами, створення капеланської служби у Збройних Силах України та інших формуваннях, спрощення процедури розмитнення і розподілу гуманітарної допомоги, забезпечення конституційного права громадян на альтернативну службу під час мобілізації тощо).

8.4. Верховній Раді України завершити процес доопрацювання проекту Закону України «Про військове капеланство» з залученням Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, чим створити належну законодавчу основу для розвитку в Україні військового капеланства з метою забезпечення права військовослужбовців і працівників правоохоронних органів на свободу віросповідання.

8.5. Спеціальній моніторинговій місії ОБСЄ в Україні здійснити моніторингові візити до усіх храмів, молитовних будинків і інших споруд релігійних організацій у Донецькій та Луганській областях, щодо яких є повідомлення про їх конфіскацію чи захоплення самопроголошеною владою або незаконними військовими формуваннями, з метою фіксації та відображення в офіційних звітах СММ ОБСЄ фактів релігійних переслідувань, сприяння відновленню порушених прав віруючих і релігійних громад на свободу віросповідання.

Посилання на джерела:

  1. Розділ підготував Максим Васін, виконавчий директор Інституту релігійної свободи (www.irs.in.ua).
  2. Опитування громадської думки Київським міжнародним інститутом соціології проводилося з 4 грудня по 14 грудня 2015 року у 110 населених пунктах в усіх областях України, окрім АР Крим, за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років. Методом інтерв’ю опитано 2022 респонденти. Статистична похибка вибірки (з імовірністю 0,95 і за дизайн-ефекту 1,5) не перевищує: 3,3% для показників близьких до 50%, 2,8% – для показників близьких до 25%, 2,0% – для показників близьких до 10%, 1,4% – для показників близьких до 5%.
  3. Таблиці 2 та 3 відображають результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 25 по 30 березня 2016 року в усіх регіонах України за винятком АР Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2018 респондента віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує – 2,3%.
  4. Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 4 по 9 листопада 2016 р. Було опитано 2018 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України, за винятком АР Крим та окупованих територій Донецької та Луганської областей за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Вибірка опитування будувалася як багатоступенева, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі. Опитування проводилося у 118 поселеннях (67 – міських і 51 – сільських). Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.
  5. Відкрите засідання Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій при Міністерстві культури України від 15.12.2016 р.: https://goo.gl/1Lw0Ld
  6. Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2016 року, затверджений Наказом Міністерства культури України від 31.03.2016 р. № 184: https://goo.gl/EygIqk
  7. Парламент прийняв як закон проект 5050 про неприбутковий статус релігійних організацій: https://goo.gl/DK7gQx
  8. Для перереєстрації релігійної організації тепер необхідно звертатися до нотаріуса: https://goo.gl/bjJBv0
  9. Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (щодо зміни релігійними громадами підлеглості), реєстр. № 4128 від 23.02.2016 р.: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58255
  10. ВРЦіРО просить Уряд не робити поспішних змін у законодавстві про реєстрацію: https://goo.gl/sLVXGy
  11. У МОН вручили перші свідоцтва про державне визнання документів про вищу духовну освіту: http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2016/12/13/foto-do-novini-z-duxovenstvom/
  12. Рішення Конституційного Суду України від 08.09.2016 року № 6-рп/2016 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій): http://ccu.gov.ua/docs/1924
  13. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.12.2016 р. № 964-р “Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 677”: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/964-2016-%D1%80
  14. Калениченко Т., Коханчук Р. Бути поруч: основи військового капеланства для військових і волонтерів // «Київське Богоявленське Ставропігійне Братство». – К., 2016.
  15. У парламенті завершується робота над Законом «Про військове капеланство»: https://goo.gl/7cvvgx
  16. Християни закликають Росію повернути віруючим молитовний будинок в Бахчисараї: https://goo.gl/lZCrxv
  17. Київському патріархату в Криму загрожує ліквідація та знищення – архієпископ Климент: https://goo.gl/lU8FfB
  18. Місія ОБСЄ зафіксувала суттєві утиски релігійної свободи в Криму: https://goo.gl/Gj9Fyw
  19. Справа «Хізб ут-Тахрір»: як із кримських татар роблять терористів: https://goo.gl/QT7bj6
  20. Власти Горловки, неподконтрольной Украине, конфисковали молитвенный дом адвентистов седьмого дня вместе с имуществом общины: http://www.adventist.org.ua/news_gorlovka_house.html
  21. Сепаратисти “ДНР” відновили релігійні переслідування в Донецьку: https://goo.gl/Ojzmiu
  22. IRF Statement at OSCE Conference on Combating Intolerance and Discrimination against Christians: https://goo.gl/Gh8Zd5
  23. Указ Президента України від 26.08.2016 р. № 357/2016 “Про відзначення в Україні 500-річчя Реформації”: http://www.president.gov.ua/documents/3572016-20423
  24. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.12.2016 р. № 935-р “Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення в Україні 500-річчя Реформації”: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=249575474
  25. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К.: НІСД, 2016. – С.232.