Євген Пронюк

 

Народився 26.09.1936 в селі Хом’яківка, Тисменецького р-ну, Івано-Франківської області.

Відомий діяч українського національного руху, автор самвидаву, поширював його.

Пронюк народився в сім’ї коваля Василя, учасника підпілля ОУН-УПА. 1944 німецькі власті прирекли його до кари смерти за те, що полонив двох гітлерівських солдатів. 1945 схоплений зі зброєю в руках енкаведистами під час облави, засуджений на 15 р. каторжних робіт на шахтах Воркути. Звільнений 1956, реабілітований 1992.

1947 родина – мати Настуня, бабця Любина, брат Станіслав і Євген – депортована в Караганду (Казахстан) на спецпоселення. Там скоро від непосильної роботи вантажницею на залізниці померла мати. Діти опинилися в дитячому будинку (спочатку в м. Саранську, пізніше — в м. Каркарала). Щоб уникнути, у зв’язку з наближенням 16-річчя, обліку в спецкомендатурі, П. добрався в 1952 до Києва, де влаштувався робітником на завод ім. Письменного. Працював токарем, електрозварювальником, контролером ВТК, одночасно навчався у вечірній школі. Звільнився з заводу 1960.

1957-62 навчався на філософському відділенні Київського державного університету ім. Т. Шевченка. З 1962 працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР.

З кінця 50-х – учасник опозиційного комуністичному режимові національно-культурного, національно-визвольного руху. Розповсюджує літературу нелеґального українського самвидаву.

1964 написав для самвидаву статтю „Стан і завдання Українського визвольного руху“, пізніше вилучену КДБ при арештах багатьох опозиціонерів у серпні – вересні 1965. Почалися утиски — не була видана книга П. про діяльність і творчість О.Терлецького, його не допустили до захисту кандидатської дисертації, призначеного на першу половину грудня 1965. КДБ через ЦК КПУ вимагав вигнання П. з Інституту філософії. Але директорові Інституту академіку Павлові Копніну вдалося захистити опального філософа, який залишився працювати, але вже не науковим спвробітником, а бібліоґрафом у бібліотеці Інституту.

Попри стеження і тотальний контроль КДБ, П. разом з однодумцями, зокрема, з В. Лісовим, далі розповсюджував самвидав. Починаючи з 1963 Пронюк тісно співпрацював з І. Світличним. Після масових арештів у січні 1972 Пронюку вдалося з В. Лісовим видати 6-й номер „Українського вісника“, щоб цим відвести звинувачення від В. Чорновола.

Пронюк був заарештований 06.07.72, звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди з метою підриву й ослаблення радянської влади за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. У грудні 1973 засуджений Київськимобласним судом на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Утримувався в таборах №№ 35, 37, 36 Пермської обл. Брав активну участь у боротьбі політв’язнів за свої права. Відома місячна голодівка в 35-й зоні пов’язана з відстоюванням прав П., переслідуваного КДБ в таборі. Заслання відбував у Казахстані.Повністю відбувши термін, у квітні 1984 повернувся в Київ. З труднощами влаштувався на роботу бібліотекарем в НДІ Державтотранс.

1988 бере участь у створенні Української Гельсінкської Спілки (УГС), був членом її виконкому. Того ж року, як член ініціативної групи, створював Український „Меморіала“ ім. В. Стуса.

1989 Пронюк ініціював створення, всупереч заборонам КДБ, нинішнього 40-тисячного Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, установчі збори якого відбулися в Києві на Львівській плоші під небом 03.06.89. З тих пір його незмінний голова. Був серед організаторів Народного Руху України (НРУ).

1990 був одним із фундаторів створення Української Республіканської партії (УРП), усі ці роки — член її проводу.

1990 обраний депутатом Київської міської ради, був членом її президії, 1992-93 — головою демблоку міськради. 1992-94 завідував сектором міськради з гуманітарних питань.

1994 обраний народним депутатом України від Тисменицького виборчого Івано-Франківської обл.. Працював у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Нагороджений медаллю Т. Шевченка „За віддану працю для добра всього українського народу та жертовний вклад на визволення України та підтримку свободи всім народам світу“ Спілки Визволення України (1977), почесним орденом „Січовий Хрест“ (1995), орденом Угорщини „Хрест за заслуги“ (1996), орденом „За заслуги“ III ступеня (1996).