Права людини в Україні 2011. IV. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД

[1]

1. Загальний огляд

Право на справедливий суд останні два роки перебуває в центрі уваги громадськості через очевидні порушення його стандартів під час тривалих публічних судових процесів щодо політиків. З іншої сторони, судова реформа, що відбулась у середині 2010 року, дає перші результати, котрі не додають оптимізму.

Старі проблеми судочинства залишилися. Зокрема, драматично погіршується ситуація з тривалістю судових процесів понад розумні строки та ростом навантаження на одного суддю (у середньому навантаження суді місцевого суду виросло до 130 справ на рік, а судді ВАСУ — до 138 матеріалів), погіршується ситуація з невиконанням рішень судів, де стороною є держава, не зменшилася проблема корупції в судах, й вони надалі в громадській думці займають одне з перших місць за корумпованістю, а кількість скарг на них щорічно зростає. Не покращився, як очікувалося, добір суддів[2], і дається взнаки побудова їхнього навчання не через незалежні навчальні заклади, а через ВНЗ, що акредитуються МОН, і, відповідно, залежать від виконавчої влади.

Натомість з’явилися нові серйозні виклики, пов’язані з втратою незалежності суддями та росту їхньої політизованості та керованості ззовні. Судова реформа визначила фактично один надзвичайно важливий орган, що повністю контролює суди, — Вищу раду юстиції, котрॠу свою чергу, повністю підконтрольна політикам та зокрема домінуючій політичній силі. Політична залежність породила надзвичайно дивні з правової точки зору рішення судів, починаючи від місцевих і закінчуючи Конституційним судом. Але наступ на незалежність суддів йшов і за іншими напрямками.

Влада проводила кадрові ротації в судах аби встановити повний контроль над судовою системою України. Багато суддів принципово подали у відставку з-за такого тиску, хоча влада каже, що вони пішли, бо хотіли більші соціальні виплати при звільненні. Іншими словами, влада закриває очі на відтік кваліфікованих кадрів із великим стажем. За різними оцінками із приблизно 8 500 суддівських посад вакантними залишаються вже понад 1 000.

У листопаді 2011 року Рада суддів адміністративних судів рекомендувала кандидатуру Ігоря Темкіжева на посаду голови Вищого адміністративного суду. Раніше цю посаду обіймав Олександр Пасенюк, якого нещодавно призначили суддею Конституційного Суду за парламентською квотою. За тиждень до цього (17 листопада) Темкіжев був переведений до Вищого адміністративного суду із системи господарських судів. У 2002–2010 роках він обіймав посаду голови Господарського суду в Донецькій області. З грудня 2010 року очолював Дніпропетровський апеляційний господарський суд. Члени Ради одностайно схвалили кандидатуру Темкіжева. До початку голосування на його адресу не пролунало жодного запитання з боку суддів. Такий крок можна оцінити як визнання суддями адмінсудів, що серед них немає достойних претендентів, які змогли б очолити Вищий адміністративний суд. Цілком ймовірно, що вітчизняна судова система вкотре стикнулася із фактом призначення керівних кадрів за вказівкою згори. Хоча, згідно із законом, кандидатуру пропонують органи суддівського самоврядування. Складається враження, що судді лише виконують політичні замовлення. Пасивність та відсутність будь-якого спротиву суддів таким діям є підтвердженням їхньої повної підконтрольності політичній владі.[3]

Сьогодні голови ключових судових інстанцій є вихідцями із Донеччини і до цього не працювали в очолюваних ними судах або, так чи інакше, мають відношення до діючої влади. Як приклад, голова Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Леонід Фесенко, попри законодавчі норми, тривалий час суміщав свою посаду із обов’язками депутата Верховної Ради від Партії Регіонів. Голова Вищого господарського суду Віктор Татьков раніше працював головою Донецького апеляційного господарського суду і не мав досвіду роботи в суді касаційної інстанції.

Останнім не підконтрольним владі судом був Верховний суд України. Боротьба за нього тривала довго, хоча повноваження Голови закінчувалися 29 вересня 2011 року. Спочатку судовою реформою ВСУ було позбавлено практично усіх істотних повноважень. Наприкінці 2010 року на Голову ВСУ В. Онопенко почався тиск з вимогою піти у відставку. Спроби через Пленум ВСУ провести рішення про недовіру Голові ВСУ провалилися.

Ймовірно після цього була ініційована прокуратурою кримінальна справа проти екс-заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука, котрий є чоловіком доньки Онопенка. Це було зроблено достатньо цинічно: 22 грудня 2010 року одразу після народження своєї доньки він за викликом слідчого з’явився на допит в прокуратуру, де був затриманий. Його звинуватили у тому, що він 23 лютого 2009 року (за два роки до затримання) підписав лист про закупівлю юридичних послуг по справі НАК «Нафтогаз України» у одного постачальника — ТОВ «Магістерс». При цьому є багато підстав говорити про те, що це переслідування безпосередньо пов’язане з долею Онопенка. Раніше були порушені кримінальні справи щодо доньки Онопенко. Наприкінці листопада 2011 року стало відомо, що Онопенко не буде балотуватися на посаду Голови ВСУ. У той же час стало відомо, що прокуратура перекваліфікувала дії Корнійчука на більш м’яке звинувачення[4], й адвокати попросили застосувати амністію, що і було зроблено судом на початку грудня 2011 року.[5]

Проте, усунувши Онопенка від головування в ВСУ, влада не добилася, щоби був підтриманий її кандидат. Саме тому влада ініціювала зміни до законодавства, спрямовані начебто на виконання рекомендацій Венеціанської комісії Ради Європи щодо збільшення повноважень ВСУ. Проте з очевидністю виникало, що жодна рекомендація Ради Європи не була втілена, а зміни мали зовсім іншу ціль[6]. Закон збільшив склад Верховного Суду до 48 суддів (було 47). 48-им суддею може стати той, якого потім оберуть Головою Верховного Суду. Відновлюються чотири судові палати на чолі із заступниками голови Верховного Суду (їх тепер стане п’ятеро замість одного). Члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, призначені з числа суддів Верховного Суду, зможуть брати участь у засіданнях Пленуму, до повноважень якого саме віднесено обрання Голови Верховного Суду. Це дасть можливість взяти участь у засіданні Пленуму Верховного Суду двом членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів — І. Самсіну (голова комісії) та М. Пінчуку (заступник голови комісії), які були відряджені до неї з Верховного Суду. Їхня участь могла би вплинути на перерозподіл голосів і навіть кандидатур при вирішенні питання Пленумом про обрання голови Верховного Суду на користь тих, які мають підтримку в Президента. Очевидно, що на перерозподіл голосів було спрямовано й розгляд у Вищій раді юстиції питання щодо звільнення суддів колишньої судової палати у кримінальних справах Верховного Суду за порушення присяги. Суддям погрожували навіть порушенням кримінальної справи проти всього складу кримінальної палати ВСУ (21 суддя, що бере участь у Пленумі ВСУ). Вища рада юстиції відкрила провадження щодо порушення суддівської присяги членами Судової палати з кримінальних справ ВСУ, які у 2009–2010 роках начебто незаконно змінили 15 особам вироки з довічного ув’язнення на 15 років позбавлення волі. Більше того, речник ГПУ заявив, що весь склад суддів цієї палати ВСУ «звільняв» осіб, котрі вчинили вкрай небезпечні для суспільства злочини. Тобто суддів Верховного суду публічно звинуватили в тому, що вони випускали на волю злочинців.[7] Отже, цей закон та ці процеси насправді слугували політичним інтересам — змінити розподіл голосів у Пленумі ВСУ.

Однак просунути свого кандидати владі таки не вдалося. Пленум ВСУ підтримав більш політично нейтральну кандидатуру Петра Пилипчука, котрого 23 грудня 2011 року парламентом було обрано Головою ВСУ. Хоча його термін завершиться, коли йому виповниться 65 років — тобто в жовтні 2012 року, а отже, є час підготуватися до виборів іншого Голови ВСУ.[8]

Варто також згадати справу колишнього Голови Апеляційного суду АРК Сергія Луніна. 9 вересня 2011 року в Апеляційному суді АРК із залученням спецпідрозділу СБУ «Альфа» працівники прокуратури Криму провели обшук і вилучення документів. 12 вересня голові Апеляційного суду АРК С. Луніну пред’явили обвинувачення за двома статтями Кримінального кодексу — за перевищення службових повноважень і порушення у сфері охорони державної таємниці. Справі присвоїли гриф «таємно», і з її матеріалами не міг ознайомитися навіть сам С.Лунін, якого позбавили допуску до документів з таким режимом секретності. За інформацією, поширеною ЗМІ, суть порушення закону у сфері охорони державної таємниці полягала в переміщенні так званої таємної кімнати з одного поверху на інший. За однією з версій, які висловлювались у пресі, порушення кримінальної справи щодо С. Луніна могло бути помстою керівництва СБУ та прокуратури АРК за відмову санкціо­нувати прослуховування мобільних телефонів трьох членів Вищої ради юстиції з її головою включно. Сам С. Лунін факт і можливі мотиви порушення кримінальної справи проти себе не коментував.

29 вересня він подав заяву про відставку, і вже 6 жовтня Верховна Рада її задовольнила. А 12 жовтня 2011 року Прокуратура АРК закрила справу щодо нього за відсутністю в його діях складу злочину.[9]

Ця справа яскраво показує, під яким тиском працюють судді, й що фактично суддя такого рівня є беззахисним.

Серед нових проблем дотримання права на справедливий суд також варто відзначити істотне обмеження доступу до суду через постійну зміну компетенції, істотне скорочення строків позовної давності, створення спеціальної судової палати ВАСУ для розгляду справ проти Президента та деяких інших органів влади, рішення якої не можна оскаржити в апеляційному порядку.

Також не можна не оминути зміни до Закону «Про доступ до судових рішень», відповідно до яких до державного реєстру судових рішень включатимуть не всі судові рішення, а лише ті рішення, включення яких визнає за необхідне Рада суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України. Нагадаємо, що Єдиний державний реєстр судових рішень є відкритою для усіх користувачів Інтернету базою даних усіх судових рішень. Її було створено саме за ініціативою громадських організацій, всупереч позиції багатьох недобросовісних суддів, які боялися широкої відкритості судових рішень. Тепер самі судді «фільтруватимуть» судові рішення без урахування думки громадськості, в інтересах якої і створено реєстр. За таких умов реєстр перестане відповідати своєму призначенню — бути засобом суспільного контролю за судовою
гілкою влади.

При цьому обіцянки покращити фінансування судової влади були вчергове перенесені з 2012 на 2013 рік.

Україна й надалі жодним чином не реагує на рішення Європейського суду з прав людини й не виправляє системні порушення права на справедливий суд. Пілотним рішенням Європейського суду з прав людини «Юрій Миколайович Іванов проти України»[10] державу було зобов’язано запровадити ефективний засіб юридичного захисту (або комплекс таких засобів), який би забезпечив адекватний та достатній захист від невиконання або затримки у виконанні рішення національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою Європейського суду з прав людини. На виконання зазначеного рішення Міністерством юстиції було розроблено проект Закону України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», який 14 січня 2011 року Урядом подано на розгляд Верховної Ради України. Пізніше він був відкликаний і на заміну 8 вересня був внесений практично аналогічний.[11] Примітно, що він був прийнятий у першому читанні вже на наступний день після внесення в парламент. На нашу думку, він ніяк не покращує виконання рішень, а швидше спрямований на зменшення кількості судових позовів проти держави й відповідного зменшення кількості рішень проти держави. Тим не менше, враховуючи цей проект закону, за клопотанням Міністерства юстиції Європейський суд з прав людини продовжив строк виконання пілотного рішення до 15 липня 2011 року, про що повідомив листом від 21 січня 2011 року. Однак й до 15 липня пілотне рішення не було виконано й термін його виконання не був продовжений.

У вересні Комітет міністрів Ради Європи у рамках свого засідання щодо нагляду за виконанням країнами рішень Європейського суду з прав людини схвалив проміжну резолюцію про виконання Україною пілотного рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». У резолюції Комітет міністрів Ради Європи привітав схвалення 9 вересня ц. р. у першому читанні Верховною Радою України законопроекту «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». КМ РЄ закликав Україну довести цей законодавчий процес до логічного завершення, включаючи виділення достатніх бюджетних коштів для забезпечення належного виконання рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» та забезпечити відповідність вказаного законопроекту принципам Європейської Конвенції з прав людини. Також Комітет міністрів РЄ закликав Україну посилити свої зусилля для врегулювання аналогічних справ, поданих до Європейського Суду з прав людини.[12]

Загалом бракує системності та послідовності у впровадженні державної політики в сфері реалізації права на справедливий суд. Як показано вище, влада часто керується вузько-політичними інтересами чи короткотривалою економією коштів, що призводить до значно більших витрат у майбутньому.

Наприклад, замість того, щоби вирішити проблему виконання рішень національних судів, вона робить зовсім інше. Спочатку вона не визнає очевидне — правові норми, визначені законом, і відмовляється їх виконувати, змушуючи людей звертатися до суду. В результаті в судах України знаходяться понад 200 тис. справ щорічно, що стосуються соціальних виплат. Потім держава намагається ліквідувати саме право, за захистом якого звертаються люди. Або вона збільшує вартість доступу до суду через введення збору на ІТЗ, а потім прийняття закону про судовий збір. Паралельно вона дискримінаційно зменшує строк позовної давності в справах, де відповідачем є орган влади — в адміністративній юстиції. Нагадаємо, що у цивільній юрисдикції строк загальної позовної давності становить 3 роки, а в адміністративній він скорочений до 6 місяців, а по певним справам навіть до одного місяця. Суди, у свою чергу, стягують з держави виплати лише чомусь у межах позовної давності. Також варто згадати постійну зміну юрисдикції розгляду справ, пов’язаних з реалізацією соціально-економічних прав. Упродовж січня–березня 2010 року та вересня–грудня 2011 року справи, пов’язані із соціальними виплатами, розглядались у порядку адміністративного судочинства, а з березня по вересень 2010 року — у порядку цивільного судочинства. Фактично влада ставить все більше перепон для звернення громадян до суду за захистом своїх прав. Держава витрачає мільйони гривень для слухання понад 200 тисяч справ на рік, де по суті немає правового спору. При цьому, органи влади на місцях зобов’язують оскаржувати ці рішення в апеляційному та касаційному порядку. А ще більше коштів держава викидає на переведення справ з адміністративних судів до цивільних судів і назад. Тим самим держава породжує іншу проблему — перевантаженості судової системи, порушення розгляду справ в розумні строки, значне погіршення якості розгляду справ через намагання не порушити строки розгляду справ.

І на завершення уряд дає пряму вказівку не виконувати рішення судів. Наприклад, як стало відомо УГСПЛ з листа № 13024/02-20 від 24.06.2010 р., адресованого начальникам головних управлінь Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі за підписом заступника Голови правління В. Никитенко та надісланого електронною поштою, адресатам, дається вказівка припинити виплати пенсій за судовими рішеннями та терміново припинити фінансування відомостей на виплату пенсій згідно з рішеннями суду. Тобто, підлеглим дається вказівка не виконувати рішення судів, що набрали законної сили. На підставі цього листа начальник управління Пенсійного фонду України у Харківській області В.М. Ачкасов, заступник начальника Пенсійного фонду України у Донецькій області Т.А. Баранова дали своїм підлеглим вказівку припинити пенсійні виплати за рішенням суду та перерахувати пенсії без урахування рішення суду. Пізніше УГСПЛ повідомили, що дію цього пункту було зупинено, але підозрюємо, що це не єдиний документ.

2. Незалежність судів і суддів

Як уже зазначалося вище, основним інструментом політичного тиску на суддів стала Вища рада юстиції. Цей орган сконцентрував на собі надзвичайно важливі функції:

—  відіграє ключову роль у призначенні та звільненні суддів;

—  члени ВРЮ мають право ініціювати дисциплінарне провадження проти судді та мають широкі повноваження щодо витребування будь-яких документів: щоправда, повноваження щодо витребування матеріалів справи, котра слухається, визнано неконституційним;

—  призначає голів судів (ця функція прямо суперечить Конституції).

При цьому цей орган залишається надзвичайно політичним. Відповідно до Конституції Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України. Для зміни формування ВРЮ необхідно змінити Конституцію — саме під цим виправданням ці зміни відкладаються. Але це жодним чином не виправдовує наділення цього органу такими надзвичайними повноваженнями.

Отже, у випадку України, коли більшість у парламенті та посада президента знаходяться у однієї політичної сили, ця ж політична сила призначає працівників виконавчої влади (керівників юридичних вищих навчальних закладів, міністрів, Генерального прокурора тощо), то максимально незалежність можуть зберігати лише не більше 7 членів ВРЮ.

Перш за все, вплив ВРЮ проявився при звільненні судів за порушення присяги. Чого варто тільки початок розслідування щодо всіх суддів «кримінальної палати» ВСУ напередодні виборів Голови ВСУ, про яке вже згадувалося. Це розслідування, до речі, ініціювала Генеральна прокуратура

За оцінками правозахисників, ВРЮ перетворюється на певне «гестапо» для суддів: орган залякування та покарання.

У минулій доповіді ми вже писали, що наслідком такого тиску став масовий відтік суддів, а також масові порушення дисциплінарних проваджень проти суддів.

Можливо саме цим пояснюється така слухняність Ради суддів адміністративних судів, котра без жодного запитання одноголосно рекомендувала стати Головою Вищого адміністративного суду невідому їм людину, що лише тиждень працювала у цьому суді.

Але ВРЮ є далеко не одним механізмом. Є багато інших. Можливо не таких жорстких, але дієвих. Наприклад, коли органи виконавчої влади проводять спільні наради з суддями, де радять їм які рішення потрібні державі.

Так, 14 жовтня 2011 року у Вінниці пройшов круглий стіл «Проблемні питання застосування законодавства, пов’язаного із соціальними виплатами пільговим категоріям громадян в Україні», який не став особливим виключенням. І хоча на ньому більше обговорювалися суто юридичні проблеми застосування законодавства, водночас з деяких виступів було зрозумілим, що зустріч була направлена на те, щоб судді «правильно» зрозуміли постановку проблем щодо вирішення спорів по соціальних виплатах. Як наголосив Заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Пшонка М.П.: «на даний час держава, виходячи з наявного фінансового положення, не має змоги вчасно повернути і розрахуватися по всіх фінансових зобов’язаннях у справах, пов’язаних із соціальними виплатами». Також було зазначено, що чим більше буде прийнято «неправильних» рішень щодо цієї категорії справ, тим більше буде збільшуватися така заборгованість і оскільки багато з людей звертаються за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, то, відповідно, це ще більше б’є по фінансах держави. А отже, судді мають ставиться із максимальною «уважністю» до таких справ, щоб фінанси держави не страждали від цього. Цікаво було чути таку позицію від представника судової гілки влади, яка покликана захищати закон, а не враховувати при своїх рішеннях фінансові можливості держави.

2.1. Вплив прокуратури через Вищу раду юстиції

Численними стали випадки, коли прокуратура через своїх представників у Вищій раді юстиції ініціювала дисциплінарні провадження щодо порушення присяги суддями, котрі виносили «неправильні на думку прокуратури» рішення у справах, де прокуратура була на стороні звинувачення.

З документів, що потрапили до Української Гельсінської спілки з прав людини, стало відомо, що 7 червня 2011 року заступник Генерального прокурора України Михайло Гаврилюк, що є одночасно членом Вищої ради юстиції, звернувся до Вищої ради юстиції з пропозицією про звільнення з посади трьох суддів апеляційного суду міста Києва Мороза Ігоря Миколайовича, Лашевича Валерія Миколайовича та Бартащук Людмили Вікторівни.

Представник Генеральної прокуратури хотів покарати суддів фактично за дотримання ними Конституції України та Європейської конвенції про захист прав людини. Так, зазначені судді прийняли рішення звільнити обвинуваченого з-під варти в зв’язку з відсутністю конкретних фактів, що обґрунтовували б підстави подальшого тримання людини за ґратами. Таке рішення повністю узгоджується зі статтею 29 Конституції України та статтею 5 Європейської Конвенції, які передбачають право на свободу як невід’ємне людське право, з чого випливає, що ніхто не повинен доводити, що в нього є підстави перебувати на свободі. Це підтверджує і практика Європейського суду, який багато разів повторював, що «існує презумпція на користь звільнення», що «до вироку особа має вважатися невинуватою», і що «вона має бути звільнена до вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим». Фактично заступник генпрокурора звинувачував суддів в тому, що обвинувачення не змогло аргументовано довести необхідність утримання людини під вартою. Прокурор в суді не навів жодного конкретного факту на користь такого рішення.[13]

УГСПЛ направило численні звернення в органи влади. Прокуратура тим часом відкликала своє подання щодо цих суддів.

В іншому випадку Центр правової допомоги повідомив у листопаді 2011 року, що отримав документи про подання прокурати до ВРЮ щодо звільнення судді Романа Брегей. Він попав в немилість за винесення двох виправдовувальних вироків на цілком обґрунтованих доказах. Суддя при винесенні цих рішень також виніс окрему ухвалу щодо допущених слідством недоліків. Апеляційний суд скасував ці вироки і направив справи на новий розгляд, але прокуратура вирішила ще використати позасудові способи розправи з таким суддею.[14]

Також варто нагадати, що ініціатором розслідування в ВРЮ щодо усіх суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ ВСУ також була прокуратура. Крім того, за пропозицією першого заступника Генерального прокурора та члена ВРЮ Р.Кузьміна ВРЮ почала перевірку наявності підстав для звільнення 4 суддів Верховного суду (Володимира Заголдного, Володимира Пивовара, Анатолія Редьки та Анатолія Скотаря) за нібито порушення ними присяги при розгляді касаційного звернення в кримінальній справі в 2004 та 2008 роках.[15]

За неперевіреними даними, котрі однак не можна перевірити з відкритих джерел, тиск на суддів з боку прокуратури через ВРЮ набув масового та системного характеру.

Взагалі є неприпустимим, коли одній зі сторін процесу, невдоволеній результатами судового розгляду, надається право впливати на суд за допомогою адміністративного тиску. Відповідно до європейських стандартів незалежності суддів «Судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів» (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (94) 12).

2.2. Відповідальність суддів та тиск через кримінальне розслідування

2010 року до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України надійшло 6 108 скарг на дії суддів, із них 480 — на дії суддів Донецької області. У 2011 році — 17 538 скарг. За 2011 рік до дисциплінарної відповідальності було притягнуто 116 суддів[16]. Це означає, що тільки 0,7% скарг приводять до дисциплінарних наслідків для суддів, або те, що 99,3% скарг на суддів — безпідставні. Однак, в це мало віриться — швидше віриться в те, що за якихось причин судді уникають відповідальності.

З іншої сторони, ВККС іноді слугує органом тиску на суддів. Прокуратура використовує цей механізм так само, як і Вищу раду юстиції. Так, у листопаді ВККС винесла догану судді Дарницького районного суду Т. Трусовій, котра всупереч бажанню прокуратури змінювала запобіжні заходи затриманим. Очевидно, що таке рішення дає правильний сигнал іншим суддям, як вирішувати питання про запобіжні заходи і як потрібно слухати прокуратуру.[17]

У липні 2011 року, Прокуратура Київської області запропонувала притягнути до дисциплінарної відповідальності суддю Ірпінського міського суду Київської області Сергія Аніпка. Суть справи полягала в тому, що суддя не дав згоди на тримання під вартою підозрюваного, в якого вилучили 21 одиницю зброї та значну кількість набоїв. Замість цього суддя вирішив, що достатньо буде підписки про невиїзд. Член ВККС Володимир Маслій поцікавився в судді, що таке позитивне він побачив у підозрюваному, завдяки чому вирішив не тримати того під вартою. С. Аніпко наголосив, що в поданні, яке він отримав від прокуратури, необхідність тримання підозрюваного під вартою не була аргументована. Крім того, суддя зазначив, що відповідно до одержаних матеріалів частина зброї була зареєстрована. Члени ВККС поцікавились у судді, в яких випадках до цього він приймав рішення про взяття підозрюваного під варту. Законник пояснив, що вперше розглядав подання про взяття під варту. «І востаннє», — додала член ВККС Ніна Фадєєва, демонструючи своє ставлення до судді. ВККС вирішила внести подання до Вищої ради юстиції про звільнення С.Аніпка з посади судді, оскільки, на їхню думку, у діях судді вбачаються ознаки порушення присяги.[18] Знову бачимо цілком очевидний сигнал іншим суддям, як слухатися прокуратуру. ВРЮ відмовилися звільняти суддю, хоча на засіданні суддя вже казав, що помилився й виніс би інше рішення — тобто, важко очікувати від нього в наступному відхилення хоча б одного клопотання прокуратури про взяття під варту особи.

За період із 2005 року по 25 листопада 2011 року Вищою радою юстиції було прийнято лише 15 рішень про внесення подання на звільнення суддів у зв’язку з набранням чинності обвинувальними вироками проти них, а саме: 2005 рік — 0, 2006-й — 2, 2007-й — 0,
2008-й — 1, 2009-й — 0, 2010-й — 10, 2011 рік (станом на 25 листопада) — 2. За період з вересня 2010 року по грудень 2011 року Вищою кваліфікаційною комісією було прийнято 14 рішень про відсторонення суддів від посади у зв’язку з притягненням їх до кримінальної відповідальності. [19]

До Вищої Ради юстиції у 2008 році на дії суддів надійшло 4929 скарг від громадян, у 2009-му — 4 533, у 2010-му — 8 587, із січня по вересень 2011 року — 7 356.[20]

За даними Голови ВРЮ за 2010 рік було призначено 566 перевірок щодо 793 суддів (10% усіх суддів країни. — Прим. автора). Висновок про відсутність порушення присяги винесено у 218 справах. Винесено подання про звільнення на порушення присяги щодо 39 суддів. З них 8 поновилися на посаді за рішеннями Вищого адміністративного суду. При цьому за минулі 12 років було винесено всього 117 подібних подань.[21]

Як видно, існує чітка тенденція росту скарг. Очевидно, що певна частина скарг можуть бути невмотивованими, але насправді не віриться, що таких аж 99,3%.

Також цікаво інше. Загалом, суди, за різними оцінками, є достатньо корумпованою сферою, однак немає багато випадків притягнення суддів до відповідальності. Хоча повідомлення про випадки хабарництва з’являються достатньо часто. Чому так відбувається? Можна навести декілька можливих причин:

—  погана якість кримінального розслідування, що не дозволяє довести справу до логічного завершення — проте в це мало віриться, оскільки загалом наша інквізиційна система побудована так, що вийти сухим з води є достатньо складно незалежно від твоєї вини;

—  корупція правоохоронців — тобто, правоохоронці відмовляються продовжувати кримінальне переслідування за певну винагороду — така версія виглядає достатньо правдоподібною й, очевидно, пояснює деякі випадки;

—  використання матеріалів кримінального обвинувачення для подальшого шантажу: ця версія, на нашу думку, є найбільш ймовірною. Достатньо складно знаходити засоби впливу на суддю, щоби він приймав необхідні рішення. Проте коли прокуратура має якийсь «матеріал» на суддю, то завжди буде отримувати необхідний результат в межах терміну давності злочину. Це значно важливіше для прокуратури чи правоохоронців, ніж ситуативний хабар за закриття кримінальної справи проти судді. Важливо завжди тримати його на гачку.

Саме про останню причину кажуть журналісти, котрі займаються журналістським розслідуваннями.

Так, журналісти каналу «ТВі» оприлюднювали у своїй програмі покази засудженого колишнього Голови Львівського апеляційного адміністративного суду Зварича. Його було засуджено до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Ця справа стала найбільш гучною щодо суддів в Україні.[22] Проте у своїх показах Зварич розповів про випадки давання хабарів багатьом чиновникам, зокрема, на той час Голові Вищого адміністративного суду України Пасенюку, котрий зараз є суддею Конституційного суду України. З незрозумілих причин, однак, частина розслідування щодо інших осіб була вилучена зі справи й розслідування в частині інших осіб фактично припинилося.[23] Це з очевидністю показує, що ці матеріали просто необхідні для подальшого тримання на гачку
багатьох чиновників.

2.3. Вплив через Голів судів

Практично не зміненими судовою реформою залишилися функції Голів судів, що також є інструментом впливу на суддів. Хоча вони не мають тепер права розподіляти справи між суддями, проте зберігають вплив через інші функції (визначення часу відпусток, розподілу премій, просування в кар’єрі тощо).

Так, в одній справі Голова Шевченківського районного суду м. Києва спрямувала подання в ВРЮ про звільнення судді Д. Мальцева за винесене рішення. Голові суду не сподобалося рішення судді щодо скасування постанови про порушення кримінальної справи. Достатньо дивною є ситуація, коли Голова суду оцінює рішення суддів суду й вирішує ці питання шляхом «адміністративного батога». Це рішення судді в подальшому було скасовано апеляційною інстанцією та спрямовано на розгляд в цей же Шевченківський районний суд. Не складно зрозуміти, яке рішення винесе у цій справі інший суддя. На жаль, Голови судів ще не цілком усвідомлюють концепцію незалежності судді та неможливість втручання в його діяльність навіть з боку Голови суду.[24]

2.4. Фінансування

Судова реформа також не додала інструментів щодо забезпечення фінансової незалежності судової влади. Хоча з переведенням Державної судової адміністрації під контроль судової влади суди стали контролювати використання коштів, вони так і не змогли отримати гарантії належного фінансування.

Хоча за останні 2 роки фінансування судів істотно зросло після зменшення витрат у 2009 році, вони однак фінансуються на менше ніж 50% від їхньої потреби — а в деякі роки таке фінансування не перевищувало 30% від потреб. При цьому реально ці кошти надходять дуже не рівномірно й часто наприкінці року, що не дозволяє їх використовувати, наприклад, для ремонту та будівництва.

Судова реформа відклала на майбутні роки покращення фінансування судів і суддів. При цьому це може відкладатися й в майбутньому. Наприклад, як це було зроблено в грудні 2010 року при прийнятті бюджету, коли певні норми щодо фінансування судів були знову відтерміновані на один рік.

З іншої сторони, є багато проблем із використанням судами отриманих коштів. Так, окремі суди знаходяться практично у палацах, а в певних немає де проводити засідання. Рахункова палата України, наприклад, у травні повідомила, що провела аудит у Вищому господарському суді. Аудитори виявили, що протягом останніх трьох років в установі не проводилася інвентаризація ані необоротних активів і матеріальних цінностей, ані розрахунків та відповідних статей балансу. Разом з тим у Вищому господарському суді України відсутній структурний підрозділ внутрішнього контролю і аудиту.[25]

3. Право на правову допомогу та право на захист

Право на захист у кримінальному процесі залишається погано забезпеченим. Цьому існує кілька чинників, частина з яких є наслідком маніпулювання процесуальними нормами, а частина — загальними проблемами організації адвокатури й, зокрема, системи безоплатної правової допомоги.

Нагадаємо, що у 2008 та 2009 роках суд прийняв рішення у справах Яременка[26], Луценка[27] та Шабельника[28], у яких звернув увагу на порушення права зберігати мовчання та права на захист, які порушувались через маніпулювання статусом особи, що підозрювалась у вчиненні злочину. У першому випадку це було «заниження» тяжкості обвинувачення, у другому — допит у якості свідка під загрозою відповідальності за відмову свідчити.

У всіх трьох випадках рішення Європейського суду не були виконані національними органами влади, зокрема, не було адекватної реакції з боку вищих судових органів України. Як наслідок, у 2011 році Європейський суд з прав людини прийняв ще два жорстких рішення щодо порушення права на захист, які знову стосувалися проблеми маніпулювання процедурами та тяжкістю обвинувачення. У справах Нечипорука[29] та Балицького[30] заявники були допитані без участі адвоката щодо вбивства за обтяжуючих обставин, формально затримані за вчинення адміністративного правопорушення. У обох справах Європейський суд встановив, що до такої маніпуляції органи обвинувачення вдалися саме для того, або уникнути виконання вимоги обов’язкового представництва захисника. Крім того, у справі Балицького Суд, застосувавши статтю 46 Конвенції, відзначив:

«Практика адміністративного арешту особи з метою отримати можливість допитати його у якості підозрюваного у вчиненні злочину була визнана судом довільною з погляду статті 5 Конвенції, оскільки органи влади не забезпечили заявникам процесуальних прав підозрюваного у злочині. У справі Нечипорук та Йонкало проти України Суд підкреслив, що формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як з підозрюваним у вчиненні злочину, працівники міліції позбавили його можливості користуватися послугами адвоката, участь якого була б обов’язковою за українським законодавством, якщо б його звинувачували у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, — у злочині, щодо якого він насправді допитувався…. Враховуючи структурний характер проблеми, виявленої у цій справі, Суд підкреслює, що має бути проведена негайна реформа законодавства та адміністративної практики, щоб привести законодавство та практику у відповідність із висновками суду у цьому рішенні та з вимогами статті 6. Суд залишає за державою, під наглядом Комітету Міністрів, визначити найбільш придатний спосіб вирішення цих проблем».[31]

Інший аспект права на правову допомогу було розглянуто у справі Загороднєго[32]. У цій справи заявник залучив до свого захисту спеціаліста у галузі права, але суди відсторонили цього спеціаліста від здійснення захисту, фактично зобов’язавши заявника користуватися допомогою адвоката, якого він не обирав.

Європейський суд, зазначивши, що обмеження вибору захисника представниками адвокатури не складає як таке порушення Конвенції, зазначив, що ця проблема — неврегульованість питання щодо участі спеціалістів у галузі права, існує в Україні з листопада 2000 року, тобто с часу прийняття Конституційним Судом України рішення у справі Солдатова[33]. Суд дійшов висновку, що ухиляючись тривалий час від врегулювання цього питання, держава створила становище, що є несумісним із принципом правової визначеності.[34]

Щодо власне проблеми адвокатури, то слід відзначити, що до цього часу не прийнятий закон про адвокатуру, який би створював професійне об’єднання з обов’язковим членством, що дуже ускладнює реалізацію будь-яких реформ, особливо у кримінальному судочинстві.

У той же час можна, з певними застереженнями, вважати важливим кроком вперед прийняття закону «Про безоплатну правову допомогу»[35]. Хоча законодавець і не врахував численні зауваження експертів Ради Європи[36], але все ж можна відзначити певні позитивні риси цього закону у контексті юридичного представництва:

1. Розширено категорії осіб, що мають право на правову допомогу. Зокрема, надано право на безоплатну правову допомогу усім затриманим у адміністративному та кримінально-процесуальному порядку та особам, що тримаються під вартою. Це може певним чином сприяти виключенню системних порушень права на захист, що зазначаються у рішеннях Європейського суду з прав людини (див. попередню сторінку).

У той же час слід зазначити, що дієвість цих положень вже значною мірою підривається можливістю для міліції не інформувати Центри правової допомоги про затриманих осіб, якщо «така особа захищає себе особисто»[37]. Це призведе до маніпуляцій та збереження існуючої практики, коли особу змушують підписати відмову від правової допомоги, що також становилось предметом розгляду у Європейському суді з прав людини.

2. Закріплено принцип добровільності участі адвокатів у системі БПД. Хоча, на жаль, закон прямо не закріплює цей принцип у своєму тексті, але Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні[38] прямо передбачає, що «відносини між державою і адвокатами у сфері безоплатної вторинної правової допомоги повинні ґрунтуватися на добровільній участі адвоката у наданні такої допомоги та виключно на підставі договору між адвокатом та державою». Закон передбачає проведення конкурсу, укладення контрактів та договорі, що також передбачає добровільність стосунків між державою та адвокатурою.

Принцип добровільності у системі безоплатної правової допомоги — один з найважливіших досягнень цієї реформи. По-перше, він надає можливість адвокатурі впливати на систему і на фінансування системи. По-друге, враховуючи неможливість користуватися послугами адвоката безоплатно, як це існувало до цього часу, це може сприяти реформам у інших сферах: наприклад, більш ефективному кримінальному провадженню, зменшенню кількості осіб, що затримуються та тримаються під вартою, зменшенню кількості необґрунтованих обвинувачень тощо.

3. Створено систему управління наданням правової допомоги, яке не існувала в України майже 20 років. Попри критику, яку можна висловити на адресу запропонованої системи, саме існування відповідальних органів, завданням яких є виключно управління системою безоплатної правової допомоги, дає сподівання на її поступовий розвиток.

4. Передбачено обов’язок забезпечення якості правової допомоги, що є актуальною проблемою сьогодні. Можна лише вітати намагання держави виконати зобов’язання за статтею 6 Конвенції і забезпечити не лише призначення адвоката, але й ефективний захист з боку призначеного адвоката[39]. Однак, система забезпечення якості також може створювати певну небезпеку з погляду незалежності адвокатури. Тому органи, що розбудовуватимуть таку систему, мають брати до уваги вимоги незалежності та самостійності адвоката у здійсненні юридичного представництва.

Можна сказати, що перед Міністерством юстиції України постає дуже складне завдання реалізації цього Закону; і врахування досвіду діючих Офісів безоплатної правової допомоги у Білій Церкві, Харкові та Хмельницькому важко переоцінити у ситуації, що склалася.

Але вже сьогодні можна висловити занепокоєння практичними аспектами реалізації цього закону. У 2012 році планується виділити у державному бюджеті на «надання громадянам правової допомоги» 1 855,7 тис. гривень[40]. Виходячи з нині діючої ставки 25,1 гривень за одну годину правової допомоги, у 2012 році планується профінансувати 73 932 години правової допомоги.

Але навіть якщо проаналізувати статистику, що стосується лише трьох категорій осіб, які вже отримали право на безоплатну правову допомогу, то фінансування, яке планується виділити, здається, м’яко кажучи, неадекватним.

Наприклад, за судовою статистикою[41] у 2010 році було розглянуто 12,2 тисяч справ щодо неповнолітніх (стаття 14 §1(7) Закону), було взято під варту 40,4 тисяч осіб (стаття 14 §1(6) Закону) та було застосовано адміністративний арешт до 66,5 тисяч осіб (стаття 14 §1(4) Закону). Це у сукупності складає 119,1 тисяч справ, у яких на сьогоднішній день особи мають право на правову допомогу. Якщо додати сюди тих, хто затриманий у адміністративному та кримінально-процесуальному порядку, то кількість осіб, яким має бути надана безоплатна правова допомога, сягне, щонайменше 350–400 тисяч осіб; тобто виходячи з запланованого фінансування, держава профінансує 10–15 хвилин правової допомоги у кожній справі.

Якщо ж взяти до уваги діючу систему правової допомоги, то можна послатися на статистичні показники роботи офісів громадського захисту у Харкові, Хмельницькому та Білій Церкві. Адвокатами цих офісів в 2010 році сукупно витрачено 27 600 годин робочого часу на допомогу клієнтам. Навіть якщо припустити, що кожен з офісів покриває потребу у правовій допомозі у відповідному місті, то на правову допомогу лише у трьох містах витрачено більш ніж більше 37% часу, який держава запланувала профінансувати у 2012 році у межах усієї країни.

Слід прийняти до уваги, що закон передбачає створення до 1 січня 2013 року Центрів безоплатної правової допомоги у кожному обласному центрі, що потребуватиме капітальних вкладень та інших витрат.

Якщо законодавець не змінить свій підхід до фінансування системи БПП під час обговорення проекту державного бюджету на 2012 рік, то важко уявити собі реальне функціонування цієї системи, а тим більше її радикальну реформу.

4. Презумпція невинуватості

Право не свідчити проти себе є частиною презумпції невинуватості, проте й надалі частими є випадки, коли особу спочатку допитують у якості свідка, а потім ці свідчення використовують проти неї вже при обвинуваченні.

Порушенням презумпції невинуватості в законодавстві також можна вважати інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування.

Кількість кримінальних справ, повернених судами першої інстанції[42]

№ з/п

 

Найменування показників

 

2007

 

2008

 

2009

 

2010

 

І півріччя 2011

 

1.

 

Кількість кримінальних справ, що розглянуті судами (з урахуванням справ, повернутих прокурорам у порядку ст. 232 КПК України та без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

 

185 773

 

181 415

 

181 501

 

196135

 

93 251

 

2.

 

Повернено справ судами першої інстанції на додаткове розслідування (статті 246, 281 КПК України) (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

 

6 858

 

5 751

 

4870

 

5086

 

2293

 

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення,%

 

3,69

 

3,17

 

2,68

 

2,59

 

2,46

 

3.

 

Повернено справ прокурорам у порядку статті 2491 КПК України

 

1 444

 

1 250

 

950

 

886

 

353

 

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення,%

 

0,78

 

0,69

 

0,52

 

0,45

 

0,38

 

4.

 

Відкликано із суду кримінальних справ прокурорами у порядку статті 232 КПК України

 

2 873

 

1 826

 

1393

 

1281

 

450

 

Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення,%

 

1,55

 

1,01

 

0,77

 

0,65

 

0,48

 

5.

 

Усього повернено судами та відкликано прокурорами кримінальних справ (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого)

 

11 175

 

8 827

 

7213

 

7253

 

3096

 

 Питома вага від кількості закінчених провадженням кримінальних справ публічного обвинувачення,%

 

6,02

 

4,87

 

3,97

 

3,70

 

3,32

 

6.

 

Кількість осіб, щодо яких в апеляційному порядку скасовано ухвали (постанови) місцевих судів про повернення справ на додаткове (досудове) розслідування

 

2 029

 

1 959

 

1 801

 

2137

 

1172

 

7

 

Винесено окремих ухвал на порушення законодавства при проведенні дізнання чи попереднього слідства

 

2 348

 

2 452

 

1986

 

 

1989

 

904

 

 

Серйозною проблемою, що пов’язана з презумпцією невинуватості, є надзвичайно мала кількість виправдувальних вироків. Для судової системи ще з радянських часів характерний низький відсоток виправдувальних вироків, що можна пояснити збереженням радянських традицій інквізиційного кримінального процесу, обмеженістю змагальності, особливо на досудовій стадії, наявністю інституту додаткового розслідування (у разі браку доказів вини особи суди часто повертають справу органам слідства на «додаткове розслідування», де часто справа закривається без винесення виправдувального вироку). Суддям й надалі ставлять в провину винесення виправдувальних вироків, і це також може бути причиною початку розслідування з боку прокуратури.

Кількість виправдувальних вироків[43]

Рік

 

Кількість осіб, щодо яких місцевими судами
постановлено виправдувальні вироки

 

Кількість осіб, щодо яких апеляційною
інстанцією постановлено новий вирок у зв‘язку
з необхідністю скасування необґрунтованого
виправдувального вироку

 

2008

 

672

 

12

 

2008

 

539

 

8

 

2009

 

579

 

13

 

2010

 

661

 

15

 

 

У 2010 році кількість виправдувальних вироків збільшилася до 661, з яких 15 (було скасовано апеляційною інстанцією з постановленням нового вироку, а 66 (І півріччя 2011 року — 26) скасовані з направленням справи на додаткове розслідування. За 2011 рік ці дані не доступні.

5. Окремі гарантії справедливості кримінального процесу5.1. Правила про докази

Хоча навряд чи можна сказати, що існують чіткі та визначені правила про докази в національному судочинстві, але завдяки діяльності Європейського суду з прав людини національні органи змушені звертатися до опрацювання певних правил о доказах.

Внаслідок рішення Європейського суду у справі Леоніда Лазаренка проти України[44] Верховним Судом України були скасовані судові рішення, за якими заявника було засуджено до довічного позбавлення волі. Верховний суд, посилаючись на висновки Європейського суду, зазначив, що «зазначені порушення не були з’ясовані, не отримали правової оцінки і не потягли ухвалення відповідного рішення під час судового розгляду та перегляду справи касаційним судом, попри те, що Л.Л. Лазаренко неодноразово звертав увагу на незабезпечення його права на захист, зокрема, й у касаційній скарзі. Використання на користь обвинувачення визнавальних показань заявника, здобутих із порушенням права на захист, є, як вважає Суд, порушенням права на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції, оскільки ці свідчення мали певне відношення до засудження, лягли в основу обвинувачення. Факт використання цих свідчень, те, як апеляційний суд позначив своє ставлення до них, як розцінив їх походження, як судові інстанції відреагували на звернення Л.Л. Лазаренка про протиправність їх отримання, за висновками Суду, невідновно обмежили право на захист, незалежно від того, якою мірою ці свідчення вплинули на його засудження, якою могла бути реакція заявника, якщо б у нього був захисник, чи він міг скористатися його послугами пізніше, або від того, що існувала можливість виправлення цих порушень засобами змагального характеру під час подальшого провадження. На переконання Суду, за наявності аналізованих обставин належним способом виправлення встановленого порушення права на справедливий суд може бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження у справі за заявою заявника.

Таким чином, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Верховний Суд України вважає, що постановлені у кримінальній справі судові рішення щодо Л.Л. Лазаренка не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню. Проаналізовані порушення могли бути з’ясовані та отримати відповідну правову оцінку і реагування тоді, коли справа розглядалася судом по суті. Однак цього не було зроблено. Констатований Судом характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можливо здійснити на стадії нового судового розгляду. На цій стадії щодо Л.Л. Лазаренка відновить свою дію принцип презумпції невинуватості і заявник зможе у порядку, визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України, реалізувати право на захист, у тому числі й стосовно інших доводів, зазначених у заяві, а суд — забезпечити це право».[45]

Аналогічним чином були скасовані судові рішення у справі Корнєва. Верховний суд зазначив, посилаючись на рішення Європейського суду у справі Корнєва і Карпенко проти України[46], що

«У пункті 56 свого рішення Європейський суд зазначив, що показання свідка Щербак В. були вагомими для вирішення справи, оскільки вона була єдиною особою, яка безпосередньо брала участь у купівлі наркотиків у заявника і могла засвідчити, що він продав їй наркотики. Європейський суд також зауважив, що заявникові та його захиснику не надали можливості допитати цього свідка на тому чи іншому етапі провадження, навіть як анонімного свідка, і самі національні суди ґрунтували свої висновки у справі на її письмових показаннях, які вона дала на етапі досудового слідства. У рішенні звернуто увагу на те, що органи влади не заявляли про існування необхідності забезпечення балансу інтересів різних осіб, яких це стосувалося, і, зокрема, інтересів свідка «Щ»…

Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Верховний Суд України вважає, що постановлені в кримінальній справі судові рішення щодо Корнєва Д. не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню. Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено вказане порушення, а також те, що воно може бути виправлено під час розгляду справи по суті судом першої інстанції, справа підлягає направленню на новий судовий розгляд».[47]

Таким чином, Верховний Суд України визнав обов’язковим виключення показів обвинуваченого, які отримані від нього внаслідок маніпулювання тяжкістю обвинувачення. Таким чином, для засудження за умисне вбивство за обтяжуючих обставин не можна використовувати покази обвинуваченого, отримані від нього без участі адвоката, коли він формально був звинувачений у менш тяжкому злочині.

Також не можна використовувати покази свідка, які були отримані під час досудового провадження, якщо обвинувачений не мав можливості допитати свідка в суді (навіть за умови застосування заходів безпеки.

Крім того, Конституційний Суд України також прийняв рішення, що стосується допустимості доказів. У справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України Суд по­становив, що обвинувачення не може ґрунтуватися — «на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності».[48]

Оскільки рішення Суду містить достатньо абстрактні формулювання, важко передбачити, які практичні наслідки буде мати це доказове правило. Але можна вітати встановлення певного критерію, який може бути корисним у вирішенні питання про допустимість доказів, а саме «цілеспрямованість дій».

5.2. Інші проблеми

У справі Благого Європейський суд поставив питання про відповідність вимогам статті 6 Конвенції ситуації, коли кримінальна справа, яка була припинена, поновлюється через деякий час прокуратурою. У контексті статті 5 Конвенції аналогічне питання було поставлене у справі Корнійчука.

У кримінальному судочинстві такі довільні дії правоохоронних органів є системною проблемою, і дозволяють правоохоронцям тримати будь-кого на «гачку» теоретично безкінечно довго, припиняючи та поновлюючи кримінальне переслідування.

5.3. Проект Кримінально-процесуального кодексу

У 2011 році у проект, який було розроблено у 2006–2009 роках робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, були внесені достатньо суттєві зміни. Частина змін сприяла покращенню тексту законопроекту, хоча проект і досі залишається обтяженим зайвими бюрократичними положеннями. Але певні зміни суттєво впливають не первісну концепцію кримінального судочинства.

Одна з найбільших вад нинішнього законопроекту — це виключення суду присяжних. Хоча саме слово — присяжні — залишилося у тексті, але позначає воно аналог «народних засідателів», добре знайомих з радянських часів. І компетенція навіть такого суду присяжних обмежена лише справами, де обвинуваченому загрожує позбавлення волі.

Повернення до інституту народних засідателів, неефективність яких вже була доведена часом, виглядає дуже дивним. Тим більше, за сучасного стану, коли судова влада не викликає довіри у більшості населення, суд присяжних мав можливість стати одним із інструментів поновлення довіри до суду і контролю за судовою владою. Можна приєднатися до висновків експертів Ради Європи з цього приводу:

«Суд присяжних зіграв значну роль у формуванні сучасних систем кримінальної юстиції, зокрема допомагаючи захищати незалежність судової влади та надаючи значущості події судового розгляду. У такий спосіб він, безсумнівно, сприяв зміцненню процесуальних гарантій обвинуваченого, створивши модель змагального судового процесу. У той самий час він посилив засади усного провадження, безпосередності і рівності сторін у здійсненні судового розгляду. Наявність лави присяжних справила потужний вплив на форми судового розгляду, викладення фактів, норми виключення доказів і забезпечення прав на захист.

У тих системах, де демократія ще не дуже вкорінена і потребує підтримки, використання суду присяжних можна розглядати як дуже корисний інститут для уникнення або зменшення ризиків, які загрожують судовій владі та її незалежності. Так само і в системі, що рухається від «інквізиційного» процесу до «змагального», створення суду присяжних підштовхуватиме трансформацію в бік усного, концентрованого судового розгляду безстороннім суддею, де сторони відіграють вирішальну роль у поданні доказів і врешті й у результатах самого судового розгляду. Отож, обмежену сферу застосування суду присяжних треба переглянути, бо поки він передбачений відповідно до статті 378 проекту Кодексу тільки на клопотання обвинуваченого в справах про злочини, карані довічним позбавленням волі»[49].

Також у оновленій версії проекту стороні обвинувачення повернуті значні повноваження, які створюють підґрунтя для зловживань і які у попередній версії були надані лише судовій владі, як, наприклад, продовження слідства, а також зобов’язання надавати свідчення. Також практично виключені з нової версії правила доказування, без яких змагальне судочинство існувати не може, і головним критерієм оцінки допустимості доказів залишено суб’єктивну думку судді.

6. Виконання судових рішень національних судів

Залишається проблемою невиконання судових рішень національних судів.

У листопаді 2010 року в новій редакції був прийнятий закон «Про виконавче провадження». Ним було розширено права державного виконавця та посилено відповідальність боржника, однак ситуація з виконанням рішень судів кардинально не змінилася.

Однією з основних причин неналежного та несвоєчасного виконання судових рішень щодо приватних боржників є передусім завантаженість державних виконавців. Так, на виконанні у кожного з них — по декілька сотень проваджень, а на проведення виконавчих дій по одному провадженню інколи необхідно витратити цілий день. При цьому, крім вчинення виконавчих дій, виконавець зобов’язаний представляти виконавчу службу в судах, відповідати на скарги тощо.

Проте існує величезна проблема боржника-держави та її установ і підприємств. У цій сфері ситуація не покращується.

У грудні 2010 року була реорганізована система органів влади, відповідальних за виконання рішень судів. Була утворена Державна виконавча служба, що почала реально працювати лише з другої половини 2011 року.

На жаль, до початку лютого 2012 року на її сайті була відсутня будь-яка узагальнююча інформація щодо ситуації з виконанням рішень судів в країні.

7. Виконання рішень міжнародних органів

Виконання рішень міжнародних органів, у яких визнано порушення міжнародних зобов’язань, є інтегральною частиною виконання міжнародних договорів, ратифікованих країною.

На жаль, у цьому році спостерігалися проблеми з виконанням рішень міжнародних органів, які частково спричинені недосконалим законодавством, а частково достатньо довільним тлумаченням закону суддями вищих судових інстанцій.

У 2011 році було прийнято три рішення Комітетом проти катувань, який є органом, створеним відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Два з цих рішень, серед іншого, встановили порушення статті 14 Пакту, визнавши, що засудження заявників сталося внаслідок несправедливого судового розгляду: справа Щітки проти України[50] та Бутовенка проти України[51]. Таким чином, несправедливо постановлені рішення мали би бути скасовані, як це відбулося у справах Лазаренка та Корнєва.

Але Вищий спеціалізований суд не допустив заявку Віктора Щітки про перегляд судових рішень до розгляду Верховним Судом України, зазначивши у своїй ухвалі від 3 листопада 2011 року[52], що він не вважає Комітет з прав людини міжнародною судовою установою у значенні статті 400-12 КПК. Ми не маємо до цього часу інформації про розвиток подій у справі Бутовенка, але можна з великою вірогідністю припустити, що сценарій буде таким же.

Важко сказати, чи дійсно законодавець мав за намір виключити можливість застосування статті 400-12 КПК до рішень Комітету з прав людини, але це мав вирішувати Верховний Суд України, а не Вищий спеціалізований суд на стадії вирішення питання про прийнятність, де він має дуже вузьку компетенцію — перевірити відповідність заяви формальним вимогам до такої заяви.

Крім того, навіть щодо рішень Європейського суду, законодавство та практика його застосування вкрай утруднюють подання заяви про перегляд судових рішень для особи, яка отримала на свою користь рішення про несправедливість засудження.

По-перше, Вищий спеціалізований суд витлумачив закон таким чином, що фактично позбавив таку особу права на правову допомогу, фактично заборонивши діяти через юридичного представника. Така практика склалася щодо кримінальних справ навіть всупереч роз’ясненням Пленуму Вищого спеціалізованого суду про судову практику застосування статей 353–360 Цивільного процесуального кодексу України[53].

Враховуючи таку позицію щодо права на юридичне представництво та те, що особи, які подають заяви, як правило знаходяться у місцях позбавлення волі, вкрай знущально виглядають інші вимоги до заяви: надати «належним чином завірені» копії рішень, про перегляд яких заявляється, належним чином завірений автентичний переклад рішення Європейського суду та листування із Судом щодо набрання рішенням статусу остаточного тощо.[54]

8. Рекомендації

1. Змінити спосіб формування Вищої ради юстиції: зокрема, усі її члени мають формуватися з’їздом суддів, або ліквідувати цю інституцію з передачею її функцій органам, що відповідають критеріям незалежного формування органу судової влади.

2. Розширити компетенцію Верховного суду України, зокрема, надати можливість усім сторонам процесу звертатися до нього в певних випадках конфліктів компетенції, неоднакового застосування норм матеріального чи процесуального права. Надати повноваження Верховному Суду України самостійно і незалежно від вищих спеціалізованих судів вирішувати питання перегляду справ.

3. Передбачити достатнє фінансування державним бюджетом програм щодо формування системи безоплатної правової допомоги;

4. Прискорити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу з урахуванням зауважень, висловлених експертами Ради Європи та вітчизняними експертами

5. Внести зміни до законодавства, що виключать використання зізнань, отриманих без участі адвоката поза судовим розглядом;

6. Прискорити прийняття нового закону про адвокатуру, який передбачатиме професійну асоціацію адвокатів з обов’язковим членством та відповідні положення, що гарантують своєчасність та якісність правової допомоги;

7. Удосконалити процедуру розгляду справ про адміністративні правопорушення, встановивши гарантії справедливого судового розгляду, передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини.

8. Внести зміни до процесуального законодавства та закону про виконавче провадження, що забезпечували б обов’язкове внесення всіх рішень судів до Єдиного державного реєстру судових рішень.

9. Внести зміни до Кримінально-процесуального кодексу України (та/або передбачити аналогічні підходи у проекті КПК), спрямовані на спрощення порядку ініціювання процедури перегляду рішень, що набрали законної сили, внаслідок винесення рішень міжнародними судовими установами;

10. Передбачити в законі або у відповідних роз’ясненнях вищих судових інстанції, що міжнародні органи, які мають компетенцію розглядати індивідуальні скарги, є міжнародними судовими установами для ініціювання процедури перегляду судових рішень;

11. Законодавчо забезпечити діяльність недержавних експертів та експертних бюро;

12. Розробити та прийняти законодавчі норми для забезпечення розумних строків розгляду справ судом. Також необхідно передбачити можливість компенсації особам за порушення їхніх прав через порушення розумних строків розгляду справ;

13. У Державному бюджеті України щорічно окремим рядком мають закладатися кошти на виконання рішень українських судів, за якими боржником є держава, органи державної влади, державні установи та організації.

 

 

[1]    Підготовлено Аркадієм Бущенком, адвокатом, виконавчим директором УГСПЛ, Володимиром Яворським, членом Правління УГСПЛ.

[2]    Див. наприклад, Перший добір суддів за новим законом: сито дає тріщину?, Роман Куйбіда, Центр політико-правових реформ, http://www.pravo.org.ua/index.php/2010-03-07-18-06-07/laworganisandstatussuddiv/249-2011-05-25-10-17-07.

[3]    Українські судді продовжують слухняно виконувати вказівки політичної влади, Роман Куйбіда, Центр політико-правових реформ, http://www.pravo.org.ua/index.php/2010-03-07-18-06-07/laworganisandstatussuddiv/422-2011-11-26-10-12-19.

[4]    Див. http://www.unian.net/ukr/news/news-473030.html.

[5]    Див. Евгений Корнийчук остался не у дел // Газета «Коммерсантъ Украина», №207 (1481), 12.12.2011, http://www.kommersant.ua/doc-rss/1834394.

[6]    Див. більш докладно: Президент підписав закон про лояльний Верховний Суд, Роман Куйбіда, Центр політико-правових реформ, http://www.pravo.org.ua/index.php/component/content/article/464-2011-11-10-16-28-31.

[7]    Заступник Генерального прокурора України Михайло Гаврилюк провів брифінг, повідомлення Відділу зв’язків із засобами масової інформації Генеральної прокуратури України від 7 листопада 2011 року, http://www.gp.gov.ua/ ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=98834&fp=31; Корупційний скандал у ВСУ: влада готується до виборів голови Суду?// УНІАН, 08.11.2011, http://www.unian.net/ukr/news/news-467161.html; Цинічне захоплення судової влади триває // Українська правда, 09 листопада 2011, http://www.pravda.com.ua/articles/2011/11/9/6743901/.

[8]    Див. також Операція «Верховний суд України» // Дзеркало тижня, Олександра Примаченко «Дзеркало тижня. Україна» № 45, 09 грудня 2011, http://dt.ua/LAW/operatsiya_verhovniy_sud_ukrayini-93476.html; Верховний Суд України: кульбіти влади і закони природи //Українська правда, 12 грудня 2011 року, http://www.pravda.com.ua/articles/2011/12/12/6831251/.

[9]    Справа без злочину // Закон і бізнес, № 47 (1034) 19.11.2011–25.11.2011, http://zib.com.ua/ua/6302-kriminalnu_spravu_stosovno_sergiya_lunina_zakrito.html; «Засекречене» обвинувачення // Закон і бізнес, № 38 (1025) 17.09.2011–23.09.2011, http://zib.com.ua/ua/5081-zasekrechene_obvinuvachennya.html.

[10]   Рішення від 15 жовтня 2009 року, доступне українською тут: http://ovu.com.ua/articles/5613-sprava-yuriy-mikolayovich-ivanov-proti-ukrayini-za.

[11]   Див. проект закону № 9127 від 8 вересня 2011 року «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41092, а також критика законопроекту від УГСПЛ: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1316774325.

[12]   Див. тут: #P9032_536470">https://wcd.coe.int/.

[13]   Див. більш докладно: Генпрокуратура хоче покарати суддів за дотримання Конституції та Європейської конвенції з захисту прав людини, 28.07.2011 року, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1311841868; Административное давление на судей продолжается, Центр правовой защиты, А. Бущенко, адвокат, http://hr-lawyers.org/index.php?id=1317139884; Недопустимое давление на судей со стороны Генеральной прокуратуры, материалы обращения ГПУ в ВСЮ: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1311595142.

[14]   Див. більше: Новые попытки давления на судей, Центр правовой помощи, http://hr-lawyers.org/index.php?id=1321538484&w=%EA%E8%F0%EE%E2%EE%E3%F0%E0%E4.

[15]   Кузьмін продовжує чистки у Верховному суді//Українська правда, 16 листопада 2011 року, http://www.pravda.com.ua/news/2011/11/16/6759259/.

[16]   Інформація про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності (рішення за 2011 рік), http://vkksu.gov.ua/ua/distsiplinarne-provadjennya/informatsiya-pro-prityagnennya-suddiv-do-distsiplinarnoi-vidpovidalnosti/informatsiya-pro-prityagnennya-suddiv-do-distsiplinarnoi-vidpovidalnosti-2011/.

[17]   На суддю наклали стягнення за противників Лукашенка // Закон і бізнес, № 48 (1035) 26.11.2011–02.12.2011, http://www.zib.com.ua/ua/6510-suddya_yaka_vidmovilasya_sankcionuvati_trimannya_pid_vartoyu.html.

[18]   Без СІЗО не обійтися?// Закон і бізнес, № 31 (1018) 29.07.2011–06.08.2011, http://www.zib.com.ua/ua/4201-bez_sizo_ne_obiytisya.html.

[19]   «Злочин покаранням» // «Дзеркало тижня», № 4, 03 лютого 2012 року, http://dt.ua/LAW/zlochin_pokarannyam-96699.html.

[20]   Там само.

[21]   Глава ВСЮ Колесниченко: «Нарушение присяги судьи - это еще не криминал»// Цензор.НЕТ, 06.04.11, http://censor.net.ua/resonance/163884/glava_vsyu_kolesnichenko_narushenie_prisyagi_sudi__eto_esche_ne_kriminal

[22]   Див. більш докладно про цю справу тут: Суддя Зварич наколядував 10 років// «Тиждень», 20 вересня 2011 року, http://tyzhden.ua/Politics/31150.

[23]   Див. Судова корупція як вона є, http://blogs.pravda.com.ua/authors/ashevchenko/4ed5234ab8a58/.

[24]   Див. текст подання тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1317136477, а також його невеликий аналіз тут: http://hr-lawyers.org/index.php?id=1317139884.

[25]   Контроль за господарюванням Вищого господарського суду, 24.05.2011, http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16736947.

[26]   Yaremenko v. Ukraine, № 32092/02, 12 June 2008.

[27]   Lutsenko v. Ukraine, № 30663/04, 18 December 2008.

[28]   Shabelnik v. Ukraine, №16404/03, §57, 19 February 2009.

[29]   Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine, № 42310/04, 21 April 2011.

[30]   Balitskiy v. Ukraine, № 12793/03, 3 November 2011.

[31]   Balitskiy v. Ukraine, §§51 та 54.

[32]   Zagorodniy v. Ukraine, № 27004/06, 24 November 2011.

[33]   Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника, http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v013p710-00

[34]   Zagorodniy v. Ukraine, §55

[35]   http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3460-17/print1320311424269317

[36]   http://minjust.gov.ua/0/19278

[37]   http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3460-17/print1320311424269317, розділ IV Закону, п. 3

[38]   Указ Президента України від 9 червня 2006 року № 509/2006, http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=509/2006

[39]   Artico v. Italy, 13 May 1980, §33, Series A № 37

[40]   Проект Державного бюджету України на 2012 рік, http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41157

[41]   Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2010 р. (за даними судової статистики), http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/4034B350D7EB0B50C22578AF00236E6D

[42]   За даними ДСАУ за 2007–2011 роки. Доступні на офіційному сайті http://www.court.gov.ua. Справи, що перебували на розгляді в апеляційних і місцевих загальних судах та повернуті на додаткове розслідування або відкликані прокурорами (без урахування справ, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого). Дані не показують діяльність Верховного суду України.

[43]   За даними Державної судової адміністрації України (http://www.court.gov.ua/home/). Ці цифри відображають як вироки, що набрали, так і ті, що не набрали законної сили.

[44]   Leonid Lazarenko v. Ukraine, № 22313/04, 28 October 2010.

[45]   http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/16938373, див. також http://hr-lawyers.org/index.php?id=1309863250

[46]   Kornev and Karpenko v. Ukraine, № 17444/04, 21 October 2010, http://hr-lawyers.org/index.php?id=1288179865

[47]   http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/16938317, також http://hr-lawyers.org/index.php?id=1313410341

[48]   Рішення від 20 жовтня 2011 року, Справа № 1-31/2011, http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=160046

[49]   Висновок щодо проекту Кримінально-процесуального кодексу України, Страсбург, 2 листопада 2011, DG-I (2011)16, http://www.coe.kiev.ua/news/2012/01/Opinion%20on%20Draft%20CPC%20UA%20Ukr.pdf.

[50]   http://hr-lawyers.org/index.php?id=1317410175, http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G11/456/38/PDF/G1145638.pdf?OpenElement

[51]   http://hr-lawyers.org/index.php?id=1321567157, http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G11/450/11/PDF/G1145011.pdf?OpenElement

[52]   http://hr-lawyers.org/index.php?id=1321523619

[53]   Постанова № 11 від 30 вересня 2011 року, http://hr-lawyers.org/index.php?id=1319116281

[54]   Див. більш детально http://hr-lawyers.org/index.php?id=1317129918


Cпеціальні проекти