Публікація

Як виконуються рішення комітетів ООН в Україні?

У Преамбулі Статуту ООН зазначено, що однією з цілей Організації є «знову утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків та жінок і в рівність прав більших та малих націй» . З метою реалізації цього завдання в рамках створено широку мережу правозахисних інституцій, покликаних забезпечити дотримання державами прав людини. До таких інституцій відносяться Комітет ООН з прав людини, Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, Комітет ООН з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок, Комітет ООН проти катувань, Комітет ООН з прав дитини, Комітет ООН з прав інвалідів, Комітет ООН з прав трудящих мігрантів. Дані комітеті засновані на підставі відповідної конвенції або факультативного протоколу до неї та кваліфікуються як конвенційні органи.

Україна як держава-учасниця міжнародних конвенцій у сфері прав людини є державою-членом усіх вищеперерахованих конвенційних органів. Згідно ч. 4 ст. 55 Конституції Україні, «Кожний громадянин України має право після використання національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

У більшості комітетів однакова процедура розгляду індивідуальних скарг проти окремої держави-учасниці. Відповідний конвенційний орган приймає до розгляду індивідуальну скаргу лише після того, як всі національні механізми правового захисту були вичерпані.

Незважаючи на численні зусилля міжнародного співтовариства у розробці контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань з прав людини, обов’язковість рішень Комітетів ООН по індивідуальним скаргам залишається нез’ясованою. Існують три групи експертів, які мають відмінні погляди на юридичну природу рішень цих міжнародних інституцій.

Перша група вважає, що комітети ООН відносяться до «квазісудових органів», а не судових, тому держави не зобов’язані виконувати їх рішення. Україна на практиці втілює саме позицію таких експертів, з якою неодноразово зіштовхувалися українські правозахисники. «Я представляв заявника в одній із цих справ. Ми подавали до Вищого спеціалізованого суду клопотання про перегляд вироку. Але суд вирішив, що Комітет з прав людини ООН не є судовим органом і тому наше законодавство не вимагає перегляду вироків на підставі рішень комітету» – ділиться досвідом Виконавчий директор УГСПЛ Аркадій Бущенко.  

Друга група має протилежну позицію (pacta sunt servanta), відповідно до якої держави, що ратифікували міжнародну конвенцію та факультативний протокол до неї, надають конвенційному органу низку моніторингових повноважень стосовно певної держави, яка, визнаючи компетенцію міжнародного органу, зобов’язана виконувати його рішення по індивідуальним скаргам.

І, нарешті, третя група представлена радикальним крилом, яке вважає, що держава зобов’язана не лише виконувати рішення Комітетів ООН, але й виконання таких рішень повинно обговорюватися в Раді Безпеки ООН з можливістю покарання санкціями.

Різними є думки щодо цього питання науковців, зокрема О. Руднєва приходить до висновку, що рішення конвенційних органів є обов’язковими для виконанням, однак реалізація державами цих рішень лежить виключно у внутрішньополітичній компетенції, а юридична природа цих органів позбавлена «норм, які б чітко та вичерпно вказували на вимоги, що ставляться до процесу виконання державами рішень комітетів.

І. Зубар та О. Кучер називають рішення конвенційних органів недостатньо ефективними, оскільки вони ухвалюють «загальні зауваження» та «загальні рекомендації», які місять моральний, а не безпосередній обов’язок виконання державами доповідей Комітетів ООН. Проте, рекомендаційний характер рішень вважається таким, що привертає увагу міжнародного співтовариства до гострих порушень прав людини та створює підстави до політичного тиску на керівництво держави-порушниці міжнародних конвенцій.

На думку В. Карташкіна, основні порушення прав та свобод людини багато в чому спричинені відсутністю політичної волі держав-членів ООН у створенні універсального правозахисного механізму з відповідними повноваженнями. Відтак, для підвищення ефективності рішень Комітетів ООН необхідно реформувати відповідні конвенційні органи, наділивши їх правом ухвалювати загальнообов’язкові рішення.

Отже, виконання державами рішень Комітетів ООН залежить виключно від політичної волі керівництва. Цивілізовані держави дбають про свій імідж, тому прислухаються до кожного рішення відповідного комітету, відновлюють порушені права позивача та змінюють національне законодавство.

Міжнародні конвенції, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада, є частиною національного законодавство України, відтак відносяться до норм прямої дії. «А рішення Комітетів ООН, які приймаються на виконання Україною положень згаданих документів … є швидше засобом морального, а не юридичного, тиску на владу» – зазначає Олександра Делеменчук, керівник міжнародних програм Центру громадянських свобод.

Класичним прикладом може служити справа «Віктора Щітки vs. України». У 2000 р. громадянин В. Щітка  був визнаний винним в умисному вбивстві, поєднаним зі зґвалтуванням, крадіжкою особистих речей та незаконному носіння холодної зброї і засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. В 2011 р. Комітет ООН з прав людини визнав порушення Україною низки положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: катування (ст. 7 Пакту), право на захист (п. 3g ст. 14 Пакту),  право на допит свідків (п. 3e ст. 14 Пакту), відсутність мінімальних гарантій справедливого судового розгляду (п. 1 ст. 14 Пакту). Комітет ухвалив рішення про необхідність розслідування фактів застосування тортур, судовий перегляд кримінальної справи та виплату компенсації Щітці В.В. Однак Вищий спеціалізований суд України (ВССУ)  відмовився розглядати справу Щітки на тій підставі, що Зауваження Комітету ООН з прав людини не рішенням судового органу. Крім того, прокуратура відхилила звернення В. Щітки щодо перевірки фактів порушення вищезазначених положень Пакту та зазначила, що висновки Комітету не знайшли підтвердження в ході перевірки.

З таких самих міркувань виходив ВССУ у справі «Олександр Бутовенко vs. України». Комітет ООН з прав людини визнав порушення Україною ст. 7 (застосування тортур) п. 3 ст. 2 (відсутність розслідування тортур та жорстокого поводження), п. 1 ст. 9 (свавільне позбавлення волі), п. 1. ст. 14 та 4 з 7 підпунктів п. 3 ст. 14 Пакту.

У справах В. Щітки та О. Бутовенка ВССУ виходив з чинного КПК, який не передбачає рішення міжнародних несудових (квазісудових) органів як підставу для перегляду винесених судових вироків. Інша справа стосується європейської системи захисту прав людини, оскільки рішення Європейського суду з прав людини мають обов’язковий характер та не підлягають оскарженню. Відтак, позивачі з України переважно покладаються на регіональні механізми, тим паче, що Європейська конвенція з прав людини дублює більшість прав та свобод, які містяться у відповідних конвенціях ООН.

Підсумовуючи, можна зробити висновок про відсутність в Україні ефективного механізму виконання рішень комітетів ООН, що часто призводить до фактичного ігнорування рішень цих міжнародних органів.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування