Публікація

Правосуддя перехідного періоду в Боснії і Герцеговині – виклики та можливості

Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує серію аналітичних коментарів від правозахисників та експертів щодо проблеми правосуддя перехідного періоду (Transitional Justice). Пропонуемо до вашої уваги аналитичний звіт від Нели Поробіч-Ісаковіч, координаторки проекту «Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу» з Боснії і Герцеговини.

 

Нела Поробіч-Ісаковіч Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу, координаторка проекту, Боснія і Герцеговина
Нела Поробіч-Ісаковіч
Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу, координаторка проекту, Боснія і Герцеговина

Попри те, що вже пройшло понад 20 років після закінчення війни в Боснії і Герцеговині (БіГ), досі немає суспільного консенсусу ні щодо насилля, котре мало місце під час війни 1992-1995 років, ні щодо майбутнього країни. Перші вибори після Дейтонських мирних угод пройшли вже в 1996 році. Враховуючи той факт, що мирні угоди не накладали жодних обмежень щодо можливості участі у виборах націоналістичних партій-активних учасників війни, а також те, що закон про вибори був написаний під етно-націоналістичну гілку влади, на виборах перемогли власне націоналістичні політичні еліти. Це означало, що політичної волі для відновлення миру, не кажучи вже про постійний мир, не існувало, або вона існувала лише тією мірою, яка дозволяла відновлювати «мир» в рамках етнонаціональної політики, що базувалася на потребі самозбереження.

Велика частина діяльності в полі правосуддя перехідного періоду в БіГ[1] здійснювалася в рамках параметрів установлених на той момент політичного, економічного, етнічного, територіального та інших поділів.[2] Попри те, що правосуддя перехідного періоду як концепція не було відоме в БіГ одразу після війни, воно, тим не менше, було частково введене через такі дії, як ініціативи, спрямовані на заснування комісії зі встановлення істини чи судів щодо військових злочинів. Багато з тих ініціатив були сприйняті підозріло, з відчуттям незнайомості та певним дискомфортом. Проте через певний час (років 10 після війни) цю концепцію прийняли (та почали широко застосовувати) учасники руху за мир та неурядові організації.

Озираючись назад, можна сказати, що правосуддя перехідного періоду в БіГ як частина миротворчого процесу було більше схоже на експеримент, зазвичай принесений ззовні та ситуативно. Деякі з цих спроб зазнали невдачі, інші були більш успішними, ніж решта; деякі більше приваблювали громадськість, деякі – менше, декотрі узагалі пройшли непоміченими, а проти окремих спроб велася запекла боротьба. Одні були проведені міжнародними донорами та їхніми місцевими партнерами, інші підштовхувалися низами громадянського суспільства, в основному асоціаціями жертв. У них була одна спільна риса – відсутність рішучого та непохитного визнання обов’язку розібратися з минулим державою Боснія і Герцеговина. Ця діяльність недостатньо враховувала контекст БіГ, оскільки їй бракувало глибинного гендерного аналізу конфлікту, мирних угод, політичної економіки та того процесу, що став частиною переходу від війни до миру, від однієї політичної системи до іншої.

Боснійський «експеримент» необхідно також розмістити в контексті того, як правосуддя перехідного періоду розвивалося з часом. Сама концепція як така набула поширення у періоди після політичних змін у Латинській Америці та Східній Європі наприкінці 1980-их та на початку 1990-их, в основному як двигун переходу від авторитарних режимів до ліберальних демократій, під час якого вводилися такі поняття, як верховенство права та процедурна демократія. Лише пізніше концепцію почали використовувати як невід’ємну частину післявоєнних миротворчих зусиль.[3]

Загальноприйняте розуміння правосуддя перехідного періоду (ППП) – це набір правових та неправових механізмів, котрі ініціюють процес розвертання обличчям до минулого у тих суспільствах, які намагаються примиритися зі спадком масових порушень прав людини. Використовувані механізми дуже різні: індивідуальне обвинувачення на національному та міжнародному рівнях; різні форми ініціатив говорити правду, такі як комісії зі встановлення істини та органи дізнання; програми з відшкодування збитків, до яких можуть належати фінансові компенсації, повернення власності чи відновлення на роботі, а також символічні форми відшкодування збитків, такі як публічні вибачення, перейменування вулиць та пам’ятні заходи. Механізми правосуддя перехідного періоду також включають інституційні реформи, такі як перевірка, прийняття нових законів або реформування існуючих, скасування організацій чи інституцій та заснування нових. [4]

Експеримент із правосуддям перехідного періоду в Боснії і Герцеговині

Правовий та неправовий механізм – пошук правди

У Боснії і Герцеговині найбільш ранні заходи зі сфери правосуддя перехідного періоду сталися вже під час війни, хоча на той момент ця концепція була невідомою для боснійського суспільства. Ранні заходи, зокрема, стосувалися питання покарання за військові злочини, коли у 1993-му, після прийняття резолюції 827 Радою безпеки ООН, було засновано Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ). Під час війни було також здійснено інші заходи, переважно в таких містах, як Зениця й Тузла, де шукали притулку великі кількості переселенців. Групи місцевого населення, переважно жіночі, організувалися з метою надання гуманітарної допомоги, а пізніше – психосоціальної підтримки жертвам війни серед мирного населення, зокрема тим, хто пережив сексуальне насилля.

Коли мова заходить про кримінальне правосуддя та встановлення істини, взаємини між ними двома в Боснії та Герцеговині дещо натягнуті. Одразу ж після війни (а певною мірою навіть під час війни) організації громадянського суспільства – переважно асоціації тих, хто вижив – наполягали на встановленні правди про вчинені злочини, в основному з метою арештувати, засудити та покарати злочинців. Окрім цього контексту, практично не було розуміння вимог до встановлення істини[5] за межами формату офіційних судових установ. Правосуддя розглядалося в основному в контексті діяльності судових установ та винесення судових рішень щодо військових злочинів.

Слухання щодо військових злочинів проводилися навіть під час війни. Щоправда, багато справ щодо військових злочинів у судах Боснії і Герцеговини, котрі велися під час війни та одразу після неї, відзначалися звинуваченнями у незаконних арештах та несправедливих судах.[6] Під час війни під тиском активістів мирних рухів по всьому світу ООН сформувала МТКЮ в Гаазі, Нідерланди. МТКЮ отримав мандат на притягнення до судової відповідальності осіб, що несли найбільшу відповідальність за масові злочини, вчинені під час воєн у колишній Югославії в період з 1991 по 2001 рік. Проте одразу ж після війни в БіГ стало зрозуміло, що певні справи потрібно слухати в Боснії і Герцеговині з двох причин: для того, щоб правосуддя і правда не перебували надто далеко від суспільства, а також через те, що МТКЮ не зміг би розібрати таку велику кількість справ. Перш ніж дозволити проводити слухання щодо військових злочинів у Боснії і Герцеговині, було вжито заходів для забезпечення чесності цих слухань. Під наглядом МТКЮ (у перші кілька років) справи переглядали, перш ніж відправляти їх для ведення до Боснії.

Судове переслідування за військові злочини проводиться в БіГ з 2005 року. Спершу такі справи слухалися лише Секцією військових злочинів Суду БіГ[7] за участю міжнародних суддів та прокурорів, без національних суддів та прокурорів. З часом мандати міжнародних суддів та прокурорів закінчилися, і Секція військових злочинів Суду БіГ та Прокуратура БіГ трансформувалися з гібридних інституцій на національні. Враховуючи, що наприкінці 2000-х кількість справ, котрі мали розглядатися як військові злочини, оцінювалася на рівні тисяч, найскладніші та найбільш пріоритетні військові злочини передавалися на ведення Суду БіГ, а решту розподіляли між судовими відомствами суб’єктів та Округу Брчко.[8]

Що стосується розглядів військових злочинів, чимало було досягнуто як на міжнародному, так і на національному рівні. Порівняно з іншими післявоєнними країнами та ситуаціями, тут до цієї проблеми підійшли систематично та зі значною відданістю, що відображалося як у людських, так і в фінансових ресурсах. Проте, враховуючи масовість порушень, не всі військові злочинці будуть притягнуті до відповідальності. Крім того, в етнічно розділеному суспільстві БіГ слухання військових злочинів оскаржуються політичними елітами, що приводить до ситуації, в якій справи з винесеним рішенням, доведені поза всілякими розумними сумнівами, оспорюються в громадських політичних наративах, а ті, кого визнали винними у військових злочинах, вважаються героями у своїх етнічних групах. До цього треба також додати диспропорцію між адекватністю засудів та важкістю вчинених злочинів. Засуди вважаються надто малими. Крім того, ситуацію ускладнює низький соціо-економічний статус багатьох жертв.[9] На відміну від них, багато обвинувачених порушників мають оплачуваних адвокатів, а їхні родини отримують фінансову допомогу від установ суб’єкта або приватних спонсорів. Після відбування покарання (зазвичай 2/3 засуду, як неофіційне правило, встановлене МТКЮ) військові злочинці повертаються в соціум як повністю реабілітовані громадяни і мають право брати участь у політичному житті (балотуватися на виборах). Враховуючи це все, відчуття справедливості серед уцілілих жертв, їхніх родин, а також у суспільстві в цілому втрачене, а можливість офіційних органів юстиції вершити правосуддя ставиться під сумнів.

Паралельно з установленням механізмів кримінального судочинства (як описано вище), в БіГ на ранніх стадіях почали оформлюватися ініціативи щодо несудових механізмів установлення істини. Несудовий механізм установлення істини був введений практично повністю міжнародними організаціями та донорами за принципами точного копіювання та насадження згори. Перші дві спроби заснувати комісію правди та примирення були ініційовані Американським інститутом миру (USIP). Якщо перша ініціатива, датована 1997 роком, зосереджувалася на громадянському суспільстві і пов’язувала між собою різних діючих суб’єктів, то друга, у 2005-му, зосередила увагу на політичних партіях та членах парламенту. Ініціатива 1997 року розробила проект Закону про комісію правди та примирення, але закон так і не було прийнято, а на сьогодні узагалі забуто. Друга ініціатива внесла незначні поправки до початкового законопроекту, але нічого більше не досягнула. Обидвом ініціативам бракувало підтримки ширшої громадськості, і їх радше сприймали як «елітні» чи «приватні» ініціативи.[10]

Найгостріша критика щодо ініціатив виходила від асоціацій жертв, котрих турбувала відсутність прозорості (не було проведено широких консультацій з громадськістю щодо того, яким буде мандат Комісії, хто буде її членами, які повноваження вони матимуть, як взаємодіятимуть між собою Комісія та судова система тощо). Друга ініціатива викликала ще більшу стурбованість тим, що її зосередженість на політичних партіях та членах парламенту ізолювала громадянське суспільство від ініціативи та що переговори про Комісію велися за закритими дверима. Найбільшим побоюванням, озвученим асоціаціями жертв, було те, що робота Комісії підриватиме зусилля судової системи щодо судового переслідування за військові злочини. У цьому контексті як приклад часто застосовувалася південноафриканська модель з її амністіями, яку в жодному разі не можна було повторювати в Боснії і Герцеговині (страх «південноафриканської» моделі частково базувався також на тому, що не було розуміння власне цієї моделі). [11]

Більш серйозний підхід до заснування органу дізнання було сформовано в результаті рішення Палати з прав людини. У 2003 році була створена Комісія щодо розслідування подій у та довкола Сребрениці між 9 та 19 липня 1995 року (Сребреницька комісія) як тимчасовий орган для проведення розслідування та встановлення правди щодо того, що сталося в Сребрениці та її околицях протягом цих дев’яти днів. Сребреницька комісія була заснована рішенням, прийнятим урядом Республіки Сербської (РС) після того, як Апарат Верховного Представника (АВП) натиснув на політиків РС щодо реалізації рішення Палати з прав людини у справі Селімовіч та інші проти Республіки Сербської. [12] Висновки Сребреницької комісії були в багатьох відношеннях історичними, зокрема в тому, що офіційний орган влади встановив факти вбивств, зниклих безвісти людей, масових поховань та всіх подій, що призвели до геноциду в Сребрениці.[13] Проте робота комісії та її висновки були глибоко заполітизовані правлячою елітою, і їхній вплив на громадську думку був мінімальним. До сьогодні заперечення геноциду у Сребрениці та її околицях є частиною основного дискурсу в Республіці Сербській.

Були також інші спроби заснування комісій чи органів дізнання, таких як Державна комісія розслідування правди щодо страждань сербів, хорватів, босняків, євреїв та інших у Сараєво в період між 1992 і 1995 (2006 рік) або місцево заснована Комісія з правди та примирення міських зборів Бієліни (2008 рік). Перша з них так і не почала працювати належним чином, а друга видала пізніше один звіт, який ніколи не прийняли. Обидві спроби супроводжувалися суперечностями, пов’язаними з прозорістю їхньої роботи, незрозумілими мандатами та відсутністю прозорості у виборі членів.[14] Що ще важливіше, їхня діяльність керувалася радше етнічно-національними мотивами, аніж бажанням установити факти щодо подій, які вони мали розслідувати. Більше того, заснування цих комісій не було результатом визнання громадськістю того, що такий підхід був потрібним і адекватним, тому й не було конкретних ідей, як використати потім результати їхньої діяльності.

Організації громадянського суспільства Боснії і Герцеговини також роками були частиною різних регіональних ініціатив. Одна з найбільш відомих – RECOM, регіональна комісія зі встановлення фактів про військові злочини та інші серйозні порушення прав людини, здійснені в колишній Югославії з 1 січня 1991 по 31 грудня 2001.[15] Процес заснування RECOM розпочався у 2006 році з ініціативи Центру гуманітарного права з Сербії, Центру досліджень та документації з БіГ та організації Documenta з Хорватії. Коаліція RECOM (до котрої входили організації громадянського суспільства з колишніх республік Югославії) організовувала консультації та круглі столи з громадянським суспільством, у тому числі з правозахисними організаціями, жертвами, родинами жертв та зниклих безвісти, біженцями, ветеранами, ув’язненими, юристами, митцями, письменниками, журналістами та іншими видатними людьми. На основі цих консультацій було розроблено проект Статуту RECOM, і Ініціатива щодо заснування RECOM запустила кампанію збору підписів на підтримку її заснування. Станом на кінець 2014 року ініціативу підтримали понад 580 000 людей з усієї колишньої Югославії.[16]  На сьогодні комісія досі не є заснованою.

Окремо від вищезгаданих ініціатив, організації громадянського суспільства індивідуально або у співпраці одне з одним залучалися до різних ініціатив з пошуку правди, за допомогою яких вони намагалися створити додаткові платформи, на яких ті, хто пережив військові злочини, могли б розповідати про свій досвід. Деякі організації зайнялися документуванням розповідей про пережите тими, хто вижив, як способу виховування культури пам’яті. Інші дуже активно взялися за заходи зі збереження пам’яті – створення меморіалів, організація колективних поховань та відвідини меморіалів і відомих місць учинення злочинів (наприклад, концентраційні табори). Багато асоціацій жертв збираються на пам’ятні заходи у такі дні, як міжнародний день зниклих безвісти. Асоціації жертв також постійно організовують обговорення, конференції, круглі столи, а також різні протести і сидячі страйки з подвійною метою: зберегти пам’ять та натиснути на політичні установи і політиків, щоб вони надали рішення тих багатьох проблем, що постають перед ними.

Як зазначалося вище, усім спробам створити офіційні органи дізнання, у тому числі комісії правди (окрім RECOM) бракувало належного консультаційного підходу, який міг би забезпечити підтримку та розуміння народом цих ініціатив. Більше того, ці спроби не були достатнім чином пов’язані з іншими частинами правосуддя перехідного періоду, зокрема репараціями, інституційними реформами чи навіть судовою системою. Заснування та діяльність цих ініціатив зі встановлення правди також відзначалися незрозумілими процедурами – хто формував орган (він був підтримуваний локально, урядом/організаціями громадянського суспільства, чи він був підтримуваний міжнародною спільнотою), для чого його засновували, яким буде мандат такого органу тощо – і високим рівнем політичного тиску. У деяких місцевих ініціативах ініціаторами виступали представники громадянського суспільства. У випадках, де ініціаторами були міжнародна спільнота та/або громадянське суспільство, існував недостатній рівень відповідальності держави. А у тих випадках, де за ініціативою стояли урядові структури, було недостатньо репрезентоване громадянське суспільство. Що ще важливіше – ключовий аспект, який стосувався залучення жертв, був недостатньо присутнім у кожному з цих підходів.

З гендерної точки зору підхід до ініціативи зі встановлення істини в Боснії та Герцеговині є, щонайкраще, негендерним. Якщо вважати, що активності з озвучування правди пропонують механізми публічного визнання порушень, що мали місце, а також те, що вони є платформою для свідчень тих, хто це пережив, тоді важливо забезпечити, щоб викладення фактів про порушення, які мали місце, було всеохоплюючим і включало досвід як чоловіків, так і жінок. Виклик полягає в тому, щоб розробити механізм з’ясування істини, який би враховував існуючі владні структури, гендерні нерівності та першопричини гендерно-диференційованого насилля. Та діяльність, котра проводилася в Боснії, переважно замовчувала досвід жінок – окрім випадків, коли йшлося про зґвалтування. Найкращим розуміння гендерного виміру в боснійському суспільстві та в рамках громадянського суспільства є там, де воно стосується сексуального насильства, тоді як гендерно-диференційований досвід інших порушень, що мали місце в БіГ – наприклад, примусове утримання під замком або біженство – залишається нерозкритим.

Традиційне розуміння комісій правди чи інших типів слідчих органів у рамках правосуддя перехідного періоду полягає в тому, що їхній мандат обмежено певними подіями і щвони зосереджуються на «жорстоких та поширених насильствах, зазвичай тих, котрі порушують фізичну недоторканність».[17] Цінність цього підходу незаперечна, коли йдеться про виявлення фактів щодо конкретних подій, але йому бракує необхідних інструментів, потрібних у країнах, таких як БіГ. Йому бракує інструментів для розгляду того ширшого контексту, в якому країни потрапляють у війну, а також процесів, котрі розгортаються у післявоєнний період безпосередньо внаслідок мілітаризації суспільства. Без аналізу процесів, котрі створили можливість для знищення всієї суспільної структури БіГ, факти, знайдені таким механізмом, залишаються частковими та недостатніми для загального плану дій з відновлення миру. Натомість війну розглядають як окрему подію, котра не має нічого спільного ні з процесами, котрі мали місце до війни, ні з процесами, що розгортаються після війни.

Було здійснено спробу представити більш комплексне розуміння подій, що мали місце. Восени 2015 Міжнародна ліга жінок за мир і свободу ініціювала процес у Боснії і Герцеговині, в рамках якого кілька місцевих жіночих організацій проводили зустрічі, на яких обговорювали можливу гендерно-чутливу програму репарацій для БіГ. Результатом цих обговорень стало визначення 13 нанесених шкод, котрі вкоренилися в пережитому досвіді боснійських чоловіків та жінок. Одна зі шкод називається «примусова мілітаризація суспільства». До визначення цієї шкоди, запропонованого групою, входить примусова етнізація суспільства, знищення та розкрадання соціальних, економічних та екологічних систем і ресурсів, а також політичних організацій, спотворення світських соціальних принципів, упровадження женоненависництва, шовінізму, гомофобії, націоналізму, расизму, мілітаризму та фашизму в щоденне життя, знищення механізмів мирного врегулювання соціальних конфліктів та озброєння і мобілізація осіб і груп з метою привести суспільство до стану війни.[18] Шкода, визначена таким чином – в центрі уваги якої перебуває суспільство (суспільна шкода) – має потенціал стати тою ланкою, котрої бракує для зв’язку між конкретними подіями та ширшими процесами.

Відшкодування збитків та понад них

Відповідно до Основних принципів та керівних положень ООН, що стосуються права на правовий захист та відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права,[19] відшкодування збитків повинне включати в себе такі форми: реституція, компенсація, реабілітація, сатисфакція та гарантії неповторення.

БіГ ніколи не підходила до питання репарацій систематично та комплексно, як і не проводила серйозного процесу визначення вчиненої шкоди та порушень прав людини, що мали місце під час війни. Внаслідок цього, не є можливим визначити усіх потенційних отримувачів відшкодування та окреслити адекватні репаративні заходи у відповідь на вчинені злочини та шкоду. Натомість правом на репарації[20] розпоряджаються через набір окремих процесів, націлених на конкретні групи жертв за «штампованим» підходом.

Основною формою репарацій в БіГ є компенсація. Діюче законодавство БіГ визнає жертвами і, відповідно, надає право на компенсації та інші форми виплат «особам, котрі зазнали принаймні 60% тілесних ушкоджень[21], і ця вимога однакова в обох суб’єктах та Окрузі Брчко».[22] Виняток щодо 60% тілесних ушкоджень зроблено для тих, хто пережив сексуальне насильство та зґвалтування в Федерації БіГ та Окрузі Брчко. Вони вважаються спеціальною категорією і не повинні доводити тілесні ушкодження (це правило не діє в Республіці Сербській – там жертви сексуального насильства чи зґвалтування не вважаються окремою категорією). Подібна ситуація і з родинами зниклих безвісти, котрі визнаються відповідно до їхніх зв’язків зі зниклими безвісти (згідно з законом БіГ про зниклих безвісти). [23] Інші групи жертв – наприклад, в’язні таборів (жертви примусового утримання) – не охоплюються жодним іншим законом, якщо не можуть довести 60-відсоткові тілесні ушкодження, і, відповідно, не мають таких прав.

Ті, хто відповідає вищезазначеним критеріям, мають право на отримання щомісячних виплат (вони зазвичай називаються «пенсіями»), котрі з усього, що практикується в БіГ, найбільше нагадують компенсації. Також, відповідно до законодавства, такі люди мають інші права, такі як компенсація догляду та допомоги, отримуваних від іншої особи, ортопедична компенсація, професійна підготовка, першочерговість при працевлаштуванні та отриманні житла, психологічна та юридична допомога тощо.[24] Важливо підкреслити, що попри те, що законодавством передбачені такі додаткові права, вони рідко втілюються в життя і до них мало хто має доступ.

Родини осіб, що пропали безвісти, мають свій окремий закон, який надає їм право на компенсації, але насправді вони їх не отримують, оскільки закон втілюється лише частково. Законом передбачено створення Фонду зниклих безвісти, через котрий повинні виплачуватися компенсації. Проте Фонд так і не було засновано, однією з причин чого є відсутність політичної згоди щодо того, як такий Фонд фінансуватиметься.

Сегментований підхід до репарацій – такий, як цей – не гарантує чітких та ефективних репарацій. Конкретно цей підхід в БіГ призвів до вертикальної та горизонтальної дискримінації. Наприклад, жертва сексуального насилля, що проживає в Федерації БіГ, має різні права та простіший доступ до пільг, ніж та, котра проживає в Республіці Сербській, а колишній в’язень табору, який не може довести 60% тілесних ушкоджень, узагалі випадає з системи у порівнянні з тими, хто може це довести. Увесь цей механізм є погано продуманим та базується на складних соціальних пільгах з великою кількістю умов. Розміщення цих обмежених репаративних заходів у рамках соціального благополуччя, та ще й у поєднанні з економічною, соціальною та політичною нестабільністю післявоєнної Боснії і Герцеговини, ставить заходи під постійну загрозу скорочення, чим посилює і без того хитке становище тих, хто пережив насилля.

Позитивних аспектів у теперішній ситуації небагато, проте вони є. Наприклад, БіГ є однією з перших країн (якщо не найпершою), котрі надали спеціальний статус тим, хто пережив сексуальне насильство. Цей особливий статус дозволяє тим, хто пережив сексуальне насильство (чоловікам та жінкам) бути визнаними цивільними жертвами війни без потреби доводити 60% тілесних ушкоджень. Відповідні зміни були прийняті до законодавства у 2006 році після кампанії, проведеної організаціями громадянського суспільства – в основному тими, що працювали з жертвами відповідних злочинів. За умовами даного закону деякі з цивільних жертв війни мають можливість отримати медичну страховку чи вирішити питання з житлом – у рамках пільг, безпосереднього прив’язаних до їхнього статусу цивільних жертв війни. Проте ці заходи не мають систематичного характеру, як і не втілюються по всій Боснії і Герцеговині. Крім того, цей підхід розміщує право на репарації, пов’язане з масовими порушеннями прав людини, в контекст соціальної допомоги. Концептуально, соціальна допомога та право на репарації – це дві різні речі. Кожна країна зобов’язана забезпечити соціальний захист соціально нестабільних громадян, незалежно від того, пройшли вони через періоди насильства чи ні, спрямований на боротьбу з бідністю та такий, що гарантує базовий дохід тим, хто не може заробити на прожиття з певних причин тощо. З іншого боку, міжнародне право вимагає від країн гарантувати репарації у випадках серйозних порушень прав людини та порушення міжнародного гуманітарного права. Метою репарацій є гарантувати відшкодування за збитки, завдані незалежно від соціального статусу людини, котра постраждала від злочину, тоді як соціальна допомога – це допомога незахищеним групам населення.

Ще одна форма репарацій, що існує в БіГ, це реституція. Це також єдина форма репарацій, передбачена Дейтонськими мирними угодами у Додатку VII (Договір про біженців та переселенців). Додаток VII передбачає повернення та відновлення власності, у тому числі фінансову компенсацію за пошкоджену чи зруйновану власність. Він також зобов’язує всі органи влади створити необхідні умови для втілення цього Додатку. Необхідними умовами є, зокрема, свобода пересування та безпеки, вирішення питань зниклих безвісти, скасування законів, що можуть дискримінувати людину на підставі її національності, релігійних вірувань чи політичної позиції.[25] Попри те, що статистика показує, що понад мільйон людей повернулися до Боснії і Герцеговини,[26] ці цифри потрібно розглядати в контексті довготривалого повернення. Якщо підрахувати повернення за кількістю повернутих об’єктів нерухомості, то ми можемо отримати хибно позитивну картину, як у випадку з БіГ. Достатньо проїхати через БіГ, щоб побачити, що багато таких будинків, навіть ті, що були реконструйовані, стоять порожніми, тоді як їхні власники зазвичай живуть закордоном.

Навіть якби повернення було прописане в Дейтонських мирних угодах, воно мало починатися з дуже повільного процесу. Перше і найважливіше – умови безпеки були на незадовільному рівні; процеси реформування органів безпеки та поліції, а також судової системи, не були завершені; швидкість покарання військових злочинців була неприйнятною, багато підозрюваних гуляли на волі, а деякі навіть обіймали політичні посади чи були держслужбовцями; і все ще діяли дискримінаційні закони. Лише тоді, коли почалися процеси сертифікації поліції та перепризначення суддів і прокурорів (у 1999 та 2002 роках відповідно), а також був прийнятий План реалізації закону про власність (Property Law Implementation Plan, PLIP)[27] у 2002 році, було створене відповідне середовище для повернення. Крім того, Верховному Представникові довелося скористатися «Боннськими повноваженнями» [28] для того, щоб запровадити нові закони, котрі мали полегшити процес повернення. Враховуючи необхідність впровадження усіх цих механізмів, темпи процесу повернення залишалися незадовільними, внаслідок чого була прийнята Стратегія втілення Додатку VII до Дейтонських мирних угод у 2002-му, а також запущено процес перегляду цієї Стратегії у 2010-му (процес підготовки насправді почався у 2008 році, але через політичні проблеми оновлена стратегія була прийнята лише у 2010 році).

Лише після того, як початкова стратегія була переглянута, цілісність процесу повернення та інтеграція репатріантів потрапила до поля зору. До того моменту процес повернення полягав у поверненні нерухомості – іншими словами, забезпечення того, щоб репатріанти мали дах над головою, але не більше. Проте повернення – це не тільки повернення приватної власності, а й гарантії того, що буде забезпечено доступ до економічних та соціальних прав – таких як на здоров’я, на працевлаштування, на освіту тощо. Ті, хто повернулися і тепер живуть у своїх довоєнних оселях, кажуть, що підхід до повернення не був сформульований справжніми потребами. Самого повернення нерухомості недостатньо для того, щоб люди могли організувати собі стабільне життя. Їм бракує необхідних інвестицій в інфраструктуру, створення робочих місць тощо.

У тому, що стосується реабілітації як третьої форми репарацій, ці заходи практично повністю проводилися жменькою жіночих організацій, у той час як систематичної відповіді від держави немає й досі. Через бездіяльність держави протягом останніх 20 років, надання послуг – таких як медична допомога та психологічна підтримка цивільних жертв війни – взяли на себе боснійські громадські організації. Унаслідок цього ті, хто пережив війну, сьогодні отримують підтримку лише через невелику кількість неурядових організацій, чия життєво важлива діяльність продовжує залежати від фінансування міжнародних донорів. [29] Певною мірою багато донорів також обрали варіант підтримувати НУО, а не державні медичні заклади, з метою створення можливостей для надання таких високоспеціалізованих послуг. Якщо державні медичні заклади, навіть ті, що перебувають у поганому стані, мають мережу установ по всій країні, то неурядові організації групуються в кількох великих містах БіГ. Це призвело до того, що доступ до подібних послуг є ситуативним і залежить від існування донорського фінансування, нерівномірно розподіленого по країні та не оформленого офіційно через державну систему забезпечення.

Що стосується сатисфакції та гарантій неповторення, в БіГ було вжито кількох різних заходів, проте не всі з них були визнані суспільством як спроба боротьби з минулими порушеннями прав людини. Велика частина цих процедур, зокрема ті, що стосувалися інституційних реформ, була проведена в рамках процесів, таких як демократизація, покращення ефективності громадського сектору, введення верховенства права, або тих, що були частиною вимог для вступу в ЄС тощо.

Щодо сатисфакції, в БіГ проводилися судове переслідування за військові злочини, пошук убитих та зниклих безвісти, вшанування пам’яті та поминання жертв. Найбільш успішними заходами з перелічених були, напевне, пошуки зниклих безвісти та вбитих. На кінець війни зниклими безвісти числилися близько 31 500 осіб. На сьогодні відома доля приблизно 70% цих людей – найвищий показник вирішених справ серед пост-конфліктних країн.[30] Процес пошуку та ідентифікації осіб, котрі вважаються зниклими безвісти в рамках війни, очолює Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (ІСМР), створена за ініціативою Президента США Білла Клінтона у 1996 році. Її початковим мандатом було допомагати розшукувати зниклих безвісти осіб у конфліктах колишньої Югославії, більшість із яких припадала на БіГ.[31] На пізніших стадіях ІСМР допомагала з розробкою та підтримувала прийняття Закону щодо зниклих безвісти (2004), а також сприяла відкриттю національного Інституту зниклих безвісти.[32] ІСМР відіграє ключову роль у даній сфері. У той час як і Закон щодо зниклих безвісти, й Інститут зниклих безвісти в БіГ залишаються сильно політизованими та ними зловживають етно-націоналістичні політичні еліти, ІМСР, як міжнародна організація, залишається понад усім цим і виконує свої завдання професійно та ефективно.

Гарантії неповторення – це така форма репарацій, котра тісно пов’язана з інституційними реформами. Оскільки боснійська держава знаходиться в постійному стані реформ і більше турбується переводом своїх політичної та економічної систем на ліберальну демократію, лише кілька інституційних реформ при проведенні були безпосередньо пов’язані з масовими порушеннями прав людини в період між 1992 і 1995 роками. Тим не менше, деякі процеси (сертифікація поліцейських та перепризначення суддів і прокурорів), а також заснування певних інституцій можна вважати післявоєнними інтервенціями.

Процедура сертифікації поліцейських відбувалася з 1999-го по 2002-й рік і зосереджувалася на обов’язках кожного офіцера поліції у той період, коли відбувалися порушення прав людини, а також на їхній можливій ролі у тих порушеннях прав людини. Слідство також розглядало, чи підходять вони в цілому для роботи в поліції. Процес сертифікації (перевірки) проводився під керівництвом Спеціальних сил міжнародної поліції (IPTF), сформованих як частина місії ООН в БіГ. Окрім факту, що, за даними IPTF, кількість офіцерів поліції в БіГ на момент сертифікації була втричі вищою за кількість до війни, цей процес мав ще й іншу причину – поліція вважалася неефективною, в тому числі щодо розслідування злочинів проти репатріантів та військових злочинів. Сертифікація поліції була частиною загальної програми реформування поліції, яку проводили IPTF, і проходила в контексті етнічної та політичної поляризації. Побутувала думка, що багато ключових посад у поліції обіймали люди, відповідальні за порушення прав людини та військові злочини, і що їхня неефективність у розслідуванні військових злочинів та злочинів проти репатріантів була спричинена внутрішніми перешкодами.[33] Процес сертифікації мав на меті послати чіткий сигнал «громадськості БіГ, що нова, пост-конфліктна поліція матиме високі стандарти компетентності, сумлінності та лояльності до нової адміністрації». [34]

Процес сертифікації офіцерів поліції зазнав різкої критики, коли стало очевидним, що багатьом поліцейським, котрі пройшли сертифікацію, пізніше було висунуто обвинувачення у скоєнні військових злочинів.[35] Такі «упущення» свідчили про те, що процес працював погано, та підірвали його загальну мету – відновити довіру громадян до сил поліції. Процедурні аспекти цього процесу також зазнали критики. Найбільше занепокоєння викликала можливість тих осіб, що не пройшли сертифікацію, поставити під сумнів рішення IPTF. Відсутність належних засобів правового захисту від рішення IPTF становила особливу проблему, оскільки це рішення було «назавжди». Критики також стверджували, що деякі рішення IPTF були довільними, внаслідок чого придатні для служби та невинні офіцери поліції були позбавлені сертифікатів, тоді як інші – з кримінальним минулим – його отримали. Говорили також про те, що у деяких випадках IPTF просто переплутували людей між собою. Після того, як процедуру сертифікації було завершено, групи поліцейських, яких позбавили сертифікатів, подали скарги на різні внутрішні та міжнародні механізми, і всі вони вказували на той факт, що відсутність можливості провести належну перевірку створила серйозну проблему з правами людини.[36]

Другим процесом було перепризначення суддів та прокурорів, котре тривало з 2002 по 2004 рік. Спочатку цей процес проводила Незалежна суддівська комісія, а завершувала її Вища суддівсько-прокурорська рада одразу після заснування у 2003 році. Перепризначення суддів та прокурорів включало в себе оцінку їхніх професійних можливостей та морального авторитету. На відміну від процесу, що відбувався в поліції, де тягар доведення лежав на IPTF, усі судді та прокурори повинні були повторно подати заявки на займані ними посади, і тягар доведення, таким чином, ліг на них. Перепризначення не лише мало на меті гарантувати якість суддів та прокурорів, а й було частиною ширшого процесу, а саме реструктуризації системи судів, зменшення її розмірів та забезпечення етнічного представництва.[37] На момент завершення процесу 30% судів першої інстанції було закрито, кількість суддів зменшено на 30%, а кількість прокурорів скорочено на 1%.[38]

Незважаючи на те, що обидва процеси зробили внесок у покращення ефективності відповідних інституцій, вони також зазнали критики. Критика стосувалася не стільки потреби проведення цих процесів, скільки того, як вони проводилися.

Паралельно з реформуванням та реструктуризацією старих установ, у повоєнній БіГ також створювалися різні інституції, пов’язані з тим, що можна розглядати як частину гарантій неповторення. Повоєнний час вважався перехідним періодом, у якому користування правами людини усе ще не могло бути на такому рівні, як у мирний час. У відповідь на це припущення Дейтонські мирні угоди, паралельно з гарантіями захисту прав людини у повоєнний період, запропонували створити три установи – Палату з прав людини, Конституційний Суд БіГ та Уповноваженого з прав людини БіГ. Попри те, що юрисдикцією цих установ був захист прав людини після війни, вони також виносили вироки у справах, що виникали по фактах порушень, пов’язаних з війною – таких як питання щодо зобов’язання держави надавати інформацію про долю зниклих безвісти та повернення майна.

Мандат Палати з прав людини, відповідно до Додатку VI Дейтонських мирних угод, полягав у вирішенні скарг щодо порушення основних прав людини, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Палата складалася з шести національних суддів та восьми міжнародних (міжнародні судді призначалися Комітетом Міністрів Ради Європи), а її мандат завершувався 31 грудня 2003 року.[39]  Палата з прав людини мала тимчасовий характер та була заснована з метою допомогти з імовірно великою кількістю порушень прав людини у повоєнний період. Додаток IV до Дейтонських мирних угод передбачав створення інституції з подібною юрисдикцією, а саме Конституційного Суду БіГ. Юрисдикцією Конституційного Суду БіГ є дотримання Конституції БіГ, в якій міститься Європейська конвенція з прав людини. Конституційний Суд БіГ складається з шести національних та трьох міжнародних суддів (міжнародні судді призначаються Комітетом Міністрів Ради Європи).[40] Окрім цих двох установ, Додаток VI до Дейтонських мирних угод передбачає також створення інституту Уповноваженого з прав людини. Першим Омбудсменом, призначеним на державному рівні, був міжнародний Омбудсмен. Окрім Омбудсмена державного рівня, були також установлені апарати Омбудсменів на рівні суб’єктів. Апарати Омбудсменів об’єдналися, і у грудні 2008 року були призначені три державні уповноважені з прав людини. З того часу інститут Уповноваженого з прав людини БіГ функціонує як незалежна національна установа, що займається захистом прав громадян та юридичних осіб відповідно до Конституції БіГ та міжнародних інструментів з прав людини, доданих до неї.[41]

На відміну від рішень Конституційного Суду БіГ та Палати з прав людини, які носять обов’язковий характер, Омбудсмен лише надає рекомендації органам влади та офіційним установам. Незалежно від рівня обов’язковості втілення рішень вищевказаних інституцій, поділена структура уряду – як на адміністративному, так і на етнічному рівні – уможливлює перешкоди для втілення рішення. Наприклад, незважаючи на те, що невиконання рішення Конституційного Суду вважається кримінальним злочином, чимало рішень Суду щодо уряду не виконуються уже кілька років.

На рівні уряду у 2000 році було засновано Міністерство з прав людини та біженців, чиїм мандатом є моніторинг та виконання Додатку VII до Дейтонських мирних угод – процесу повернення – та захист прав людини. Проте міністерство формується на державному рівні і має обмежену владу над суб’єктами та Округом Брчко.

Що стосується демобілізації, демілітаризації та реінтеграції, Дейтонські мирні угоди визначають, що цей процес контролюватиме міжнародна спільнота. Демобілізаційні заходи були втілені лише частково – перша хвиля була проведена у 1996-му, а тоді у 2001, 2002 та 2004 роках. Після демобілізації трьох окремих армій їхня інтеграція завершилася у 2005 році, внаслідок чого було створене одне професійне об’єднання збройних сил БіГ. Професіоналізація армії також означала скасування інституту призову на військову службу. Попри те, що такий крок був логічним наслідком демобілізації, відміна призову на військову службу не відбулася би, якби не заклики зі сторони громадянського суспільства.

Через поганий фінансовий стан БіГ та відсутність розуміння необхідності у процесах реінтеграції для демобілізованих солдатів, багато з них опинилися за межею бідності, деякі – з серйозними психологічними травмами. У 1996 році Міжнародна асоціація розвитку (МАР) Світового банку запустила Проект невідкладної демобілізації та реінтеграції (Emergency Demobilization and Reintegration Project, EDRP), націлений насамперед на підтримку колишніх військових, а також біженців, жертв війни, вдів, інвалідів та безробітних в обох суб’єктах Боснії і Герцеговини. 23 323 особи отримали допомогу за цією програмою – в середньому, по 352 доларів на особу у формі коротких навчань, освітніх послуг, субсидованої зайнятості та допомоги в пошуку роботи. Цю цифру можна порівняти з 300 000 військових, демобілізованих до середини 1996 року. Після демобілізаційної хвилі 2002-го збройні сили надавали пакети вихідної допомоги деяким зі своїх демобілізованих солдатів.[42] Зараз ситуація така, що рівень безробіття серед колишніх вояків дуже високий, причому багато з них не працюють уже 20 років.

Чому вчить нас боснійський експеримент?

У Боснії і Герцеговині, як і в багатьох інших країнах, концепція правосуддя перехідного періоду була введена, як щось нейтральне, аполітичне та незаперечно бажане, втиснуте у рамки стандартних моделей. Проте реальність – абсолютно інша. Країни, що знаходяться в процесі концептуалізації своїх механізмів правосуддя перехідного періоду, повинні розуміти – не існує готових рецептів успішного втілення механізмів правосуддя перехідного періоду, і вони не є ані нейтральними, ні аполітичними. Застосовувані механізми повинні були ретельно і прозоро сплановані, введені в контекст та підкріплені детальним гендерним аналізом процесів, що мали місце до конфлікту, та тих, що відбуваються після конфлікту.

Для того, щоби все це зробити, суспільство повинно бути залученим до пост-конфліктного миротворчого процесу в цілому і до втілення механізмів правосуддя перехідного періоду зокрема. Важливу роль мають відігравати асоціації жертв та окремі жертви війни – ця роль, можна сказати, є вирішальною. Це вони підняли багато складних питань в БіГ, тоді як політичний та суспільний істеблішмент намагався відштовхнути їх в сторону. Поруч із ними важливу роль у визначенні та створенні механізму правосуддя перехідного періоду відіграють організації громадянського суспільства, що надають підтримку та послуги жертвам, та інші організації, що працюють з проблемами прав людини. Шляхом пошуку зв’язку між ними та поєднання цих двох сегментів можна створити можливості для належного інформування процесу створення різних механізмів ППП. Інклюзивний підхід, а також підхід, що базується не на «що ми (теоретично) знаємо про ППП», а на «чого насправді потребує суспільство», є вкрай важливим для того, щоб правосуддя перехідного періоду мало вплив на миротворчий процес. Якщо ми хочемо, щоб механізми ППП дали результат, неминучою є інституційна підтримка цих механізмів. Політичні структури та органи законодавчої і виконавчої влади повинні бути частиною цього процесу, але їхня участь, як і інших учасників цього процесу, вимагає розуміння ними їхньої ролі у ньому. Вона полягає не в тому, щоб зробити процес більш політичним (як це сталося в Боснії), а в тому, щоб додати йому контрольованості та відповідальності.

 

Автор: Нела Поробіч-Ісаковіч

Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу, координатор проекту, Боснія і Герцеговина

 

[1] Для того, щоб повністю зрозуміти політичні, економічні та соціальні наслідки війни та подальших Дейтонських мирних угод у Боснії і Герцеговині, а також щоб зрозуміти наслідки певних ініціатив правосуддя перехідного періоду, котрі мали місце, важливо знати конституційний устрій країни. Боснія і Герцеговина сьогодні ділиться на уряд державного рівня, два суб’єкти (Республіка Сербська і Федерація Боснія і Герцеговина) і Округ Брчко. Два суб’єкти, а також певною мірою Округ Брчко, мають власні конституції та уряди, а також широкі повноваження зі значним впливом на доступ до прав людини, соціальні, економічні та культурні права, а також політичні і громадянські права.

[2]Mlinarevic, G. Introduction to the Dayton Peace Agreement in Feminist (re)interpretation of the Dayton Peace Accords – an intimate dialogue on how societies transit from war to peace and how feminist approach to peace building can help create strong and long-lasting peace. WILPF. 2016

[3] Sharp, Dustine N. (2014). Emancipating Transitional Justice from the Bonds of Paradigmatic Transition in International Journal of Transitional Justice, сс. 1-20.

[4]Більше на цю тему можна почитати у звіті Генерального секретаря щодо верховенства права та правосуддя перехідного періоду у суспільствах, що перебувають у стадії конфлікту або пост-конфлікту (S/2004/616); Kritz, N. (ed.) Transitional Justice: How Emerging Democracies Reckon with Former Regimes, Washington, DC: US Institute for Peace Press, 1995; веб-сайт Міжнародного центру правосуддя перехідного періоду www.ictj.org.

[5] Встановлення істини як один із «інструментів» або механізмів правосуддя перехідного періоду базується на праві на істину щодо порушень, котрі були здійснені проти узаконених прав людини, і є невід’ємним та автономним правом, тісно пов’язаним із зобов’язанням держави захищати та гарантувати права людини, проводити ефективні розслідування та гарантувати успішні відшкодування та виправлення. Механізм установлення істини має чимало форм, зокрема: розсекречення архівів, розслідування зникнень, встановлення різних форм органів дізнання, у тому числі комісій зі встановлення істини тощо. Більше інформації – у документі Управління Верховного Комісара ООН з прав людини (2006c). Study on the right to truth. E/CN.4/2006/91.

[6] Місія ОБСЄ до Боснії і Герцеговини, War Crime Trials Before the Domestic Courts of Bosnia and Herzegovina: Progress and Obstacles, березень 2005, с. 4, текст доступний за посиланням: http://www.oscebih.org/documents/1407-eng.pdf

[7] Суд Боснії і Герцеговини було засновано 2000 року. Первинною ціллю заснування суду було не слухання справ про військові злочини, а вирішення проблеми організованої злочинності. З моменту заснування до першого розгляду військового злочину пройшло майже п’ять років. Спочатку Суд БіГ передбачався як переважно національний суд, але в січні 2003 року була введена можливість вибирати міжнародних суддів як опція для перехідного періоду. Перехідний період, як передбачалося, мав тривати не довше п’яти років, але пізніше його було продовжено.

[8] War crime strategy of BiH  (Стратегія військових злочинів БіГ, 2008). Текст доступний за посиланням: http://www.geneva-academy.ch/RULAC/pdf_state/War-Crimes-Strategy-f-18-12-08.pdf

[9] Невирішені проблеми з проживанням, відсутність медичного страхування, паралельне погіршення здоров’я та психо-соціальні проблеми, відсутність роботи тощо.

[10] Popovic, Dragan (2009). Transitional Justice Guidebook for Bosnia and Herzegovina. UNDP.

[11] Там само.

[12] У цьому рішенні, окрім іншого, Палата наказує урядові РС провести швидке та об’єктивне розслідування і опублікувати всю інформацію стосовно з’ясування долі зниклих безвісти родичів позивачів, а також розкрити інформацію щодо місця знаходження масових поховань (параграф 212); Крім того, Палата наказує РС здійснити одноразовий внесок до Фонду Меморіалу і цвинтаря Поточарі-Сребрениця на спільну користь усіх заявників та родин загиблих під час подій у Сребрениці загальною сумою 4 мільйони конвертовних марок (параграф 217). Рішення Палати з прав людини щодо прийнятності та суті від 15 грудня 2003 року; CH/01/8365 et al.

[13] Звіт доступний за посиланням: http://www.justiceinperspective.org.za/images/bosnia/Srebrenica_Report2004.pdf

[14] Popovic, Dragan (2009). Transitional Justice Guidebook for Bosnia and Herzegovina. UNDP.

[15] Більше інформації можна отримати на сайті ініціативи RECOM http://www.recom.link

[16] http://www.recom.link/about-us-2/sta-je-rekom/

[17] Freeman, Mark (2007). Truth commissions – facts and myths. Цитати з промови Марка Фрімена «Комісії правди – факти та міфи» на Другому регіональному форумі «Встановлення істини про військові злочини та конфлікти».

[18] Концепція та рамки розробки гендерно-чутливої програми репарацій для Боснії і Герцеговини. Міжнародна ліга жінок за мир і свободу, 2015 рік.

[19] Резолюція 60/147 (2006).

[20] Більше на цю тему можна прочитати в: de Greiff, Pablo (2012). Report of the Special Rapporteur on the promotion of truth, justice, reparation and guarantees of non-recurrence; Chinkin, Christine (2009). The Protection of Economic, Social and Cultural Rights Post-conflict; Генеральна Асамблея ООН, резолюція Ради з прав людини A/HRC/21/46; Kritz, Neil J. (1995) ed. Transitional Justice – How Emerging Democracies Reckon with Former Regimes. Volume II. Country Studies. United States Institute for Peace Press. Washington D.C.; Manjoo, Rashida (2010). Promotion and Protection of all Human Rights, Civil, Political, Economic, Social and Cultural Rights including the Right to Development, Генеральна Асамблея ООН, Рада з прав людини A/HRC/14/22.; Orentlicher, Diane (2005), Promotion and Protection of Human Rights – Impunity, Report of the independent expert to update the Set of principles to combat impunity, E/CN.4/2005/102/Add.1.; Rubio-Marín, Ruth ed. (2008) What Happened to the Women? Gender and Reparations for Human Rights Violations. Social Science Research Council, New York.; Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 60/147 (2006). Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law.

[21] Для порівняння ми можемо подивитися на вимоги, встановлені для ветеранів-інвалідів. Мінімальний рівень інвалідності, встановлений для ветеранів-інвалідів, – 20%.

[22] Закон про основи соціального благополуччя, захисту цивільних жертв війни та родин з дітьми у Федерації Боснії і Герцеговини; Закон про захист цивільних жертв війни в РС та Рішення про захист цивільних жертв війни в Окрузі Брчко.

[23] Закон БіГ про зниклих безвісти втілюється лише частково. Заснування Інституту зниклих безвісти відкрило доступ до певних прав для родин тих, хто зник безвісти – таких, як право на правду та право на компенсацію похоронних затрат. Фонд зниклих безвісти так і не був заснований, тому немає можливості отримати доступ до права на фінансову компенсацію, юридичну допомогу та інших прав, обумовлених заснуванням Фонду.

[24] Закон про основи соціального благополуччя, захист цивільних жертв війни та родин з дітьми в БіГ; Закон про захист цивільних жертв війни в РС; та Рішення про захист цивільних жертв війни в Окрузі Брчко. Право на визнання статусу в РС було обмежене юридичним крайнім терміном, котрий закінчився 31 грудня 2007 року, що суперечить праву на репарації.

[25] Додаток VII до Дейтонських мирних угод доступний за посиланням: http://www.ohr.int/?page_id=63261

[26] http://www.unhcr.org/news/latest/2004/9/414fffba4/bosnia-herzegovina-welcomes-1-million-returnees.html

[27] Документ було розроблено Апаратом Верховного Представника, УВКБ ООН, ОБСЄ, Місією ООН в БіГ та Комісією з питань майнових претензій. Документ доступний за посиланням: http://www.oscebih.org/documents/osce_bih_doc_2000101511402819eng.pdf

[28] У грудні 1997 року Рада щодо впровадження миру (Peace Implementation Council) провела зустріч у Бонні та надала додаткові повноваження Апарату Верховного Представника, зокрема владу приймати обов’язкові рішення у ситуаціях, коли місцеві сторони не можуть або не хочуть діяти.

[29] Porobic Isakovic, N., Mlinarevic G., Rees, M. “If women are left out of peace talks” Forced Migration Review, вересень 2015. Щоб переглянути статтю, перейдіть за посиланням http://www.fmreview.org/mlinarevic-isakovic-rees.

[30] Статистику надано Міжнародною комісією з питань зниклих безвісти (ІСМР). http://www.icmp.int/where-we-work/europe/western-balkans/bosnia-and-herzegovina/

[31] http://www.icmp.int/about-us/history/

[32] Там само.

[33] Popovic, Dragan (2009). Transitional Justice Guidebook for Bosnia and Herzegovina. UNDP.

[34] Hammarberg, T.  Commissioner for Human Rights of the Council of Europe. Special Mission to Bosnia and Herzegovina (2006) – Issue of Decertified Police Officers in Bosnia and Herzegovina. Документ підготовано Управлінням Уповноваженого з прав людини.

[35] Popovic, D. (2009). Transitional Justice Guidebook for Bosnia and Herzegovina. UNDP

[36] Hammarberg, T.  Commissioner for Human Rights of the Council of Europe. Special Mission to Bosnia and Herzegovina (2006) – Issue of Decertified Police Officers in Bosnia and Herzegovina. Документ підготовано Управлінням Уповноваженого з прав людини.

[37] Vetting Public Employees in Post-conflict Settings, Operational Guidelines, UNDP, Bureau for Crisis Prevention and Recovery, New York, 2006.

[38] Vetting Public Employees in Post-conflict Settings, Operational Guidelines, UNDP, Bureau for Crisis Prevention and Recovery, New York, 2006.

[39] http://www.hrc.ba/ENGLISH/DEFAULT.HTM

[40] http://www.ccbh.ba

[41] http://www.ombudsmen.gov.ba/Default.aspx?id=10&lang=EN

[42] https://www.ictj.org/sites/default/files/ICTJ-DDR-Bosnia-CaseStudy-2009-English.pdf

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

article_221623_photo0_97960_large535

Права в’язнів у 2016 році

До вашої уваги розділ зі звіту правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2016» Ще наприкінці...

18 Січня 2017

Omb_UGSPL_2

Звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та УГСПЛ щодо надання повноважень з розслідування Державній кримінально-виконавчої службі України

Прем’єр-міністру України, Голові Верховної Ради України Міністру юстиції України 21 грудня 2016 року Верховна Рада...

17 Січня 2017

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування