Публікація

Політичні переслідування в контексті практики Європейського суду з прав людини

Багато разів у практиці Європейського суду з прав людини йшла мова щодо звинувачень у порушенні прав і свобод з політичною метою. Частіше за все у такому контексті мова йшла про застосування статті 18 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, котрою визначено:

«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені».

 

Хоча у певних випадках окремі скарги за статтею 18 не розглядалися, й ці питання вирішувалися в рамках порушення інших статтей Конвенції. Європейський Суд неодноразово стверджував, що, наприклад, вираження політичних поглядів має більший ступінь захисту, так само як й обґрунтування обмеження діяльності політичних партій у порівнянні з іншими об’єднаннями мають бути перевірені з більшою прискіпливістю.

 

Європейський суд розглянув понад 200 справ щодо можливого порушення статті 18 Конвенції. І лише у трьох визнав її порушення державами: у справі Гусинський проти Росії(заява № 70276/01)[1]Чеботарь проти Молдови (заява № 35615/06)[2] та Луценко проти України (заява № 6492/11)[3].

 

У інших справах, де суд не знайшов порушення, заявники також стверджували про порушення своїх прав разом зі статтею 18 Конвенції. Так, у справі Енгел та інші проти Нідерландів[4] двоє заявників стверджували, що вони були піддані дисциплінарному стягненню за публікації у військовому журналі через їхню діяльність у профспілках, а не, як стверджував уряд, з метою запобігання порушення правопорядку в армії.

 

Стаття 18 не має автономного незалежного значення: вона може бути застосована лише поряд з порушенням якоїсь іншої статті Конвенції чи якогось права, передбаченого Конвенцією. У такій ситуації, Суд не тільки визнає, що відбулося порушення певного права. Він також визначає, з якою метою відбувалося обмеження прав людини, і чи є така мета легітимною.

 

Наприклад, у трьох вищезазначених справах, де було визнано порушення статті 18 Конвенції, мова йшла про її порушення разом зі статтею 5 Конвенції. Це були випадки, коли суд визнав, що особа була заарештована не з метою кримінального переслідування чи з іншою метою, що є легітимною відповідно до цієї статті Конвенції. При цьому Суд не обов’язково повинен вказати ці реальні мотиви влади. Проте, як правило, ці причини мають політичний характер у широкому сенсі: позбавлення власності, обмеження можливості висловлювання політичної позиції тощо.

 

Стаття 18 Конвенції дає захист проти зловживання владою з боку держави чи порушення нею презумпції добропорядності дій держави. Так, у справі Камма проти Нідерландів[5], Комісія зазначила: «Стаття 18, як і стаття 14 Конвенції, не має автономної ролі. Вона може бути застосована тільки у поєднанні з іншою статтею Конвенції. Однак, може бути ситуація, коли є порушення статті 18 у поєднанні з іншою статтею Конвенції, проте немає порушення цієї статті окремо».

 

Європейський Суд з прав людини встановив достатньо високий стандарт доказування порушення статті 18 Конвенції.

 

З однієї сторони, тягар доведення порушення статті 18 повністю лежить на заявнику, оскільки презюмується, що влада обмежує права людини з «добрим наміром» і не зловживає владою.

 

З іншої сторони, надані докази мають бути достатньо переконливими.

 

У справі Енгел та інші проти Нідерландів заявник не зміг довести мотиви влади. Так само як і в справі Хендісайд проти Великобританії[6] заявник не зміг довести, що конфіскація його книжки була зроблена з політичною метою, а не з метою «захисту моралі» дитячої аудиторії.

 

Також у низці справ Суд через встановлення високого стандарту доказування вирішив не розглядати окремо питання порушення статті 18 Конвенції, задовольнившись визнанням заявленого порушення права за іншою статтею.[7]

 

Важливо більш докладно розглянути наступні декілька справ, що на сьогодні є одними з найбільш важливих у контексті практики ЄСПЛ щодо статті 18 Конвенції.

 

Гусинський проти Росії

 

Володимир Гусинський був головою правління та мажоритарним акціонером медіа холдингу ЗАТ «Медіа-Міст», що серед іншого контролював популярний телеканал «НТВ» в Росії. 15 березня 2000 року проти нього була порушена кримінальна справа за звинуваченням у шахрайстві. 13 червня 2000 року він був затриманий. 16 червня 2000 року йому було пред’явлено обвинувачення у шахрайстві й випущено під підписку про невиїзд. Під час його арешту до нього звернувся виконуючий обов’язки міністра друку та ЗМІ з пропозицією припинити усі кримінальні обвинувачення Гусинського, якщо він продасть «Медіа-Міст» «Газпрому» по ціні, що буде вказана «Газпром». 20 липня 2000 року була підписана Угода між виконуючим обов’язки міністра та Гусинським щодо продажу медіа компанії в обмін на закриття усіх кримінальних справ та гарантування йому безпеки. 26 липня проти Гусинського були закриті усі кримінальні справи. 21 серпня заявник виїхав з країни, а після цього медіа холдинг відмовився виконувати підписану угоду, стверджуючи, що вона була укладена під примусом. У вересні проти Гусинського були відкриті нові кримінальні справи. У грудні він був затриманий в Іспанії, проте 4 квітня 2011 року іспанський суд відмовив у його екстрадиції до Росії.

 

Європейський суд у своєму рішенні від 19 травня 2004 року зазначив, що уряд не заперечив наявності «Липневої угоди». Він також додав:

 

«76. На думку Суду, призначення таких елементів публічного права як кримінальне провадження та взяття під варту в якості запобіжного заходу полягає не в тому, щоб бути частиною стратегії в комерційних угодах. Такі факти, як звернення «Газпрому» до заявника з проханням підписати «Липневу угоду», коли той перебував у слідчому ізоляторі, підтвердження такої угоди підписом міністра країни і її подальше виконання державним слідчим, що припинив кримінальну справу, підтверджують припущення, що кримінальне переслідування заявника використовувалося для того, щоб його залякати.

 

77. Враховуючи ці обставини, Суд не може не прийти до висновку, що обмеження свободи заявника, допустиме пунктом 1 (с) статті 5, було застосовано не тільки з тим, щоб він постав перед компетентними органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, але також і по зовсім іншим причинам.»

 

Відповідно, Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5.

 

Чеботарь проти Молдови

 

У 1997 році Михайло Чеботарь був керівником молдовської державної електроенергетичної компанії «Молдтранселектро». Ця компанія заключила договори на поставку електрики з України до Молдови з українською державною електроенергетичною компанією, українською приватною компанією та молдовською приватною компанією «Оферта Плюс». Зокрема, один з договорів передбачав, що «Оферта Плюс» заплатить українській компанії за електрику в доларах США, а «Молдтранселектро» компенсує це їй у молдовських леях. «Оферта Плюс» відповідно до договорів сплатило близько 33 млн. доларів США. Проте Міністерство фінансів Молдови відмовилося сплатити частину коштів. У жовтні 1998 року «Оферта Плюс» подала цивільний позов до Мінфіну та «Молдтранселектро» й суди різних інстанцій підтвердили її право на отримання 20 млн. молдовських леїв. 7 лютого 2001 року Верховний суд Молдови відхилив апеляцію Мінфіну. У квітні 2004 року «Оферта Плюс» подала скаргу щодо невиконання рішення суду. Мінфін запросив допомогу Генеральної прокуратури Молдови, котра 19 жовтня 2004 року порушила кримінальну справу. 10 лютого 2005 року Верховний суд переглянув своє рішення на користь Мінфіну. 25 жовтня 2005 року кримінальна справа була закрита. У 2006 році «Оферта Плюс» подала заяву до Європейського суду з прав людини. Після цього, 26 квітня 2006 року, кримінальна справа була знову відкрита, а 9 серпня 2006 року Чеботарь став підозрюваним за те, що написав листа до Мінфіну 25 березня 1998 року з проханням випустити державні облігації для покриття боргу перед «Оферта Плюс» за спожиту електроенергію. Директору «Оферта Плюс» були пред’явлені аналогічні звинувачення. Того ж дня вони були заарештовані на 10 днів. За словами Чеботаря, до арешту слідчий дав йому зрозуміти, що його арешт та звільнення залежать від того, чи погодиться він дати необхідні свідчення. Чеботарь був під вартою до 19 листопада 2006 року, після чого був звільнений під заставу. 27 червня 2007 року Чеботарь був виправданий судом.

 

Європейський суд звернув увагу, що метою попереднього затримання є подальше розслідування кримінальної справи, котре повинно підтвердити чи розвіяти підозри, що є підставою для арешту. Проте вимога обґрунтованої підозри є важливим елементом гарантії від свавільного арешту. Того факту, що підозри є добросовісними, не достатньо. Слова «обґрунтована підозра» означають наявність фактів чи інформації, котрі могли би переконати стороннього об’єктивного спостерігача, що особа, можливо, вчинила злочин. Суд підкреслив у зв’язку з цим, що за відсутності розумної підозри особа не може бути затримана з метою примусити її дати свідчення чи виявлення фактів, котрі можуть обґрунтувати підозру.

 

Суд визнав, що тримання Чеботаря під вартою з 9 серпня по 19 листопада 2006 року не ґрунтувалося на розумній підозрі у вчиненні ним злочину, оскільки це суперечило висновкам судів цивільної юрисдикції. Тобто, не було ніяких підстав для його арешту та тримання під вартою. Беручи до уваги винесене раніше Європейським судом з прав людини рішення у справі Оферта Плюс проти Молдови[8] від 19 грудня 2006 року, Суд зазначив, що реальною метою кримінального розслідування, а також арешту Чеботаря та його тримання під вартою, було чинення тиску на нього з метою припинення розгляду справи в Європейському суді з прав людини. Тому Суд вважав, що обмеження права заявника на свободу переслідувало інші цілі, ніж передбачені статтею 5 § 1 (с).

 

Ходорковський проти Росії[9]

 

Михайло Ходорковський до його арешту був одним із найбільш заможних людей Росії. Він володів компанією ЮКОС та іншими великим підприємствами. На початку 2003 року він оголосив, що підтримає фінансово у великих розмірах опозиційні політичні партії «Яблуко» та «Союз правих сил». Він також робив низку заяв, що критикували антидемократичну політику уряду. Ходорковський заснував неприбуткову Фундацію Відкрита Росія, що фінансувала різноманітні проекти в країні.

 

Він був затриманий й перебував під вартою з 25 жовтня 2003 року до 31 травня 2005 року, до моменту коли вирок у його справі набув чинності. Його звинувачували у низці економічних злочинів: шахрайстві, ухиленні від сплати податків та інших. Розглядаючи цю справу, Європейський суд визнав порушення декількох аспектів статті 3 та 5 Конвенції, а також окремо розглядав питання щодо можливого порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5. Заявник стверджував, що причинами його тримання під вартою, було досягнення політичних цілей та заволодіння майном його компанії. У зв’язку з цим Суд зазначив:

 

«255. Суд повторює, що вся структура Конвенції лежить на загальному припущенні, що державні органи в державах-членах діють сумлінно. Дійсно, будь-яка державна політика або окремі заходи можуть мати «приховані цілі», і презумпція сумлінності є спростовною. Однак, заявник, стверджуючи, що його права і свободи були обмежені з неправильною метою повинні переконливо довести, що реальною метою влади було не те ж саме, що вона проголосила (чи яку можна логічно вивести з контексту її дій). Простої підозри, що влада використала свої повноваження для деяких інших цілей, окрім тих, які визначені Конвенцією, не достатньо, щоб довести, що стаття 18 була порушена.

 

256. Коли зроблено заяву про порушення статті 18, Суд застосовує дуже суворий стандарт доказування, як наслідок, є лише декілька справ, де було визнано порушення цих положень Конвенції…Суд зауважує, що немає нічого у практиці Суду на підтримку заяви заявника, що коли встановлений неправильний мотив у справі, то тягар доказування переходить до держави-відповідача. Суд вважає, що тягар доказування в таких умовах повинен лежати на заявнику.

 

257. У даному випадку заявник посилався на різні джерела, які підтверджують його твердження про «неправильний мотив». По-перше, він запропонував суду розглянути факти, пов&#146язані з його бізнесом і політичною діяльністю, а також основні напрямки політики, прийнятої адміністрацією президента у відповідний час. Дійсно, ці факти не можуть бути проігноровані. Зокрема, Суд визнає, що заявник мав політичні амбіції, які за загальним визнанням, пішли врозріз з основною лінією адміністрації, що заявник, як багатий і впливовий чоловік, може стати серйозним політичним гравцем і вже підтримував опозиційні партії, і що це була державна компанія, яка отримала найбільшу вигоду від роззброєння промислової імперії заявника.

 

258. З іншого боку, будь-яка особа в положенні заявника могла б зробити подібні звинувачення. В дійсності, це було б неможливо переслідувати підозрюваного з профілем заявника без далекосяжних політичних наслідків. Той факт, що політичні опоненти підозрюваного або бізнес-конкуренти можуть прямо або побічно скористатися з його перебування у в’язниці, не повинен перешкоджати владі здійснювати кримінальне переслідування такої людини, якщо існують серйозні звинувачення проти нього. Іншими словами, високий політичний статус не дає імунітету. Суд переконаний, що звинувачення проти заявника мали «обґрунтовану підозру» у значенні статті 5 § 1 (с) Конвенції.

 

259. Тим не менш, поєднання зазначених вище факторів переконало багато людей в тому, що переслідування заявника було викликано бажанням прибрати його з політичної сцени, і, в той же час, привласнити його багатства. Заявник велику вагу надає цим заявам: зокрема, він посилається на резолюції політичних інституцій, неурядових організацій, заяви різних публічних фігур і т.д. Суд взяв до відома ці думки. Слід, однак, нагадати, що політичний процес і судовий процес принципово різні. Це часто набагато простіше для політиків зайняти тверду позицію, ніж для суддів, оскільки суддя повинен засновувати своє рішення тільки на доказах в юридичному сенсі.

 

260. Нарешті, суд звертається до висновків низки процесів у європейських судах, пов&#146язаних із колишніми керівниками ЮКОСу і активів ЮКОСу. Ці висновки, напевно, є найсильнішим аргументом на користь скарги заявника відповідно до статті 18 Конвенції. Тим не менш, докази та правові аргументи перед тими судами могли відрізнятися від тих, що були розглянуті в цій справі. Що ще більш важливо, припускаючи, що всі суди мали ті ж докази й аргументи перед ними, Суд повторює, що його власний стандарт доказування, що застосовується до статті 18, дуже високий і може відрізнятись від того, що застосовується на місцевому рівні. Суд визнає, що справа заявника може викликати певні підозри щодо реальних намірів влади, і що ця підозра може бути достатньою для національних судів для відмови у екстрадиції, відмови від правової допомоги, видання судових заборон проти російського уряду, вирішувати питання щодо компенсації і т.д. Однак, цього не достатньо для цього Суду, щоби дійти висновку, що увесь правовий механізм держави-відповідача в даному випадку від самого початку був неправильно використаний, що від початку і до кінця органи влади діяли недобросовісно та з кричущою неповагою до Конвенції. Це дуже серйозне звинувачення, що вимагає неспростовних і прямих доказів. Таких доказів, на відміну від справи Гусинського, що була цитована вище, немає в цій справі.»

 

За таких обставин, Європейський суд не знайшов порушення статті 18 в цьому випадку.

 

Нафтова компанія ЮКОС проти Росії[10]

 

Нафтова компанія ЮКОС була відкритим акціонерним товариством, домінуючим власником якої був М. Ходорковський. У грудні 2003 року після перевірки податкової інспекції до компанії були висунуті серйозні звинувачення у несплаті податків за 2000 рік, а пізніше й за наступні три роки. Компанія мала сплатити у результаті приблизно 2 888 227 669 Євро. У результаті судового процесу, що тривав у 2004 році ця сума була незначно зменшена до 2 814 667 452 Євро. Пізніше компанії, а також іншим її дочірнім компаніям були висунуті різні звинувачення в ухиленні від оподаткування. Пізніше майно компанії та її дочірні компанії значною мірою були конфісковані державою в рахунок податкових боргів, а пізніше компанію ЮКОС оголосили банкрутом, оскільки вона не змогла виплаттии борги своїм кредиторам.

 

Компанія стверджувала, що численні судові процеси проти неї були ініційовані з метою знищити компанію та заволодіти її майном. Оцінюючи цю заяву, Суд зазначив, що для того, щоби зробити державу-відповідача винною відповідно до статті 18 Конвенції необхідно, щоби заявник надав беззаперечні та прямі докази на підтримку своїх звинувачень. Суд також вказав, що відхилив заяву заявника, що борги компанії виникли внаслідок непередбачуваного, незаконного та свавільного тлумачення національного законодавства. У світлі висновків по цій справі Суд додав, що далі розглядатиме справу з огляду на припущення про те, що борги компанії виникли з-за легітимних дій держави-відповідача, а тому залишив тягар доказу щодо порушення статті 18 на заявнику. Далі Суд продовжив:

 

«…це правда, що ця справа привернула велику увагу громадськості і що багато різного роду коментарів було надано у зв’язку із цим з боку різних інституцій та особистостей. Проте залишається фактом, що ці заяви були зроблені відповідно до їхнього контексту і що вони самі по собі мають незначне доказове значення для цілей статті 18 Конвенції. Окрім тих висновків, що Суд зробив раніше, Суд не знайшов жодних свідчень, що мали далекосяжне значення, чи недоліків процесу проти заявника, котрі могли би привести до висновку про порушення статті 18 Конвенції щодо заяви заявника про те, що держава зловживала цим процесом з метою зруйнувати компанію та набути контроль над її власністю.»

 

Тому Суд не знайшов порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції.

 

Луценко проти України

 

Юрій Луценко є відомим в Україні політиком. Певний час він був Міністром внутрішніх справ. Безпосередньо перед арештом він очолював опозиційну політичну партію «Народна самооборона».

 

5 листопада 2010 року проти Луценко було висунуто обвинувачення у перевищенні службових повноважень в період з грудня 2007 року по січень 2010 року, колу він був на посаді Міністра внутрішніх справ. У грудні до цієї справи була приєднана ще одна за іншим епізодом. 26 грудня 2010 року Луценко був арештований і перебував під вартою за різними рішеннями судів до 27 лютого 2012 року, коли суд визнав його винним у вчиненні злочину й засудив до 4 років позбавлення волі із конфіскацією майна.

 

Європейський суд з прав людини визнав, що арешт Луценко був зроблений з іншою метою, ніж встановлено статтею 5 § 1 Конвенції, а відповідно, всупереч її вимогам. Також він визнав, що його подальше тримання під вартою порушувало вимоги статті 5 § 1 Конвенції. Крім цього, було визнано порушення статтей 5 § 2, 5 § 3 та 5 § 4 Конвенції щодо різних аспектів.

 

Луценко самостійно не скаржився щодо порушення статті 18 Конвенції, проте зробив загальну заяву, що процес проти нього та його арешт були використані з метою усунути його з політичного життя та усунути від участі у наступних парламентських виборах. Суд самостійно вирішив розглядати цю скаргу в аспекті порушення статті 18 Конвенції в поєднанні зі статтею 5 Конвенції.

 

Оцінюючи ці звинувачення, Суд повторив, що тільки підозри в тому, що держава використала свою владу для інших цілей, ніж це визначено Конвенцією, недостатньо для доведення порушення статті 18 Конвенції. І заявник повинен переконливо показати реальну мету держави, що є відмінною від проголошеної. Далі Суд зауважив:

 

«108. …коли мова йде про політичні чи інші приховані мотиви у контексті кримінального переслідування, то дуже складно відокремити попереднє ув’язнення від кримінального переслідування в межах якого таке тримання під вартою було здійснено відповідно до наказу. Однак, обставини цієї справи наводять на думку про те, що затримання та тримання під вартою заявника, що відбулися після завершення розслідування справи проти нього, мали свої помітні особливості, котрі дозволяють Суду розібратися в цьому питанні окремо від більш загального контексту політично вмотивованого переслідування лідера опозиції. У цій справі Суд вже встановив, що підстави, використані владою для позбавлення свободи заявника, були не тільки несумісними з вимогами статті 5 § 1 Конвенції, але також суперечать духу Конвенції (дивіться параграфи 66-73 вище). У цьому контексті Суд зазначає, що особа заявника, що є одним із лідерів опозиції у спілкуванні зі ЗМІ, явно привертала велику увагу громадськості. Також є прийнятним те, що, будучи звинуваченим у перевищенні владних повноважень, він мав право відповіді на ці звинувачення у ЗМІ. Слідчі органи, шукаючи можливості арешту заявника, чітко вказали однією з причин для його арешту спілкування зі ЗМІ й звинуватили його у спотворенні громадської думки щодо вчинених ним злочинів, дискредитації прокуратури та впливу на майбутній судовий процес з метою уникнути кримінальної відповідальності (дивіться параграф 26 вище).

 

109. На думку Суду, таке обґрунтування органами слідства чітко демонструє їхню спробу покарати заявника за публічну незгоду із обвинуваченням заявника та захистом своєї невинуватості, що він мав право робити. За таких обставин, Суд не може не визнати, що обмеження свободи заявника, дозволене статтею 5 § 1 (c) Конвенції, було застосовано не тільки з метою допровадження його до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, але й з іншою метою.»

 

Тому Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5 § 1.

 

Можливі наслідки визнання ЄСПЛ порушень прав людини

 

Визначення порушення статті 18 Конвенції прямо не тягне особливих наслідків. Однак, очевидно, що в такій справі різко засуджуються дії держави, спрямовані проти принципів і духу Конвенції про захист прав людини. Таке явище залишається достатньо рідким.

 

Видається, що визнання порушення права людини з політичною метою у вузькому юридичному сенсі, з очевидністю відкриває шлях для визнання такої справи політичною у більш широкому сенсі. Оскільки для оцінки такої справи у юридичному сенсі застосовується такий надзвичайно високий стандарт доведення, що не залишає жодних сумнівів у реальних мотивах держави.

 

Як і у випадку порушення будь-якого права відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини держава зобов’язана вжити заходів для відновлення прав особи та по-можливості повернення її в ситуацію до порушення її прав. За загальним правилом, держава не тільки повинна сплатити визначену Судом компенсацію, але й визначити, якими діями вона буде відновлювати права заявника. Проте у певних виняткових обставинах з метою допомогти державі виконати свої обов’язки відповідно до статті 46 Конвенції Суд може визначити певне коло заходів, з яких держава може визначити, що потрібно зробити. Проте коли насправді не існує інших варіантів, то Суд може визначити лише один можливий спосіб виконання рішення Суду.

 

Так, у справі Фатуллаєв проти Азербайджану[11] Європейський суд з прав людини, знайшовши порушення статті 10 Конвенції, визнав, що дії заявника за будь-яких обставин не можуть становити злочину, а тому постановив, що він має бути негайно звільнений. В іншому випадку, в справі Салов проти України, після визнання Судом порушення статті 10 Конвенції щодо заявника, Верховний суд України переглянув вирок і повністю виправдав заявника, хоча Європейський суд не зазначав конкретного способу виконання цього рішення.

 

У випадку ж порушення права на справедливий суд, як правило, мова буде йти про повний перегляд всієї справи із самого початку з урахуванням рішення Суду. Так, у відомій справіАббасов проти Азербайджану[12] Суд визнав, що проведення нового судового слухання з урахуванням порушених прав заявника становитиме достатні заходи для відновлення прав заявника.

 

[1] Рішення від 19 травня 2004 року, доступне українською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[2] Рішення від 13 листопада 2007 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[3] Рішення від 3 липня 2012 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[4] Рішення від 8 червня 1976 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[5] Рішення від 19 вересня 1971 року, доступне тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[6] Рішення від 7 грудня 1976 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int. Також дивіться інші рішення, де Суд відхилив заяви про порушення статті 18 Конвенції, не маючи серйозних доказів, що їх підтверджували: Х проти Німеччини, рішення від 11 липня 1973 року, hudoc.echr.coe.int; МакФрилі проти Великобританії, рішення hudoc.echr.coe.int.

 

[7] Див. наприклад справу Спорронг та Лоннрот проти Швеції, рішення від 23 вересня 1982 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int; справу Бозано проти Франції, рішення від 18 грудня 1986 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[8] У цій справі питання щодо порушення статті 18 Конвенції не піднімалося. Доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[9] Рішення від 31 травня 2011 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[10] Рішення від 20 вересня 2011 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[11] Рішення від 22 квітня 2010 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

[12] Рішення від 17 січня 2008 року, доступне англійською тут: hudoc.echr.coe.int.

 

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування