З березня 2015 року – координує кіноклуб медіа-просвіти з прав людини Docudays UA в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові та опікується іншими такими кіноклубами в місті. Має публікації про Білорусь як «останню європейську країну, яка не скасувала смертну кару», «Співпрацю представників громадськості та правоохоронних органів: від противаг до взаємодії» та інше. Отримала подяку Міністра освіти і  науки України за особливі досягнення у громадській діяльності. Успішно зреалізувала 2 стратегічні справи, підтриманих Центром стратегічних справ УГСПЛ щодо захисту  прав багатодітних сімей (відновлення статусу «багатодітності» сім’ям, які мали дітей від різних шлюбів; поновлення всіх пільг та внесення необхідних змін до законодавства) та повернення коштів ошуканого вкладника Ощадбанку (привласнених працівниками банку).

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– В мене з дитинства було загострене відчуття справедливості. Мені було завжди дуже образливо бачити чи чути коли «сильніший» знущався або насміхався над «слабшим». Мене дуже обурювало, коли ображали мене, особливо близькі люди. І хоч займатись юриспруденцією я не мріяла з дитинства, правозахист став моїм усвідомленим вибором. Ще навчаючись на другому курсі на стаціонарі, я вже почала займатись громадською діяльністю, (за рекомендацією мого викладача – Руслана Тополевського, за що йому дуже вдячна).

Згодом у далекому 2008 році познайомилась з Лідією Тополевською (директоркою ГО Центр правових та політичних досліджень «СІМ»), з якою співпрацюю й до сьогодні.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Найбільш знаковою для мене стала Школа з прав людини для молоді Всеукраїнської освітньої програми «Розуміємо права людини» та Школа з прав людини Харківської правозахисної групи. Завдяки ним я здобула фундаментальні знання в цій сфері, познайомилась та подружилась з багатьма дуже цікавими людьми, з якими й до цього часу проводимо спільні заходи та реалізовуємо проекти.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Історія походження прав людини та стандарти, принципи; право власності; право на життя. Займають освітніми та просвітніми заходами, надаю первинну правову допомогу, веду стратегічні справи.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Під час Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області були фільми на цю тематику. Ми запрошували цікавих гостей, правозахисниць, з якими обговорювали їхні активності та права жінок зокрема. Цього року, 11 листопада, відкрили фестиваль у Львові цією темою – «Правозахисниці як провідниці зі світу ілюзій». Такі заходи були цікавими і велелюдними, а дискусії пізнавальними.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Лобіювання прийняття та застосування концепції прав людини в освітньому процесі (хоча цей процес дещо сповільнений, однак поволі таки рухається вперед); запрошення відомих правозахисників та правозахисниць до відбору, атестації та навчання осіб на ключові посади в сфері дотримання та захисту прав людини (поліцейських, керівників бюро правової допомоги, антикорупційного бюро та інших).

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Багато суддів, прокурорів та адвокатів, держвиконавців (але не всі!) сприймають правозахисників як конкурентів або недофахівців. Часто ігнорують наші напрацювання, досягнення, рекомендації просто через власні амбіції та стереотипи. Зустрічаються також і такі чиновники, які тільки нашими зусиллями хочуть користуватися для звітування. З одного боку тішить їхня довіра, однак хотілось би ще й активної співпраці, взаємодоповнення, так би мовити.

Та найбільшим викликом для мене є сьогодні катастрофічна проблема невиконання судових рішень, особливо щодо найбільш незахищених верств населення. Усвідомлювати, що багато досудових та судових  зусиль, успішні стратегічні результати в судовому рішенні просто розбиваються об «мур цинічності» всієї системи виконавчої служби та пенсійного фонду, досить болісно. Однак, боротьба триває, не здаємось!

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Добра не буває забагато. Я вважаю, що нам усім треба ще більше приділяти уваги цьому питанню та  вчитись бути гендерно чутливими, особливо у побуті, бо з цього все і починається. На мою думку, вже в дитячому садочку виховання має бути гендерно орієнтованим, або й ще раніше. Дуже важливо приділяти увагу цій тематиці в сфері журналістики та телебачення, адже завдяки (однак не лише) ЗМІ формується масова культура населення.

Багато суддів, прокурорів та адвокатів, держвиконавців (але не всі!) сприймають правозахисників як конкурентів або недофахівців.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– На мою думку це, по-перше, брак гендерної культури в школі, а по-друге – відсутність індивідуальної відповідальності слідчих, які часто не хочуть займатися «сімейними сварками». Дуже бракує також системи кризових центрів, які б надавали кваліфіковану соціальну та психологічну допомогу, реабілітацію та  прихисток жертвам насильства в сім’ї.

Питанням насильства в сім’ї з числа учасників бойових дій взагалі мало хто займається. Переважно це зусилля громадських і благодійних організацій. А де державні програми, де фінансування?

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Для мене авторитетним правозахисником є Марек Новицьки. Це людина, яка вміла просто і доступно говорити про складне і про головне, доносити ціннності до будь-якої цільової аудиторії. Часто послуговуюсь в своїй практиці його матеріалами та відеороликами. Шкода, що цієї людини більше немає з нами. Однак його повчання та висловлювання ще довго служитимуть для багатьох дороговказом у житті!

Спілкувалась Тамара Марценюк