Публікація

Чому незалежність – це крок до утвердження прав людини?

Ми виходимо із тієї самоочевидної істини, що всіх людей створено рівними, вони наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, зокрема такими, як життя, свобода та прагнення щастя. Цей уривок Декларації незалежності США, створеної 1776 року,   головним  автором якої є засновник держави та третій президент Сполучених Штатів, Томас Джеферсон, не тільки вражає та надихає, а й є основою американської політичної легітимності, американської політичної традиції, а найголовніше – суверенності народу. Більше того, на цій основі Сполучені Штати утвердили свою роль  провісника змін міжнародного права і практики, а також створили наріжний камінь державної політики, яку наслідує увесь світ.

Затверджуючи ці переконливі слова, Декларація ставала джерелом красномовства і головною опорою для майбутньої американської політики, впливовим фактором для майбутніх декларації незалежності, які прийматимуть у світі, а найважливіше – натхненням для людей в усьому світі. Ця стаття є особистий роз’яснювальний підхід до проблеми «чому незалежність – це крок до утвердження прав людини». Щоб якнайточніше сформувати мету, визначимо поняття в рамках Сполучених Штатів та України, яка є незалежною 21 рік. Це обидві країни, які я добре знаю і люблю особисто; вони обидві цікавлять мене з професійної точки зору.

Щоб зрозуміти еволюцію прав людини через незалежність, спочатку розглянемо їхнє зародження. Існує багато теорій, які пояснюють формування прав людини, та оскільки захист основних прав людини стали наріжним каменем у створенні Сполучених Штатів 200 років тому, для початку я хочу викласти коротку передісторію та умови створення Декларації незалежності США у 1776 році. Цей документ проголошує світові багато рішень і фундаментальних ідей, одна з яких була надзвичайно революційна – створення американської нації як єдиної та об’єднаної, яка сформувалася завдяки одностайному рішенню тринадцяти американських колоній.

Слова Декларації – це бажання, прагнення та сподівання народу; Декларація була і залишається безпосереднім об’єктом прав людини, спричинених незліченними несправедливостями та насильствами короля Великої Британії Георга ІІІ. Маючи намір сформувати тиранічну владу у Північній Америці, король Георг ІІІ перешкоджав встановленню представницького уряду, який працював би для добробуту народу. Король Георг ІІІ був далеким від людяності, жорстоким та несвідомим природніх прав народу.  Колоністи зазнавали сильного тиску з боку британської агресивної окупації колоній; податки були невблаганними, місцеве самоврядування придушувалося, поширювалася корупція, усувалася прозорість, здавалося, що лунав постійний крик відчаю економічної нестабільності та нескінченний вихор безкарності.

Таким чином, сприяючи страшній дворічній Американській війні проти Королівства Великої Британії, колоністи достатньо настраждалися від рук короля. Тому американські поселенці вважали за необхідне створити кращий  уряд, поступово пориваючи політичні узи із Великобританією та представляючи Британську Імперію іншим націям світу як таку, що деструктивно ставиться до прав народу. За час формування, захист та проголошення прав людини, рівні можливості на території Сполучених Штатів зазнали багато випробувань та страждань, щоб принести добро народові, врешті утвердили розуміння американської свободи та правосуддя, яке наслідуватимуть багато великих народів та країн, що будуватимуть майбутній світ.

Сьогодні, незважаючи на неідеальний світ, права людини у Сполучених Штатах досягли апогею. Ще колись країна, що вільно проповідувала та практикувала рабство, расизм, сексизм, де державне право забороняло інші культури, сексуальні орієнтації та шлюб, який колись передбачав неетичні експерименти над людиною, аморальні допити, тортури втопленням та наклав історичні обмеження на свободи та рівності свого народу, тепер стала країною, яку визнають такою, що забезпечує сформовані та правові основи прав людини. На сьогодні права людини у Сполучених Штатах охороняються законом, Конституцією Сполучених Штатів Америки та її поправками.

Крім того, згідно зі щорічним американським звітом «Свобода у світі» організації Freedom House (Дім свободи), Сполучені Штати отримують найвищий рейтинг як «країни свободи» у рейтингу політичних прав та громадських свобод. До того ж, за даними Індексу сприйняття корупції 2012 року організації Transparency International (Міжнародна прозорість), світової коаліції проти корупції,  Сполучені Штати посідають 19 місце серед 196 країн. Загалом, це лише декілька показників, але ілюстративні підстави підтверджують героїчність сміливого вибору Америки, яка прийняла незалежність 200 років тому, і як з того часу  визнання людських прав стало центральною та важливою метою  Сполучених Штатів та іноземної політики у стримуванні агресії, утверджуючи правопорядок, забезпечуючи мир, попереджуючи гуманітарні кризи та борючись із злочинністю та корупцією. Як наслідок,  Сполучені Штати показали приклад утвердження прав людини, чого прагне реалізувати увесь світ.

Тепер, повертаючись до основної теми, я поєднаю вагомі обставини та внутрішню філософію незалежності як наріжний камінь прав людини молодої країни, що розвивається, України. 24 серпня 1991, після десятиліть зневаження великим та могутнім Радянським Союзом, під владою якого країна зазнала страждань, сильного контролю та окупації, яку проводили радикальні більшовики, авторитарної радянської агресії, геноциду за допомогою голодомору, масових репресій, ворожості та людських втрат, Україна врешті-решт відновила свою незалежність. Згодом парламент України проголосив, що країна більше не буде підкорятися законам СРСР, натомість тільки законодавству УРСР, що фактично сприяло розпаду Радянського Союзу. Незважаючи на незалежність, страждання України не припинялися, і країна безпорадно потрапила у восьмирічну рецесію, що спричинила одну з наймасштабніших економічних депресій у Європі.

Проте, лише за 21 рік Україна пережила такий економічний спад,  посіла важливе місце на світовому ринку, стала унітарною, з другим за розміром військом у Європі, а також восьмою країною в Європі за кількістю відвідувань туристів. Хоча, можна з певністю сказати, що Україна зазнала великих політичних та економічних трансформацій з 1991 року, залишаються багато сфер, які потребують вдосконалення, зокрема захист основних прав людини. Оскільки права людини серйозно порушувалися, у другій половині ХХ століття виникло чимало груп та організацій на їхній захист. Однією з найвпливовіших вважають Гельсінську спілку з прав людини та Міжнародну амністію, діяльність яких полягає у зміні та затвердженні національних конституцій у світі. Намагаючись усвідомити відповідальність за брак невизнання прав людини, який, безсумнівно, існує в Україні й досі, я зібрала зворушливі історії цих двох організацій, які постійно захищають права людей та пропагують їх визнання, проводячи активні демонстрації  в Україні.

Гельсінську спілку захисту прав людини було створено 1989 року; вона стала найдосвіченішою і найпрофесіональнішою  неурядовою організацією захисту прав людини у Європі. З 1993 група створила представництва та спілки захисту прав людини у Польщі, Західній Європі, Російській Федерації, Білорусії, Центральній Азії, Україні тощо.

Міжнародна амністія – це всесвітній рух, який за 50 років багато досягнув, сприяючи розвитку, кардинальним змінам у реалізації та результативності функціонування прав людини. Рух підтримують 3 мільйони членів та активістів з понад 150 країн. Їхня місія – принести значні зміни у життя людей, найперше сприяючи захисту прав людини. Міжнародна амністія втілює у життя світову працю і думку, організовуючи кампанії та переговори, що забезпечують свободу та справедливість для всіх.

Гельсінська фундація захисту прав людини та Міжнародна амністія однаково усвідомлюють, що жоден регіон чи країна у світі не можуть уникнути порушень чи обмежень прав людини, тому обидві організації часто проводять громадські протести у багатьох країнах, з надією об’єднати людей усіх прошарків суспільства. Та хоча ці організації і їхні прибічники  мають різне походження, вони мають спільну місію: знайти порозуміння за допомогою мови єдиної моралі, що утверджують права людини.

У нещодавньому інтерв’ю Андрій Діденко, журналіст та правозахисник Української Гельсінської спілки захисту прав людини, який відстоює права засуджених, обговорював курс і політичні завдання країни. Він вважає, що Україна зобов’язана як незалежна країна забезпечити захист та дотримання прав людини. «В ідеальному світі кожен відчував би справедливість правосуддя і вільно реалізовував би своїми правами без «побічних наслідків». На жаль, рівень опозиції, з яким я сам стикався у своїй практиці як працівник Гельсінської спілки в Україні, є неприйнятним. Україна має визнати, що оптимальність насправді можлива, але її не можливо досягти за такого рівня опозиції та байдужості, які щодня відбиваються на організаціях прав людини. Лише за останні кілька років ми побачили велике небажання влади побачити та прислухатися до проблем, які є тут, що і було знаком зневаження прав людини, і що практикується у всій Україні. Узагальнюючи, я вважаю, що це і є найбільша опозиція до нашої роботи з питань захисту прав людини і основна причина чому багато людей вважає, що їхні незаперечні права людини таки заперечують і вважаються недієвою зброєю.»

Як зауважив Діденко, до 2010 року урядова опозиція стала новою територією звичайного  заведеного порядку, що фактично так і є, що і попереднє активне громадське суспільство та ініціативні громадяни показали на прикладі у період з 2004 до 2009; вона дійшла до державної автократії, яка обмежила громадян, засоби масової інформації та громадські установи. Нещодавно відбулися й інші негативні події, беручи до уваги занепад  та невдоволення урядовими справами, такі як невідповідне дослідження, безкарність злочинів, сфабриковані переслідування, зловживання обов’язками поліції та порушення, а також порушення владою прав уразливих груп населення.

На запитання про те,  де є зв’язок в незалежній Україні, в якій проявляються  недемократичні тенденції, Зорян Кіс, координатор кампанії Міжнародної амністії відповів: «Звичайно, системі достатньо не довіряють. Громадяни упереджено ставляться до поліції, селективного переслідування та інтрузивних процесів, яких називають  «демократичними». Люди просто не вірять, що справедливість може бути у напружених ситуаціях, особливо у стосунку із службами, які покликані захищати нас та забезпечити безпосередній нагляд у справедливих арештах, розслідуванні злочину та у звичних повсякденних ситуаціях. У наших звітах показано зростання насильства та несправедливе затримання звичайних людей, будівельників, шахтарів, матерів, дітей тощо, які часто не повідомляють про жорстоке поводження через брак довіри до системи. Це просто неприйнятно.»

 Однак, за словами Тетяни Мазур, виконавчого директора Міжнародної амністії в Україні, недовіра до системи є насправді стимулом для мобілізації українців на досягнення великих змін. «Ми чинимо тиск на владу у різний спосіб, а найвпливовіший – це мобілізоване суспільство. Ми вже незалежна країна, тому люди відчувають, що мають силу, і Міжнародна амністія допомагає молодим і старим українцям об’єднуватися у велику силу. Реалізовуючи ці ідеї у кампаніях, петиціях та дискусіях, ми допомагаємо об’єднаному народу протистояти владі, коли це необхідно; все це робиться з метою запустити дієвий механізм для теперішнього  та майбутніх поколінь.»

Мазур пояснила, що Міжнародна амністія прийняла новий, революційний Кримінальний Кодекс України 20 липня 2012 року, що сприяло тому, щоб справу не вважали вирішеною лише за умови добровільного зізнання. Новий Кримінально-процесуальний Кодекс став повноправним адвокатом та головним гравцем у всіх кримінальних процесах та з того часу забезпечив високі гарантії для жертв, чиї права людини порушують. Мазур також відзначила, що український уряд де факто повинен створити Державне бюро розслідування, план який підтримує Європейський Союз, який вимагатиме правильного і неселективного розслідування злочинів, вчинених високопосадовцями, суддями та правоохоронцями.

Беручи до уваги вердикт, спричинений громадським шумом, корупцію, безкарність, економічну нестабільність тощо, видно скільки спільного в Сполучених Штатів та України. Протягом двох століть Сполучені Штати Америки реалізовували права людини у громадських рухах, політичних дискурсах, а також у впливовій діяльності урядових і неурядових організацій, які забезпечили засоби діалогу для світової громади від мирного часу до скептицизму. Лише за два десятиліття Україна досягла такого ж рівня і навіть більше, провівши державні референдуми та прийнявши громадські ініціативи, що сприяли укладанню міжнародних договорів та введенню в дію справедливого законодавства у Верховній Раді. До того ж, альтернативна філософія американських прав людини, яку вперше представили  чорнилом на пергаменті у документі Американської Декларації Незалежності 1776 року, вражає своїми винятковими заявами про те, що це було не просто  громадське проголошення, що Усіх Людей Створено Вільними та Рівними, а це також правдива революція, яку виколисували у мріях та сподіваннях захисники прав людини та громадяни України.

В цілому, формування прав людини за 200 років у Сполучених Штатах та постійна боротьба України, що триває у громадському суспільстві і досі, – правдиві та явні приклади того, що права людини були і залишаються потрібними у будь-якому суспільстві в різну епоху. Проводячи дослідження, я усвідомила, що ці історії є символічним проявом прагнень цих народів, і що для людей як і молодих, так і старих на всій планеті світ навколо них є важливим, що поняття прав людини є доречним усюди і що зміни насправді можливо здійснити. Наводячи ці приклади, сподіваюся, що вони запалять полум’я можливостей, натхнення та самобутності, які потрібні для захисту та сприяння реалізації прав людини у всьому світі.

Переклад з англійської : Марія Шукель

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Також може бути корисним

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування