До 60-річниці Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що відзначалася 4 листопада, громадська організація “Гельсінська ініціатива – ХХІ” провела відкриту лекцію в аудиторії Інституту бізнесу та підприємництва Тернопільського національного економічного університету.

Як відомо, Конвенцію було підписано 1950 року у Римі десятьма європейськими державами. Її прийняття стало історичною подією в міжнародному праві, адже Конвенція не лише встановила перелік стандартів у галузі прав людини, але й створила відкрила шлях створенню інституцій, що здійснюють контроль за дотриманням її положень. Вона  досі залишається першим та головним міжнародним правовим актом, практичне виконання якого європейськими державами розцінюється, як складання іспиту на відданість цінностям верховенства права, демократії та прав людини.

Україна підписала Конвенцію при вступі до Ради Європи у 1995 році. Після її ратифікації у 1997-у, наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Тобто розпочинаючи від 1997 року будь-який український громадянин може звернутися до Європейського суду з скаргою на протиправні дії органів державної влади.

Приєднання до Євроконвенції спонукає Україну до критичної оцінки виконання взятих на себе зобов’язань із захисту прав людини. Оцінка ця поки що вочевидь невтішна… Адже Україна вийшла у “лідери” за кількістю скарг до Європейського суду на 10 тис. мешканців – з показником 1,03. Для порівняння, цей індекс для Росії складає 0,71, Туреччини – 0,53, Азербайджану – 0,39, Вірменії – 0,33, Іспанії – 0,09, Ірландії – 0,11, Данії – 0,13, Португалії – 0,14, Бельгії – 0,16, Норвегії – 0,17.

Україна посідає четверте місце за кількістю скарг громадян до Європейського суду. Нас „випереджають” за цим показником лише Російська Федерація, Румунія та Туреччина. Якщо у 1999 році було подано 764 скарги громадян проти України, то лише за половину 2010 року їх надійшло 10 550.  Нині справи проти України складають 8% у загальному обсязі справ Євросуду. У 39% його рішень щодо України йдеться про порушення ст. 6 конвенції – право на справедливий суд. Це свідчить про неадекватність національної системи судочинства, яка у багатьох випадках неспроможна захистити права людини всередині країни.

Пошук виходу з цієї невтішної ситуації – лише у сумлінному виконанні рішень Європейського суду, застосуванні його практикиу судових та адміністративних справах, як джерела прав… Реакція  у вигляді ігнорування або ж образи на справедливі судові рішення тут завідомо безперспективна. А держава, котра ображається на Європейський суд, вочевидь приречена на поразку.

*Від дійсного до можливого

Олександр Степаненко

Голова ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ» (м. Чортків Тернопільської області)

член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини